Свого часу місцеві компартійні вождики, переселившись у «Білий дім» обласного масштабу й обсервуючи з висоти сьомого поверху довколишній пейзаж, усе-таки второпали, що його аж ніяк не прикрашають халабуди на задвірках будинку побуту «Ромашка». Висновок був категоричним: закрити непривабливу картину. Замилити людям очі, як це можновладці робили не раз.
І розпорядилися спорудити глуху стіну. Звичайно, не таку, як відома Велика китайська, але цілком достатню, аби не було видно того, чого не хотілося бачити. А щоб вона не виглядала випадковим об’єктом, її «облагородили». У різні роки на об’єкті під назвою «стіна» висіли стенди з показниками областей, що нібито змагаються між собою, то портрети «передовиків трудового суперництва». Згодом, уже за демократичної влади, камуфляжем стали світлини, відтак і картини з видами Тернополя. Але ці роботи, замокнувши, починали «плакати» і набувати жалюгідного вигляду. А на знамениту Стіну плачу наша явно не тягнула.
Тож після чергової зміни влади на цю маскувальну споруду просто махнули рукою. Хтось випробував на ній балончики з фарбами – і стоїть вона, посіріла й облуплена, як символ безгосподарності, у мальовничій місцині Файного міста. Добре хоч те, що бронзовий Степан Бандера відвернувся у протилежний від стіни бік. Але ж люди, проходячи мимо, дивляться на неї. А гості Тернополя ще й, можливо, розмірковують, що означає оте одоробло, яке сусідить з «цитаделлю» очільників області.
Може, хоч теперішній владі, яка вже перепочила після клопотів, пов’язаних із виборами, дійдуть руки до об’єкта «стіна». Бо ж незабаром зберуться люди біля пам’ятника Степанові Бандері, відзначаючи 107-му річницю від дня народження провідника української нації. Невже блакитно-жовті прапори майорітимуть знову на фоні обшарпаної стіни?
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте