Таки, друзі, весна почалася — на роздуми знову потягнуло. А тут ще бузьки ідей поприносили. Та й наші захмарні «владарі» відкрили урядовий ринок: додають, ділять, торгуються. Тому, відклавши підготовку до лекції, розсипаю на чистий аркуш зернятка нових роздумів. Може, проростуть? А суть їх у такому: чи ще зосталася в нас потреба читати книги? Дехто здивується, дехто щось про мене грішне подумає, а воно ж так пече оте питання. І не лише нині, і не тільки мене. Запитайте будь-якого тернополянина про найтриваліший довгобуд у місті, і кожен назве: «Бібліотека!» А чи, може, я помиляюся?
Який уже рік, даруйте, яке вже десятиліття триває цей державний насміх над нашою культурою, над величним Словом? Може, хтось пам’ятає дату закладання першого наріжного каменя цієї унікальної споруди? Скількох уже очільників області та міста пережив стабільний довгобуд? І кожен з керманичів, стартуючи у передвиборних перегонах, чи не найпершою обіцянкою виголошував: «Завершимо будівництво обласної бібліотеки!» Уже помінялися в родинах покоління. Теперішні діти перепитують батьків: «А наш старовинний замок там, де похоронні вінки продають?» Плутає малеча трішечки історичну архітектуру… А може, й ні?
Повним ходом триває переобладнання майдану перед довічним «мавзолеєм книги», ростуть грибами один за одним торговельні та розважальні комплекси навколо «будови ХХ—ХХІ століття», невдовзі постане пам’ятник Героям Небесної Сотні, а віз і нині там. Споруда, на дахові якої вже колись і дерева почали рости, непохитно струнчить «облупленим символом» полюбовного ставлення властей усіх мастей до книжкового світу. Колись мені поважний чиновник шепнув на вухо: «Наші урядовці бояться начитаних людей. Ніколи не питай їх про авторів чи героїв повістей або романів — програєш». Може, там і заховано відповідь на мої наївні питання. Там розв’язують глобальні проблеми, там ділять посади, гектари, нагороди. Там свої закони і правила. Влада нині нагадує грецьких богів на Олімпі. І опускаються вони до нас лише перед черговими виборами. Начеплять нафталінові крила і… співають ангельськими голосами. А коли, через свою вічну наївність і довірливість, виберемо їх, всядуться на посадові крісла, замінять крила на роги, та давай із нас шкуру дерти новими «милосердними» тарифами й «захмарними» зарплатами. Впадеш у нерви, вийдеш на вулицю, а там… як несхитний знак вічності — недобудована біблійна тека. Перехрестишся перед нею, поставиш свічку і… Мовчу…
Мій хороший товариш Олег Качало зовсім недавно повернувся із споминами про відвідини сучасних книгозбірень Європи. Давайте й ми спільно із вами, шановні читачі, уявимо, що таки настане день (може, ще при нашому житті), коли все, про що я писав до цього, кане в історію. Отож, сидимо з вами на верхньому поверсі у літературній світлиці, де з оглядового майданчика відкривається неповторна панорама рідного Тернополя. Вечорове сонце через великі шиби розмальовує весняне розхмарення, повітря настояне духмяним ароматом кави, а думку та помисли полонить звучання прекрасної музики й поезії. Саме тут нещодавно завершилася прес-конференція та зустріч читачів з молодим автором.
А поміж небом і землею висвічується назва духовно-культурологічного шедевру, в якій поєдналися українське начало та сучасний стиль – «Центр Григорія Сковороди». У назві втілено призначення і сутність величного дому мудрості. Можна, до речі, використати ім’я нашого краянина Івана Марчука, яке набрало світової значимості. В цьому центрі експонується найбільша на планеті виставка картин славного земляка. Уявили? А тепер опустимося на поверх нижче, до величної «Зали Слова». Тут зберігаються для ознайомлення та користування тисячі книжок вітчизняних і зарубіжних авторів, диски зі звуковими книжками, велика кількість електронних місць для праці й пошуку в мережі Інтернет. Для тих, які люблять усамітнюватися при читанні, виділені окремі кабінки з відповідною обстановкою інтер’єру. Окрім постійної виставки, передбачено місця для експозиції дизайнерських розробок, зразків народної майстерності, вишиванок, дитячих виробів. Будь-який відвідувач цього Храму Слова матиме нагоду познайомитися ближче з творчістю літератора чи іншого мистця шляхом перегляду відеофільму про нього, зустрітися з автором наживо, отримати автограф, провести літературний вечір.
А ще в центрі є зали для дітей, для їхнього інтелектуального та гуманітарного розвитку і пізнання, для виховання їх у дусі любові до українського слова, пізнання значимості й розмаїття рідної культури, причастя до чистоти мовлення та невичерпної криниці народної мудрості. Прекрасно оснащений комп’ютерним забезпеченням зал для студентів та учнів міста й області. А ще — компактний камерний зал для міні-концертів, а ще… фортепіано у фойє, на якому може зіграти кожен, хто вміє, пристойне місце для паркування біля центру для авто й велосипедів, а ще продумані зручні місця для інвалідів, література для незрячих. Постійним відвідувачам встановлено платні абонементи. Книжки, диски та інше можна брати на певний час для домашнього користування чи купити.
І, як не дивно, все це взяли під свою опіку наші підприємці та депутати. Може, це і видається фантастикою на фоні теперішніх злиднів людей та зневаги до всього українського з боку вершителів влади у столиці, але «без мрії не можна жити» співається в популярній пісні. Це в тисячу разів краще, аніж бездумно продати приміщення під черговий секонд-хенд або філіал потужної міської ресторації.
Для цього потрібно кілька факторів: думка про завтрашній день, повага до своїх людей, мудрість в ухваленні рішення та правдиве (не фарисейське) почуття українськості. Чи ж буде в нас такий Храм Слова, як гадаєте?
Дякую вам, що прочитали ці роздуми. Дякую Олегові Качалу, який вболіває за день завтрашній. Дякую всім, хто допоможе втілити мрію в життя. Це цілком реально, панове. Це може стати справжньою перлиною Тернополя! Настала пора прийняти рішення.
Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте