Згадалось Лесине: «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світла й сонця не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду…
Катам своїх проводирів віддав».
Отакий народ! Таким він був, таким і остався донині! Перед чужим горбимося, згинаємось, свого ненавидимо, з’їдаємо, сваримося. Під чужою нагайкою-батогом ярмо тягнемо, тяжко, майже задарма, працюємо, аби сяк-так животіти, та… мовчимо. На свою ж державу — е, ні! Тут ми, а ще щоб добровільно — й пальцем не поворухнемо. Тут і нарікання, тут і критика, а то й погрози… Готові з дрючками хоч сьогодні рушати просто на столицю або ще й далі. Дивився якось телепередачу «Ехо». Ведучий поставив перед респондентами України питання: «Чи бажали б ви повернутися знову в СРСР?» Щоправда, на наш погляд, питання дещо провокаційне. Ствердно відповіло 52 відсотки. Серед них подала свій тонкий голос й одна тернополянка. І вона також хотіла б. Лиш 48 відсотків — ні.
Справді, нині не скажеш, що живеться всім добре, розкішно. Багато людей бідують. Одинокі пенсіонери, багатодітні матері, вдови. Мізерні пенсії, мізерні зарплати. Нема роботи, нема грошей, а скрізь дорожнеча… Та коли погляну з дев’ятого поверху своєї квартири на вулицю і бачу безперервний потік «мерседесів», «тойот», інших іномарок при дорожнечі пального; спостерігаю, як ідуть тротуарами гарно зодягнені люди, діти, то думаю, що не так уже воно, мабуть, і зле живеться в країні. А нарікають найбільше саме ті, котрі на «мерседесах». Як та коза з народної казки, котра «не їла, не пила, бігла через місточок — вхопила сухенький листочок, бігла через гребельку — вхопила водиці крапельку».
Кажуть, що й ресторани не пустують, а завше заповнені відвідувачами. І весілля, і хрестини, і дні народження відзначаються пишно й багато: від наїдків і напоїв столи вгинаються.. А за пляшкою і на пісню тягне. Та не на абияку, а на патріотичну: «Повіяв вітер степовий» або іншу козацьку чи повстанську… А скільки маємо олігархів, мільйонерів! Чи не найбільше в світі!
Є в нас патріоти, що життя своє віддавали й віддають за Батьківщину, за свободу. Є ті, які нині в АТО чесно боронять нашу землю від московського сатрапа, гинуть, мерзнуть в окопах, у бліндажах-землянках. Є волонтери, які, наражаючись на смертельну небезпеку, надають їм допомогу продуктами, одягом, медикаментами, навіть зброєю. Та є, на жаль, немало й дезертирів, утікачів, яких розшукують органи правосуддя. А московській авантюрі не видно ні кінця ні краю! І ніби всі бачать, що Мінські домовленості не дають належного результату. Московський деспот так просто не відступиться від України. Чому ж не залучаються до вирішення українського питання, крім німецького канцлера й французького президента, представники США, Великобританії, Китаю, які в Будапешті в обмін за здачу Україною ядерної зброї гарантували їй безпеку? Чому українська влада, Президент не ставлять перед ними такого питання? Німеччина й Франція здавна мають з Росією непогані як економічні, торговельні, так і інші зв’язки. Тож чи бажають вони псувати відносини з нею? Є в нас і зрадники, є й перекинчики.
Немало зла намножилося в Україні за часи її перебування в неволі. То наша задавнена біда, не теперішня. Ще коли Україна Руссю звалась, уже тоді вона втратила свою державність у результаті роз’єднань і чвар, а народ на довгі століття опинився в становищі раба-кріпака. Руська ж знать, зваблена привілеями й підкупами, зрікалася свого роду-племені, батьківської віри й мови, перекидалася в табір чужинців-ворогів. Відомий церковний діяч Мелетій Смотрицький в одному зі своїх трактатів писав: «Де ви тепер, безцінні діаманти руської корони, уславлені роди руських князів — Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Зборовські, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Лукомські та інші, яким ліку немає. Де тепер ті благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю і відвагою?»
На жаль, усі вони перейшли на службу як не до поляків, то до москалів, кинувши на поталу свій народ. Не кращим було, та й нині таким же залишається, й українське православне духовенство. Автор «Історії русів» згадує, як у час правління Івана Мазепи видатний вчений-богослов, поет і філософ Феофан Прокопович свої найкращі вірші, хвалебні оди присвячував гетьманові України, з ініціативи й за кошти якого справді було збудовано чимало храмів в Україні. Однак після поразки шведського й козацького війська під Полтавою він перекинувся до московського царя-деспота Петра й, скликавши до Батурина московських попів, перед повішеним на майдані опудалом, що зображало гетьмана Мазепу, проголосив йому анафему-прокляття, власноручно проткнувши його наскрізь своїм жезлом.
Скільки нині, в незалежній Україні, розмов про з’єднання українських православних церков у єдину помісну православну церкву!.. Для держави це потрібно найперше, для єдності й згуртування народу, для її міцності. Була надія, що глава УПЦ Московського патріархату митрополит Володимир таки зробить добру справу й хоч перед відходом у потойбічний світ об’єднається з Київським патріархатом та з чистою душею і славою увійде як у Царство Небесне, так і в історію України. Не зробив, не об’єднався… Навіть перед смертю не посмів випростатися на повен зріст. Не зробив того й глава УАПЦ Мефодій. Думається, що не зроблять цього ні теперішній митрополит УПЦ Московського патріархату Онуфрій, ані наступник Мефодія — Макарій.
Що ж до нинішнього парламенту України, то соромно стає не тільки за нього, а й за народ, який обирає таких повпредів до найвищого органу влади. Де це видано, щоб перед кожним ухваленням рішення спікер парламенту проводив «сигнальне» голосування. В напівпорожній залі засідань немає обранців народу, які як не в буфетах, то у фойє, і він просить-благає: «Шановні народні депутати! Зайдіть до зали, займіть свої місця! Шановні колеги, проголосуйте за важливий закон!» А ще сварки, бійки призводять до розпаду коаліції…
Не хочеться чогось сердитого говорити про народ наш український, бо ж сам належу до нього, але від імені тих борців, що життя віддали за Україну у визвольній боротьбі 30—50-х років, котрі впали на барикадах під час Революції Гідності, й тих, які нині там, на Донбасі, гиблять в окопах і бліндажах під обстрілами ворога, дозволю собі сказати словами поета Анатолія Сазанського з Миргорода: «Ти їм волю неси у фаті золотій через кручі… Не неси! Продадуть і фату розірвуть на онучі».
Тяжко перебувати весь час у полоні тривоги, думати-гадати, тліти душею і переживати, щоб через недолугість окремих діячів-політиканів, які нині при владі, народ український знов не опинився там, де був уже триста літ. Не дай, Боже!
Оксентій КАМЕНЮК
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте