«Жах, назва якому — війна», — саме так я колись починала свій шкільний твір. Та що ж ми знали тоді про війну?! Загальні відомості про причини і наслідки Першої та Другої світових, які я вичитала в підручниках з історії або почула від бабусі чи дідуся. Тепер я б почала по-іншому. Ключовими словами були б страх, біль, смерть, дружба, героїзм, мужність… і ще тисячі інших слів з позитивним і негативним семантичним забарвленням. Та про це згодом.
Війну я бачу щодня, хоча фізично далеко від неї.
Інтернет, телебачення та інші джерела інформації не дають забувати про те, що в нашій країні до сьогодні відбувається те, що називається АТО. Тепер я можу сказати набагато більше про війну, ніж шість чи сім років тому. Після декількох прочитаних книжок, після перегляду вечірніх новин, після похорону бійців, на які потрапляла випадково. Чому випадково? Бо свідомо я б не пішла, не витримала б…
Я захоплююсь тими людьми, які пішли воювати добровільно; захоплююсь тими, котрі не ухиляються від мобілізації; захоплююся волонтерами, котрі допомагають нашим захисникам більше, ніж влада. Мені здається, я б ніколи не відпустила свого батька, брата, чоловіка на війну. А сама б ніколи не стала волонтером. Якщо я психологічно не зможу допомогти собі, то як я зможу допомагати іншим? Але це тільки так здається… Одне знаю точно — я ніколи не змогла б жити на окупованій території. Після першого пострілу чи вибуху моє життя зупинилося б. Я не змогла б жити, щохвилини думаючи про те, що моє життя може обірватися будь-якої миті.
Я боюся тут, у маленькому селі, де війною навіть і не пахне. Мене лякають звуки літаків, які о четвертій ранку летять нижче, ніж звичайно. Влітку мене лякали «кукурудзяники», що скроплювали поля. Звук їхніх двигунів нагадує мені воєнні фільми, які колись дивився мій тато. Та й ці звуки не дають забувати про те, що війна триває. Мене налякали постріли, які я почула в полі. Зі свого подвір’я побачила людину у балаклаві, камуфляжі та зі зброєю. Ноги підкосилися. Добре, що тато мене переконав: це полюють на зайців і лисиць. Кожен звук мені моторошний, а в голові: «Може, Путін уже й сюди добрався!» Ось так і живу.
…А тепер про тисячі слів. Війна пахне смертю. І в переносному, і в прямому сенсі. Наприклад, коли з Донецького аеропорту через обстріли по кілька днів не могли забрати «двохсотих». Смерть гуляє всюди. Навіть у спорожнілих селах.
Біль… Болить за Батьківщину. Болить за людей, які її зрадили. Болить за людей, які за неї борються.
Ненависть, яка вирує по той бік кордону. Про що можна говорити, коли бойовики одне одного відстрілюють через косий погляд чи «неправильне» висловлювання. Що ж вони готові зробити з нашими захисниками?..
Та на війні є щось більше. Є вищі слова. «Найстрашніше — не помирати самому, а бачити, як помирає твій друг»; «Тут людина пізнається за хвилини»; «Ми ділились чим могли: і їжею, і набоями, і зброєю»; «Ми воюємо за свою землю, а не за пільги чи гроші», — такі слова я прочитала в інтерв’ю з різними бійцями. Про це мовили не одиниці — про це казали всі. Вони вирізняються своїм героїзмом та мужністю.
Медаль має два боки. Ось другий: «При розумному командуванні жертв було б менше»; «Чомусь не було наказу нас прикривати»; «Були герої, а були такі «аби відбути»; «Не було ніякої тактики». Взято з книжки про аеропорт «АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви».
Звісно, війна не обмежується боями в аеропорту. Але командування одне. Отже, результати однакові. Згадайте тільки Іловайський котел, бої за Дебальцеве та інші, не менш страхітливіші зіткнення.
…Тепер, мабуть, усі ми, вітаючи когось, неодмінно додаємо побажання мирного неба над головою. Бо ця війна зачепила кожного. Надіймося на перемогу!
Олена КАЛІЧУК,
студентка факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте