Поряд з його хатою про щось гомоніла річка Горинь, а через дорогу розкинулось широке плесо ставка. Навкруги старі верби взимку і влітку скрипіли, жаліючись на довге життя. Василь був первістком у Авксентія Филимоновича та Феодори Григорівни Шандруків, тому вся їхня батьківська любов належала йому.
Дід Филимон змалку привчав хлопця до роботи в господарстві, вчив вудити рибу, вміло плавати. а освічений батько спонукав змалку читати, писати. А ще хлопчиком навчився грати на скрипці. Батько як службовець часто переїжджав з місця на місце. Тому Василь, закінчивши Борсуківську початкову школу, здобував освіту у Вишнівці та Кременці, а пізніше вступив до Кременецької торгівельної школи. Середнього зросту, смаглявий і завжди замріяний, він мав багато друзів, однодумців.
1942 рік — один з первоцвітів патріотичного піднесення молоді Західної України. Василь Шандрук, приїжджаючи до рідного дому на канікули, зустрічається із земляком, тоді вже командиром загону УПА, Тимошем Басюком («Яворенком»), своїм родичем зв’язковим повстанців Дмитром Харчуком, слухає їхні розповіді про національну боротьбу, запалюючись й собі поринути в її вир. Авторитетом, прикладом для нього залишався «Яворенко». Ще за панської Польщі майбутній командир УПА вчив дітей військової справи, стріляти, марширувати співаючи українські пісні. Впорядковували могилу петлюрівців і завжди із синьо-жовтим знаменом. Василь разом з іншими хлопцями проводив у селах просвітницьку роботу, виконував доручення штабу УПА як зв’язківець.
Водночас не покидав свою улюблену скрипку. Часто його запрошували у штаб УПА в Антонівці. Мелодії українських народних і повстанських пісень лунали в години відпочинку повстанців. Вони додавали воїнам сил, лікували душевні рани в їхньому суворому, спартанському житті. А ще Василь з п’ятнадцяти років писав вірші. До речі, цим займався і «Яворенко». Тепер вже покійна Василева сестра Галина Авксентіївна зберегла кілька його творів. Пожовклі від довголіття аркуші передаються в родині як реліквія, невгасима пам’ять. В одному з віршів хлопець пише:
Вже скрипка давно переграла
І ночі туманні зійшли…
Вочевидь, він відчув, що у неспокійний час нелегко вижити, але, як і всі молоді, прагнув знайти трепетне кохання:
За сном чарівним, за коханням,
За радістю, часом й стражданням,
Фіалками зву я очі твої…
Він любив рідне село, його неповторну красу, особливо місце, де народився. На жаль, його скрипка не дограла до кінця, недописані вірші не заповнили всі аркуші в зошиті. Одного квітневого дня 1943 року, на Великдень, він поїхав (хтось повідомив, що його нібито кличуть у штаб УПА) і зник. Мати та сестра Галина розпитували односельців, їздили в Антонівці до повстанців, але все безнадійно. Виявилось, що його ніхто не викликав. Чия ж куля вбила юнака? Може, агенти, заслані ворогами до повстанців, чи ровесники, які заздрили його талантові, організаторському хисту, чи бандити-грабіжники, які під іменем повстанців ходили по селах? Останніх не любив ніхто, і народ боровся проти таких.
Невідоме й досі місце його загибелі. Десь лежить юне тіло в лісах Шумщини або на полях Лановеччини. На його могилі ніхто не відправить по-християнськи панахиду, не відвідає у дні пам’яті померлих, не покладе букет квітів. Залишилася тільки пам’ять про нього як патріота України. І було Василеві Шандруку лише вісімнадцять літ…
Григорій ВОЛЯНЮК
с. Борсуки Лановецького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте