Якщо вам за шістдесят, і ви хочете повернутись у чарівну країну свого дитинства, в неповторну сільську природу, де роси – кришталеві, вода у ставку — тепла, як мамині долоні, а найсмачніші яблука – в сусідському саду, – прочитайте книжку Олега Смоляка «Загребльські придибенції». Її благословило до читачів видавництво Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, де з 1981 року й дотепер працює автор.
Він широко відомий в Україні й за її межами етномузиколог, доктор мистецтвознавства, професор. У творчому доробку О. Смоляка – більше ста наукових та методичних публікацій, у тому числі монографія «Весняна обрядовість Західного Поділля в контексті української культури» (2001, 2004), низка підручників і навчальних програм. Видав збірники фольклору «Великодні дзвони дзвонять» (1991), «Народні пісні з села Соломії Крушельницької» (1993), «Перлинки Прикарпаття: українські народні дитячі пісні», «Церковні пісні для мішаних та однорідних хорів» (обидва — 1994) та інші. Упорядник, редактор і видавець творів наших видатних земляків Василя Барвінського, Михайла Вериківського та Нестора Нижанківського й інших композиторів. Як головний редактор видання «Наукові записки ТНПУ. Серія: Мистецтвознавство» благословив до інтелектуальної аудиторії майже сорок його випусків, організував десятки науково—практичних конференцій.
Тепер Олег Смоляк звернувся до жанру споминів. Перша їх частина — оповіді «Загребельські придибенції» (112 стор.) має підзаголовок «Дитинство». Автор веде нас у рідне йому село Настасів, що нині належить до Тернопільського району. Вміщені під однією обкладинкою 66 коротких текстів — то своєрідні есеї та новели, котрі завдяки щирості й задушевності хвилюють читача, від них теплішає на серці, а розум осмислює отриману інформацію і проектує її на власне життя. Зміст цих оповідей стає зрозумілим уже з їхніх назв – «Татові казки», «Маленький сівачок», «Пастушок—новачок», «Копання молодої картоплі», «Гра у футбол», «Перші спроби в малюванні», «Любов до читання» тощо. Ми спостерігаємо формування характеру нинішнього вченого, педагога та громадського діяча, разом з ним припадаємо до чистих джерел народної творчості, художньої літератури, що формувала світогляд українця – не лише від роду, а й за переконаннями.
Цікава й манера викладу. Як наголосив у передмові «Від автора» О. Смоляк, у цих оповідях події розкриті крізь призму власного «я», й тому характеристики його однолітків та людей старшого віку подані таким чином, як він сприймав їх у той час — з урахуванням тодішнього бачення і судження. «Дехто з моїх персонажів поданий у гумористичному забарвленні, інші — в опосередковано белетристичному, а деякі — навіть у пасіонарному… в різних оповідях акцентовано на тих подіях, які були для мене найбільш хвилюючими і незабутніми».
Ось один із характерних прикладів авторської манери викладу: «…Я також любив спостерігати за співом на весіллі окремих гостей… уважно стежив за їхньою… мімікою, яка смішила мене й додавала настрою. Адже кожен із них під час співу розкривав рота по-своєму ─ не так, як усі інші гості-співаки. Найкумедніше розкривав рот Ярослав Волянський. Під час співу його верхня і нижня губи закочувалися до максимальної довжини. Це сприймалося таким чином, що слова пісні артикулює на весь ротовий апарат. а їх продукують лише зуби. В Івана Крамара рот під час співу мав форму квадрата, і я, дивлячись на нього, ніяк не міг зрозуміти, яким чином утворюється така форма рота. Цікаво було споглядати й спів Богдана Биковського. Його губи утворювали таку форму, яка асоціювалася з ротом хом’ячка, що їсть зерно…»
А спостережливості автора, його вмінню й по сплині багатьох років передати тогочасну атмосферу родинного та сільського життя, свіжим словом описати колоритних персонажів можна тільки по—доброму позаздрити. Не кожному навіть професійному письменникові під силу такий літературний стиль! Скажу більше: впродовж мого багатолітнього книголюбства мав нагоду перечитати сотні томів спогадів як відомих, так і звичайних людей. І лише окремі з них відклались у скарбничку мудрості та позитивної емоційності так, як оця книжка О. Смоляка. У ній він такий, яким був у дитинстві – без прикрас, а більшість авторів, навіть розрекламованих протягом останнього часу, подають себе, у своєрідному словесному макіяжі, свідомо фальшивлячи з читачами. Мовляв, хай залишуся в історії отаким гарним. До честі О. Смоляка, він зумів щасливо уникнути цього, і ми пізнаємо бентежну душу авторитетного вченого.
Що ж, тим з більшим нетерпінням чекатимемо наступних частин задуманої трилогії шановного науковця.
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте