Те, що Чортків є фотографічним містом, давно вже вважається фактом незаперечним. Виставки, медалі, відзнаки не лише у себе вдома, а й у близькому і далекому зарубіжжі. Радує, що гурт ентузіастів світлопису не законсервував себе в якихось сталих рамках. Він постійно приростає молодими здібними аматорами. І у творчості кожного з них проглядають ознаки майбутнього майстра зі своїм індивідуальним почерком. Свідченням цього стала ще одна «персоналка» — дебют молодого автора Михайла Сапригіна. Відкриття виставки відбулося в районному будинку культури ім. Катерини Рубчакової.
Михайло родом зі Щепанова, що на Козівщині. Навчався в Тернопільській загальноосвітній школі №28, відтак у Бучацькому колегіумі ім. св. Йосафата. Довершував освіту в Тернопільському державному медичному університеті ім. І. Горбачевського, а нині навчає майбутніх стоматологів у Чортківському державному медичному коледжі. Прикипів, як це у нас, небайдужих, часто буває, до фотокамери не відомо чому і тепер світ споглядає через призму, точніше, через лінзи об’єктива. Це, ніби, і образний вислів, та кожний творчий знимкар часто ловить себе на думці: а як би цей об’єкт чи сюжет споглядався через призму фотокамери?
На суд глядачів Михайло виставив п’ятдесят своїх довершених світлин. Що ж найбільше до вподоби автору, що його хвилює? Винятково природа — пейзажі рідного краю в різні пори дня і року, потаємні куточки лісу, де стовбури і пеньки в зеленому мосі, стрімкі потічки, що спадають зі скель. І, звичайно, ті, хто доповнюють ту неперевершену Божу благодать своїм співом, звуками чи просто тихо існують у довкіллі. Ось вухаста сова з витрішкуватими очима, прудка синичка, дятел, що ночував на гілці ялиці і ще не прокинувся, нахаба-горобчик, який докльовує останнє, дивом не впале на землю яблуко. І равлик, і жук, і різнотонні, мов вишиті на полотні, листочки. Навіть засохла на городі якась квітка, що в променях догоряючого сонця стала схожа на якесь дивне створіння. Фотограф побачив це, не пропустив, за що і був нагороджений надрукуванням сюжету в журналі Natіonal Geographic. Одне слово, вернісаж прекрасний, як і самі світлини. А те, що автор кохається в дивосвіті природи і не приділяє уваги людям, не дивина. Тепер багато майстрів спрямували свої об’єктиви в протилежний від homo sapiens бік. Хоч людина — найдовершеніша і найцікавіша з живих істот на цій землі. Та, мабуть, ми так набридли одне одному своєю хитрістю, брехнею, непослідовністю, меркантильністю і жорстокістю, що дика природа — то є для нас своєрідна схованка. Бо це, за висловом карпатського мольфара Андрія Ворона, є справедливе царство для всіх великих і малих його насельників. Там діє закон рівноважного ділення: одна рука бере, друга віддає.
Фоторепортаж В. БУРМИ
Прокоментуйте