Уявімо, що ви зголодніли і прийшли в супермаркет за порцією смачненького фільму. Супермаркет цей безкінечний, і оглянути весь асортимент – неможливо.
Проте його працівники піклуються про своїх покупців і викладають смачненькі новинки на перших же полицях. Серія блокбастерів і чергових новеньких голлівудських фільмів відразу ж заманять вас до себе яскравими обгортками. Далі можна й не йти.
Та якщо ви прийшли не за чимось масовим і трендовим, а саме за стравою для душі, прийдеться трішки походити і поприглядатись до товару. Саме на одній з таких дальніх-дальніх полиць я знайшла його, фільм «Легенда про піаніста». І хоч обгортка його була зовсім неприглядна, внутрішнє наповнення здивувало.
Океан. У перший день 20-го століття на лайнері «Вірджинія» було знайдено немовля в коробці з-під лимонів, яку хтось залишив на роялі. Маленького хлопчика з дивним ім’ям Денні Будманн Т. Д. Лемон 1900-й виховує названий батько негр-кочегар, який і дав йому це ім’я.
Хлопчик росте і стає феноменом. Про нього ширяться чутки й легенди. Люди прагнуть потрапити на лайнер тільки заради того, щоб почути його імпровізації. Навіть сам король джазу прибуває на корабель, аби зійтись із цим дивакуватим піаністом.
Час іде. «Вірджинія» мандрує з Європи в Америку, з Америки в Європу, а на ній мандрує і юнак. За своє життя він так і ні разу не зійде з лайнера. Корабель став його життям, його світом, його будинком, його сушею. Та у не було у Тисячадев’ятисотого (так усі називали піаніста) ні свідоцтва про народження, ні будь-яких інших документів. Де-юре його не існувало в цьому світі. Як і іншого світу, крім «Вірджинії», не існує для Тисячадев’ятисотого. Проте в його думках світ – безмежний, як і безмежна його музика, що виливалася з-під пальців, щоразу торкаючись ніжних струн душі.
Цей фільм не лише про музику. Здається, чим далі й далі його «їси», тим глибшає і глибшає його філософія. Чим далі й далі рухаєшся хвилинами стрічки, тим більше мурашок починає бігати по тілу – від музики, від слів і мовчання головного персонажа.
Ще декілька секунд – і фільм закінчиться, а я ще довго сидітиму й дивитимусь на чорний екран, на якому миготітимуть субтитри.
«Післясмак» цієї кінострічки надовго залишиться в мені, й час од часу слово в слово повторюватиму про себе слова, які сказав Тисячадев’ятисотий після того, як мав зійти з корабля, але так і не наважився:
«Этот город… ты не можешь увидеть край. Пожалуйста, покажите мне, где край!.. И вот я стою на трапе и выгляжу франтом в твоем пальто. И все замечательно: я собираюсь сойти. Решительно. Без колебаний. Меня остановило не то, что я увидел, Макс. Далеко не это, ты понимаешь, а то, чего я НЕ увидел. В этом большущем городе было все, кроме края. Его не было. Я так и не увидел, куда все идет и где все кончается. Где край мира?.. Вот пианино: клавиатура начинается и кончается, клавиш всего 88. Она не бесконечна — ты бесконечен. И бесконечна та музыка, что извлекаешь из клавиш. Мне это нравится. Только так я могу жить. И вот спускаюсь я по трапу, а перед моими глазами клавиатура и миллионы клавиш, миллионы и миллиарды, и нет им ни конца, ни края, Макс. Они бескрайни. Клавиатура бесконечна. А если клавиатура бесконечна, ты не можешь творить на ней музыку. Ты сел не за свой рояль! Это рояль Бога. Иисусе, ты видел эти улицы, тысячи улиц, просто голова кругом! Как вы живете на земле? Как можно выбрать одну улицу, одну женщину, один дом, один клочок земли, один пейзаж за окном и один путь к смерти? Этот ваш мир сжимает вас, он даже не показывает вам, где край! Тебя не пугает, что когда-нибудь можно сломаться в его тисках, что это гнусный мир? Я всю жизнь жил на корабле, и мой мир менялся со мной. В него входили и выходили люди, и у них были желания, правда, не превышавшие пределов судна, никогда… Ты можешь выплеснуть свое счастье, но пределы рояля этого не позволят. Я научился жить в этих пределах».
https://www.youtube.com/watch?v=Wj66kmyLNbk
Леся ЯСНІЦЬКА,
студентка ІІ курсу факультету філології та журналістки ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте