Ці слова Степана Бандери, сказані восени 1939 року десятилітній Єві Кішко на подвір’ї її батьківської хати, дівчинка запам’ятала на все життя. Як і живого Степана Бандеру.
У квітні 1959 року Степан Бандера власноруч написав автобіографію «Мої життєписні дані» для американського генерального консуляту в Мюнхені. Його особиста охорона вже знала, що Москва активно полює на провідника, і радила йому перебратися за океан. Американську візу Степан Бандера так і не одержав. І через шість місяців був убитий агентом МГБ у тому ж Мюнхені…
У цих «Моїх життєписних даних» Степана Бандери читаємо: «Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне, в’язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в’язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в’язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції).
З гуртом кільканадцятьох звільнених із в’язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі як з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов’язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення та заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.
Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени організації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з чотирма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова».
Яскравим епізодом доповнює цю розповідь Степана Бандери про його нелегальний шлях із Львова до Кракова Єва Іванівна Баранишин (дівоче прізвище Кішко) із села Великі Гаї Тернопільського району. Їй уже 86 років, але, дякувати Богу, ще добре почувається і має прекрасну пам’ять:
— Народилася я в березні 1930 року в селі Щебивовки, що неподалік від річки Сян і містечок Ляшки та Любачів. У моїх батьків, заможних селян, було чотири сини і чотири дочки. Хата наша стояла за п’ятдесят кроків від лісу. Якось сонячної жовтневої днини я гралася на нашому подвір’ї (а було мені тоді неповних десять літ) і побачила, що стежкою з лісу прямують до нашої хати добре вдягнені та озброєні люди. Батько про них знав і був готовий зустріти…
Україночка Єва тоді ще не знала, що серед тих людей був і Степан Бандера. Про це вона дізналася пізніше. А той день вона запам’ятала на все життя. Як і живого Степана Бандеру. Бо побачила і почула тоді дуже багато нового, цікавого й важливого.
— Мама з бабцею стали готувати нашим гостям обід. Серед них був чоловік невисокого зросту з високим чолом і вольовим обличчям. Він говорив неголосно й спокійно, але всі його товариші одразу робили те, що він казав. (Це й був Степан Бандера. Йому було тоді 30 років. — Авт.) Вони поставили на довгий дерев’яний стіл у нашому саду якусь велику пачку і стали коло неї. А я в дитинстві була дуже жвава й допитлива. То й вертілася у тих прибульців з лісу майже під ногами. Ніхто мене не сварив і не проганяв. І я була щаслива.
Із хати винесли стільця, на якого й сів Степан Бандера якраз навпроти тої великої пачки. Він одягнув на вуха чорні навушники і став крутити якусь круглу ручку на тій пачці. Я стояла біля нього і заглядала йому просто в очі. Деякий час Бандера не звертав на мене ніякої уваги, напружено в щось вслухаючись. Біля нього стояли всі його товариші. Хвилин через десять Степан Бандера перекинувся кількома словами зі своїми побратимами, а потім звернув увагу й на мене. Він лагідно усміхнувся і запитав мене:
— Хочеш послухати?
— Хочу!..
Степан Бандера взяв мене на руки, посадив собі на коліна і надяг на мою голівку ті чорні навушники. Спочатку я почула там тільки якісь хрипи, а потім не українську мову…
Так уперше в своєму житті і за таких незвичайних обставин маленька Єва Кішко побачила й почула радіостанцію. Почула німецьку й російську мову. Коли радіостанцію вимкнули, Степан Бандера запитав дитину:
— Ти любиш Україну?
— Більше як себе! — твердо відповіла йому дівчинка, яка вже у той час разом із мамою вишивала кольоровими нитками портрети Тараса Шевченка.
— То запам’ятай, дитинко, ти чула, як говорять наші вороги. Ні Сталін, ні Гітлер не хочуть, щоб була Україна. А ми хочемо. І тому вона буде! Ти ще почуєш й українське радіо…
Слова Степана Бандери виявилися пророчими. Але перш ніж Єва Кішко почула в ефірі голос незалежної України, вона пережила жахливу війну (була разом із старшою сестрою Марією зв’язковою УПА); загибель брата, жорстоке виселення її великої родини з рідного села Щебивовки над Сяном на станцію Дружба за Микулинцями; не життя, а животіння в чужій напіврозваленій хаті в селі Дворіччя Теребовлянського району; 25 років тяжко відпрацювала на цукровому заводі у Великій Березовиці; няньчила онуків аж на Чукотці, куди доля закинула її дочку Надю, художницю за фахом.
…Єва Іванівна добре пам’ятає і ту хвилюючу мить прощання із Степаном Бандерою та його бойовими побратимами. Вони щиро дякували великій українській родині Івана Кішка за гостину й харчі на дорогу. Степан Бандера поцілував руку Євиній бабці і сказав:
— У вас прекрасні діти й онуки. Постарайтесь дати їм освіту. А за нас — моліться…
Коли ми вже майже закінчили нашу довгу й цікаву розмову з Євою Іванівною, до хати зайшов її син Богдан, який також живе у Великих Гаях. Ми виявилися однолітками — обидва 1955 року народження, недавно стали пенсіонерами. Розговорилися, Єва Іванівна всмажила нам свіжих пиріжків до гарячого чаю. Я показав Богданові свою книжку про Тараса Шевченка і запитав його:
— А ти, Богдане, що поробляєш на пенсії?
— А я ще воюю…
І Богдан Баранишин якось так дуже спокійно й навіть буденно розповів мені, що недавно повернувся як доброволець (військкомати чоловіків такого віку вже давно зняли з обліку) зі східного фронту, воював там нарівні з молодими хлопцями, захоплювався їхнім патріотизмом і героїзмом… Диктофон писав слова Богдана, а я думав і згадував слова Степана Бандери:
«У кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, — творять його живий, діючий організм».
Так ми живемо. І так служимо Україні. Кожен на своєму фронті. Єва Іванівна, її син Богдан і я —
Мирон КОЗАК,
журналіст.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте