У прикрий для нашого народу та держави час — війни з «найближчим сусідом», яка палає на сході України, відзначатимемо вісімдесятиріччя від дня народження поета, члена національних Спілок письменників і журналістів України, одного з перших лауреатів обласної літературної премії ім. Степана Будного, літературно-мистецької премії ім. Братів Лепких, нашого земляка Бориса Миколайовича Демківа.
Вісімдесят років не так багато. Та не кожному дано дожити і до цієї дати. Цьогоріч виповнюється і 15 років, як поета, публіциста, перекладача нема серед нас. Мені пощастило спілкуватися з цією неординарною особистістю. Вважаю, обов’язок кожного, хто знав його, хто мав щастя спілкуватися з ним, залишити добрий спогад про нього для історії.
Я знав Бориса Миколайовича ще з часів, коли працював у Тернопільському облплані заступником голови. Мій керівник — Володимир Вихрущ теж був поетом. До нього частенько заходили члени обласної організації Спілки письменників, і я інколи бував при їхніх творчих розмовах, як казав Борис Миколайович, за чаркою «чаю». Мимоволі й познайомилися. Завдячуючи їм і сам почав проявляти зацікавленість у публікаціях, розвитку спілки.
Борис Демків народився 20 липня 1936 р. у Тернополі. Навчався у школі №1 та школі робітничої молоді. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка, працював диспетчером контори «Тернопільгаз». Понюхав гіркого полину на цілині у Казахстані. Партійні органи тодішньої держави опікувалися молодими талантами. Мабуть, через те Борис Миколайович став інструктором обкому комсомолу. Потім працював за покликанням — був методистом обласного Будинку народної творчості, кореспондентом газет «Ровесник» і «Вільне життя», керівником літоб’єднання «Сонячні кларнети», очолював відділ мистецтва обласної бібліотеки для юнацтва, завідував літературною частиною обласного музично-драматичного театру, відділами поезії у журналі «Тернопіль» і газеті «Русалка Дністрова».
Творчість Бориса Демківа була багатовекторною. Його знають як талановитого перекладача. Він працював у жанрі художнього перекладу з білоруської, болгарської, естонської, польської, російської та інших мов. Зробив значний внесок у розвиток української афористичної думки, аж до майстерного освоєння такого жанру, як іронізми. Успішно виступав як прозаїк і публіцист у жанрах новели, статті, есе, памфлету. Опублікував низку нарисів про відомих людей краю і видатних діячів мистецтва, рецензій на творчість місцевих літераторів. Створив чимало епіграм, пародій, сатир, мініатюр (у тому числі на одну з моїх художніх книжок, присвячену боротьбі з алкоголізмом. Борис Миколайович, здається, написав відгук на неї у «Вільному житті», використавши традиційно поетичне слово: «ну і книгу ж написав Андрушків, — брате, що після неї й чарку страшно в руки брати…»)
Варто відзначити ще одну грань таланту Бориса Демківа — він дав путівку у літературне життя низці письменників, коли був керівником клубу творчої молоді «Сонячні кларнети» при обласній молодіжній газеті «Ровесник». Більш як двадцять років віддав Борис Миколайович плеканню юних талантів. З його благословення і за найактивнішої допомоги ввійшли у велику літературу й стали професійними письменниками Богдан Бастюк, Олег Герман, Ольга Кушнір, Богдан Мельничук, Ярослав Сачко, Ганна Костів-Гуска та інші.
Тим часом поетичним дебютом молодого літератора стала колективна збірка «Яблуневий цвіт», що вийшла 1960 року. У 1962 році в Одесі відбулася перша творча нарада молодих поетів, на яку було запрошено і Бориса Демківа. Керував нею Павло Тичина. Саме з його уст почув він першу високу професійну оцінку своїх творів. А згодом вірші поета з Тернополя опублікували у збірнику учасників наради «Щасливої дороги», передмову до якої написав М. Рильський, кілька рядків присвятивши й Борисові Демківу.
Перша збірка віршів поета «Сувора ніжність» побачила світ 1965 року. Потім були збірки «Символи» (1968), «Червоне мовчання» (1973), «Крило зорі» (1976), «Древо життя» (1982), «Поезії» (1986) та інші. Його твори публікувалися у відомих журналах, поетичних збірниках, місцевій пресі і періодичних виданнях республік колишнього Союзу, а також Болгарії і Польщі.
Не завжди в житті Бориса Демківа були почесті. Серед низки його оригінальних збірок були «Контрасти», яку в 1968 році заборонили разом із книжками Д. Павличка та М. Руденка. Цей випадок послужив серйозним уроком для молодого поета.
