Нинішнього року відзначив би своє 70-річчя скульптор Микола Невеселий — випускник Інституту живопису, скульптури й архітектури ім. І. Рєпіна Академії мистецтв у м. Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Серед найвідоміших його робіт — пам’ятники Тарасові Шевченку в Тернополі, Почаєві та Великій Березовиці, Ярославові Стецьку в обласному центрі, галерея державотворців у Монастириській… На жаль, уже десятиріччя талановитого митця нема з нами. Це інтерв’ю, яке він дав нам навесні 2006-го, було одним з останніх у його житті…
То було як вибух бомби: у Леніна голова відлетіла! Червоніли від перенапруги телефонні апарати в Тернопільському обкомі партії та в облвиконкомі: наруга над вождем. І це — напередодні святкування 1000-ліття хрещення України—Руси.
— Як завше, о дев’ятій годині прийшов до своєї майстерні, — згадував Микола Васильович. — Переодягнувсь у робоче вбрання, покурив, зосереджуючись на ще звечора наміченому плані роботи. Раптом тишу розірвав грюкіт у металеві вхідні двері. Хто це? Відчиняю! Чоловік відрекомендувавсь: «Я від секретаря обкому партії Михайла Юхимовича Бабія. Він чекає на вас».
Михайло Бабій був небагатослівним: «Миколо Васильовичу, їдьте до Кременця, перший секретар райкому введе в курс справи.
Їдемо. Шофер мовчить, і я мовчу — не щодня секретарі обкому компартії «просять» кинути свою повсякденну роботу й виконати їхнє завдання. А таки просив! Доїхали до Кременецького райкому, а на ганку — сам перший. Каже: «Їдьте у Почаїв. Там вам усе пояснять…»
Починаю перебирати в пам’яті, які замовлення виконував для району і для Почаєва зокрема. Ніби нічого поганого за собою не знаходжу. Та все ж таки пригадалася фраза майора КДБ Бутенка: «Ви мєлкій буржуазний націоналіст, Нєвєсьолий, і на вашіх плєчах — грона грєхов». Відповів йому: «Я нє «мєлкій», я очєнь мєлкій націоналіст, бо наро–джений на Луганщині, а плечі мої гріхів не відчувають». А той додав: «Ви, Нєвєсьолий, от 1976-го в Тернополє. І нам ізвєстни многіє ваши висказиванія. По лєзвію брітви ходітє…»
Лавра здалека привітала золотом бань на тлі квітневого блакитного неба. Ось і центр Почаєва… І що я бачу? Відразу від серця відлягло, шкіра під одягом позбулась «інею» страху. Ленін під простирадлом. Та тільки усічений, без голови, пам’ятник. Це міг би кожний пересічний «прочитати». Заходжу до кабінету голови міської ради. А там людей багато, переважно представники специфічної сфери — кадебісти, прокуратура, міліція. Голова міста схвильований, аж зелений. Шкода чоловіка.
Відрекомендовуюся. Без зайвих слів мене діловито ведуть до райвідділу міліції. Показують дерев’яний ящик, а в ньому друзки від того, що було головою пам’ятника «вождю світового пролетаріату». Чую жахливе: «Диверсія, націоналісти, бандерівці…»
Оглянув залишки голови, бачу, реставрації не підлягає. Так і сказав присутнім. Негайно ж завдання мені — визначити причину «обезголовлення вождя». До Кременця послали за пожежною драбиною. Поволі піднімаюся по драбині й міркую. Диверсія. А це не жарт. Когось жорстоко покарають, навіть і невинного. Коліна затремтіли — внизу більше десятка пар очей «спецобслуги». Винних не називатиму, вирішив. А думку цю підказав літак, що саме пролітав над лаврою і з головним вибухом перейшов на надзвукову швидкість. Фізично відчув, як піді мною від цього «пострілу» драбина хитнулася, може, й від мого «дригу». Важко сказати. Та як би там не було, а рішення прийнято. Винних не буде!
Подивився на зріз скульптури — арматури нема, шви гладенькі, хоч би жменю цементу для зчеплення партачі дали. Прикидаю, коли змонтований пам’ятник — у 1950-ті, можливо, 1960-ті роки. Вирішую, що обезголовлення — це деформація скульптури внаслідок впливу струсу повітря від потужних літаків. Вони винні! Це й «товаришам» уже на твердому грунті сказав, і письмово підтвердив.
Нині вже не пригадую, але десь зо два тижні залишалося до 22 квітня, дня народження «вождя світового пролетаріату». Обком вимагає пам’ятник відреставрувати, а часу — катастрофічно мало. Директор Тернопільського художньо-виробничого комбінату виявився людиною принциповою: «Надсилайте листа-замовлення на реставрацію, ми розглянемо, доручимо…» А це означало, що до середини літа вождь залишатиметься безголовим.
До лаври у зв’язку з великим святом — 1000-літтям хрещення України-Руси — приїжджали численні екскурсії — і наші, і з-за «бугра». З діаспори земляки вклонитися землі рідній прибували. А тут Ленін без голови стоїть перед самісінькою лаврою, хоч і спиною повернувся до неї — атеїст.
Телефонує мені з обкому компартії Михайло Бабій, вимагає пояснити ситуацію. «Зможете, — запитує погрозливо, — щось зробити? Бо якщо у Київ до ЦК донесуть…» «Зможу», — довелося відповісти.
Двадцять першого квітня повідомив телефоном з Почаєва, що можна їхати покладати квіти. У відповідь почув: «Миколо Васильовичу, ви єдиний комуніст у Художньому фонді…»
— Яка честь для «мєлкого буржуазного націоналіста»! — підсумував розповідь Микола Невеселий.
— Та як би там не було, а шкіряне пальто, куплене за отриманий тоді, у 1988 році, гонорар, і донині мене взимку гріє. Ось так заробив на «вождю світового пролетаріату».
На жаль, невдовзі після цього інтерв’ю хвороба здолала скульптора і 6 червня 2006 року його не стало…
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Віктор УНІЯТ
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте