Любов перша… Небесно-блакитні очі дивилися на мене так, що в серці заіскрилася досі не знана мною бездонна ніжність. Забриніло, як струна скрипки, животрепетне почуття.
Скільки часу ми проводили з тобою вдвох! Це неймовірні дні, цікаві розмови… Ти робив такі неординарні висновки від побаченого, почутого чи прочитаного. Можливо, ти не пам’ятаєш, але був такий епізод. Ми з тобою в гостях. Точаться розмови на різну тематику. Один чоловік поважного віку запитав у гостей: «Цікаво, а скільки прожили в раю наші прапрапрародичі Адам і Єва?»
Стало тихо. І раптом прозвучав твій голос: «Ви що, не знаєте, скільки жили в раю Адам і Єва? Та це просто. Всі це знають. Жили доти, доки не дозріли яблука». Всі розсміялися, а моя душа переповнилася гордістю і повагою до тебе.
Удвох ми відпочивали на морі поблизу Бахчисараю. Ти був у своїй стихії, адже за гороскопом Водолій. Ми з тобою купалися навіть тоді, коли море злегка штормило. Люди з нами сварилися, казали, що це небезпечно, а ми, взявшись за руки, стрибали високо, щоби хвиля нас не накрила. В тебе була срібляста шапочка для пірнання, як в Іхтіандра з кінофільму «Людина-амфібія». Я навіть склала тоді такі рядки:
Ти в шапці тій, як Іхтіандр, —
Пірнаєш так чудово, плаваєш красиво.
І я тебе нікому не віддам,
Моє блакитнооке і засмагле диво…
Наша ідилія, наші прогулянки, походи, відвідування концертів ураз… перервалися. Хоча ми часто бачились…
А потім явилася мені друга любов… Моє перше диво ревнувало мене, але згодом напрочуд легко все зрозуміло. Ми далі зрідка спілкувалися, прогулювалися, однак залишилися друзями, близькими людьми донині. І це найголовніше. Свої таємниці Диво досі довіряє мені…
А ти, моя неймовірно загадкова друга любов, бурхливо ввірвалася в моє життя, адже ми народжені під одним знаком Зодіака. Ми — Звіроцарі (так каже про Левів астролог Іван Круп’як).
Ти, коли був ніжним, говорив зі мною з такою любов’ю і дивився на мене такими чорними, всерозуміючими очима! «Я — твій Лев, — казав, — а ти — моя Левиця…» Ти — швидкий, мов ураган, непередбачуваний, мов блискавка. Ти за секунду міг зруйнувати все, що до цього так спокійно, зосереджено малював чи будував. Голосно й із запалом міг сказати мені: «Йди від мене! Я тебе не люблю! Не хочу тебе!» А вже за кілька хвилин обіймав мене, цілував, пригортаючись і крізь сльози шепочучи: «Пробач, я був злим. Не сердься на мене. Я тебе дуже, дуже люблю…»
Ти міг вигадати щось таке, що я забувала напади твого безпричинного гніву й твої, як тепер ти розумієш, безглузді витівки. Серцем приймала, що не всі люди однакові. Любила тебе. Люблю. Пишаюся тобою.
Багато часу ми проводили з тобою в розмовах, деколи — в гострих суперечках. Ти любив зі мною гуляти парком. Ми з тобою прогулювалися біля величних храмів… Коли заходили всередину, ти молився настільки щиро. Така глибока віра була в твоїх словах. Хіба можна про таке забути? Не забувається… Часточка душі близької людини залишається в кожному дні, в кожній зустрічі, розмові, у вчинках, думках…
І тут сонячним променем торкнулася мого серця моя третя любов… Забриніла, огорнула щастям, поглядом світло-каштанових очей. Я зрозуміла, що й утретє можна любити назавжди, але й сама не могла осягнути, звідки в мені ще стільки ласки, непідробних почуттів?
Кожен день, проведений із тобою, приносив так багато нового, незвіданого, колоритного… Та мало було тих днів. Ми рідко бачилися. Заважали певні обставини, через які не переступиш, не перестрибнеш.
Ти себе поводив, як володар, і часто, пильно вдивляючись мені у вічі, міг сказати: «Годі вже говорити мобілкою. Я прошу, щоб ти заспівала мені…»
І я співала. А потім ми танцювали, взявшись за руки. Мене дивував твій лексикон. Він був таким, наче в солідної старшої людини: «Не журись, тобі так не личить», «Ти знову глузуєш з мене?», «Надзвичайно цікава церемонія, як ти збираєшся додому».
…Ми відпочивали з тобою в Криму, у Веселовській бухті, де море, гори, клекіт чайок… Кожен день приносив щось нове, цікаве, неповторне. Пам’ятаю, як ти біг мені назустріч у білосніжній футболці, у вишневих шортах. На твоєму неслухняному волоссі — оригінальна кепка. Я ж саме виходила з моря. Мокра, ноги в піску, тож відсторонила тебе: «Не горнися до мене. Я ж мокра і зимна, як риба».
Але ти обійняв мене, став напівмокрим, засвітив своєю усмішкою моє обличчя і сказав так голосно, щоб усі, хто був на пляжі, почули: «Ти — не риба, адже риби в купальниках не плавають». Усі засміялися. А мені раптом стало так затишно серед цих незнайомих, чужих людей.
* * *
Перша моя любов — блакитнооке диво — мій внук Святослав, для якого я читала, малювала, складала колисанки. А одна пісня — мовби наш пароль, як згадка про дитинство:
Ой там на горі, ой там на крутій,
Там їде князь Святослав
та й на білому коні…
Нині йому 20 років, студент університету. Святославу було 10, коли в нього народився брат, а моє чорнооке внучатко Максиміліан — моя друга любов. У день його народження світило сонечко, а привезли додому — дощ. Заколисувала я свою любов такою пісенькою:
Спи, мій малесенький, спи,
мій горобчик,
Хай перестане падати дощик.
Спи, моя крихітко, спи, немовля,
Хай тобі сонечко світить щодня…
Максиміліан навчається в четвертому класі гімназії та в музичній школі.
Але Бог любить трійцю — і майже в день святого Антонія Великого народилася моя третя любов — онучок Антоній. Для нього також звучала тільки його колисанка:
Як сонечка промінь —
Мій внучок Антоній…
Коли буваю в домі своїх дітей і внуків, то, перефразовуючи відому пісню, співаю:
Перший син — то ясне сонце,
Що ніколи не погасне.
Другий син летить, як сокіл,
Чорноокий, ясноокий.
Третій син — то дрібний дощик, —
Наймолодший, найдорожчий…
Усі хлопчики дорогі для тата, мами, двох дідусів і для мене — бабусі. Ось така незвичайна, рідна любов, про яку так мало пишуть, але вона справжня, вона врятує світ. Ця любов перемагає старість, знищує хвороби, лікує депресію, перекреслює сум і вселяє віру в те, що внуки продовжують не тільки наш рід, а й стають безсмертям нашого життя…
Віра ФРЕЙЧАК
с. Долина Теребовлянського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте