Міжнародний день театру в місті був представлений яскраво. Народний аматорський театр районного будинку культури подарував глядачам п’єсу за мотивами драми Івана Франка «Украдене щастя».
Класичні твори завжди важко готувати, підбирати акторський склад, декорації. Це складно навіть для професійних театрів. Але борщівські служителі Мельпомени, де такі традиції склалися уже впродовж багатьох років, нічим не поступилися іменитим театрам. Хіба що сценою, якої немає через недіючий будинок культури. Виставу показали на сцені Палацу студентів місцевого агротехнічного коледжу. А ось акторський склад, костюми, гра театралів були неперевершеними.
Перед режис
ером–постановником п’єси Михайлом Бегушем постало складне завдання. Драми з великим емоційним навантаженням треба ставити якомога яскравіше, а отже, треба підбирати таких акторів, які змогли б ті емоції не просто грати, а проживати. І це йому вдалося. Найперше хотілося б відзначити гру самого Михайла Бегуша. Микола Задорожний у його виконанні — то згусток дотепності і відчаю водночас. Режисер передав глибину усіх переживань, що випали на долю його героя.
Кожен із персонажів п’єси нещасливий по-своєму, у кожного вкрадено частку його щастя, тому глядач розуміє і розділяє біль трагедії як із Анною, так із Миколою, співчуває і Михайлу Гурману, який через брехню втратив своє кохання.
Анну зіграла студентка Інституту мистецтв ТНПУ ім. В. Гнатюка Юлія Сушко. Саме на цю роль — обдуреної жінки, яку брати-пройдисвіти позбавили посагу і видали заміж за нелюба — випадає найбільше емоційне навантаження. Монологи юної акторки зачіпали за живе і було чутно, як у залі переживали за її долю глядачі.
Яскраво, із викликом, як того потребують характери персонажів, провідні ролі зіграли Михайло Бегуш (Микола Задорожний), Роман Костюк (Михайло Гурман), В’ячеслав Ковбель (староста), Любов Чайківська (кума Настя), Степан Шевчук (кум Олекса Бабич), Ігор Громик (шинкар Шльома), Світлана Кубей, а також низка молодих акторів-аматорів: Катерина Костюк, Інна Ониськів, Зоряна Пилип, Віктор Притула, Андрій Стахів, Василь Ванджура. Усі вони, до слова, є вихованцями театрального відділу Борщівської школи мистецтв, який очолює заслужений працівник культури України Галина Уруська. Тож славні театральні традиції є кому продовжити у нашому місті, а наставникам є кому передати свій унікальний талант.
Загалом Борщівщину можна назвати театральним краєм, бо тут уже склалися свої, особливі традиції ще до Першої світової війни. Про них вів мову директор краєзнавчого музею Михайло Сохацький. Театр «Руська бесіда» починався саме тут, у Борщеві. І вперше дебютував тут в одній із постановок юний Лесь Курбас. Трупа театру навіть певний час проживала на теренах Борщівщини, гастролюючи селами і збираючи поціновувавачів. Правда, тодішні актори не мали гідної сцени, вистави часто відбувалися просто неба у когось на подвір’ї або ж у хаті. І саме тоді влада міста вирішила збудувати Народний дім, а в ньому — величезний театральний зал, який нині, на жаль, пустує.
Саме у Борщеві в одній із п’єс уперше прозвучав гімн січових стрільців «Ой у лузі червона калина». А ще театр неабияк опікувався молодими акторами: було засновано стипендію для них. Переймалася трупа й іншими потребами міста. Наприклад, на виручені з однієї з вистав кошти актори придбали міський годинник, який встановили на дзвіниці церкви і який і донині відбиває відлік часу для жителів міста.
А вже у 70-80-х роках минулого століття гриміла слава театру селища цукрового заводу, який організував нині вже покійний Володимир Дутчак. Тут постала плеяда молодих і талановитих акторів-аматорів. Свої перші ролі виконав і Михайло Бегуш, який нині сам навчає молодь. Отож традиції театрального мистецтва на Борщівщині продовжуються, розвиваються стараннями людей, які живуть сценою і не уявляють себе без неї. А ще залучають до цієї справи молодь.
Ірина МАДЗІЙ
Фото Олега ЛЕВИЦЬКОГО
Прокоментуйте