Борис Миколайович також автор текстів пісень на музику О. Білаша, О. Германа, А. Горчинського, Б. Климчука, Ю. Константинова, М. Облещука, В. Подуфалого, Т. Сеньківа, В. Сороки та інших. А пісня «Квіти ромена» стала шлягером 1960—70-х років, платівка з нею вийшла мільйонним тиражем.
Борис Демків переймався увіковіченням творчості поетів, котрі дочасно згоріли, сяйнувши на небосхилі України барвистим спалахом. Він видав низку їхніх збірок, написав біографічну повість «Людина до сонця іде» про життя передчасно згаслого поета, нашого земляка Степана Будного.
Неоднозначно дивився він на державний устрій того часу. На прикладах його творів і нині вчаться люди любити свій край, свою країну. Зокрема, мотиви тривоги та болю за Україну, любові до рідної землі і віри в силу народного духу присутні у вірші «Моя держава». У ньому, як відзначають критики, постає образ України, котру безмежно любив поет. Про це свідчать рядки: «Моя душа — моя держава, // Завжди ношу її в собі». Ці слова послужили обрамленням твору — такий прийом увиразнює громадянський пафос поезії, підсилює ідейне звучання вірша. Розкриває щирість почуттів до рідної землі рефрен: «Лише на правду маю право, та ще на біль». Але чи не найбільше уболіває поет за рідну мову, бо ж виривається із гіркотою: «ти стаєш вже святом». У вірші «Звернення до рідної мови з нагоди першого Всеукраїнського свята мови у Кіровограді» закликає мову бути не тільки святом, «а насущним хлібом на щодень», бо без неї «оніміють люди і обідніє світ». Він щиро вірить у те, що настане день, коли «вже кожен українець не забуде маминих пісень».
Як сьогодні, в такий важкий для нашого народу час, не вистачає його глибокого, мудрого поетичного слова. У посвяті Юліушу Словацькому з гіркотою запитує:
…Єдиний вибір — шабля чи сонет.
Хто ти єси — чи воїн, чи поет?
Вже чорні вершники справляють
тризну,
Вкривають саваном твою вітчизну.
Єдиний вибір — шабля чи сонет.
Хто ти єси — чи воїн, чи поет?
Правдиво сказано: ні додати,
ні відняти.
Критики відзначають, що Борис Демків залишив читачам поетичну формулу пошуку: сенсу буття і призначення людини на землі, дороги до себе й до Бога, усвідомлення себе серед людей та людини в собі, ціни слова і значення його для нації. Загалом усього того, що він шукав і, знайшовши, пропускав через серце. У цьому він наслідує найкращі традиції української літератури, починаючи ще від Сковороди. Його глибоко філософські вірші, кожен з яких, за словами Володимира Барни, «промовляє уже з вічності таким болем, що, видається, кожне слово запеклося чорним кольором крові». Вся його творчість є своєрідним монологом поета про його задуми та прагнення. Коли читаємо вірші Бориса Демківа, складається враження, що поет писав уже із потойбічного життя, аби довести, що він не покинув нас: «Щоб повернутись // Зреченим апостолом // Від свого неба — // До свого народу». Ліричний герой вболіває за людей, сприймаючи чужий біль як власний. Петро Сорока написав: «Поет дивиться на світ крізь призму сльози, усвідомлюючи усю його трагічність».
Власне, у цьому воєнному, криваво-підступному зв’язку, ніби передчуваючи наш час, пам’яті Героїв Небесної Сотні звучить вірш Бориса Демківа «Освенцім»:
Дайте сльозу,
Одну сльозу ще дайте —
І всі померкнуть
Болі і жалі…
І я поставлю
На коліна Данте
Перед страшним
Цим пеклом на землі.
Нині пеклом для українців стала обдурена Путіним і його прихвоснями Росія.
Тим часом на завершення приємніше повернутись до ліричної тематики поета. Недарма Петро Сорока зазначав: «йому під силу філософська медитативна лірика, епічне осмислення минулого, створення колоритних пейзажних малюнків, але з особливою силою талант поета розкрився саме в інтимній ліриці». Тому широкому загалу він, насамперед, відомий як автор глибоко проникливих уже згадуваних пісень про кохання «Квіти ромена», «Едельвейс кохання», «Незабудка» та ліричних циклів «Сонети твого імені», «Дерево любові». Ця тема — одна з тих, в якій поети завжди найкраще виявляють свій хист. Для вираження почуттів Б. Демків знаходить незвичні слова, бо розуміє, що про кохання мовлять тільки вишуканою мовою.
На цій ліричній ноті завершу спогад про людину-воїна та поета, в руки якого Бог дарував шаблю і сонет… Дорогий друже, тебе пам’ятаємо і любимо, з твоїми творами долаємо біди й труднощі нашого такого неспокійного, воєнного часу, з твоєю поезією мріємо про мир…
Богдан АНДРУШКІВ
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте