Після так званого визволення Західної України 17 вересня 1939 року були заборонені всі українські організації: «Просвіта», «Луг», Союз українок, «Сільський господар» та інші. Припинилась і культурно-просвітницька робота. Натомість були організовані клуби, але молодь не проявляла ініціативи брати участь у гуртках художньої самодіяльності, концертах, які зводились до прославлення комуністичних вождів і партії. Тож найбільш патріотична її частина шукала зв’язків з ОУН. Сподівались, що окупанти ненадовго, що скоро почнеться війна між СРСР і фашистською Німеччиною, в якій загинуть обидва монстри. Після цього, була така надія, поневолені народи будуть створювати свої незалежні держави. Тож і українцям потрібно бути готовими до того, що постане своя держава — незалежна Україна.
22 червня 1941-го почалася війна. Під натиском німецьких військ радянська армія змушена була залишити Україну. При відступі комуністичні кати НКВС старалися якнайбільше знищити українських патріотів. Почалися масові арешти і розстріли. Тюрми були переповнені трупами розстріляних патріотів.
Сьомого липня, на Івана, в наше село увійшли німецькі війська, які спочатку в політичне життя не втручалися. Тож вийшовши із підпілля, члени ОУН почали організовувати владу на місцях. Звістка про історичну подію у Львові 30 червня, коли провід ОУН під керівництвом С. Бандери проголосив Акт про відновлення незалежності України, дійшла і до наших сіл. Було вирішено відзначити це свято в колишньому райцентрі Новому Селі у неділю. До цього готувалися всі жителі району — від малого до старого. Була велика радість. Діти виготовляли маленькі прапорці із паперу, розфарбовували їх у синьо-жовті кольори і вимальовували на них тризуб. Такими прапорцями прикрашали і свої хати.
Отож настала неділя. Літній сонячний день. Зранку майже всі жителі Климківців зібралися біля церкви. Винесли хрест і фореньгви, а також синьо-жовтий прапор, вишикувались у похідну колону і вирушили до Нового Села. Разом із дорослими йшли діти, несучи прапорці. Дорогою співали набожних і патріотичних пісень. Командували «парадом» член ОУН Антін Звирич і Зеновій Іващук. Подолавши сім кілометрів шляху, наша колона прибула до Нового Села, на місце, де відбувалося свято. Це простора долина біля села. Я побачив велику кількість людей, які стояли колонами разом із церковним братством і українськими прапорами. Організатори вказали місце для нашої колони.
Під горбом була споруджена сцена, на якій стояли священики і новосільський хор. Перед оголошенням о. І. Малюца при участі о. декана Хоми, о. І. Яцишина і православного священика з Волині відслужили польову службу Божу. Співав новосільський хор під керівництвом М. Борскети. Після відправи Акт проголошення відновлення незалежності України зачитав місцевий адвокат Іван Зварун. На святі було присутніх не менше шести тисяч жителів Новосільщини. Відспівали український Гімн «Ще не вмерла Україна», а після «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».
Тут же почалась організовуватися українська армія. До війська зголошувалися старшини і підстаршини колишньої УГА, вояки, які служили в польській армії, та молодь, що не мала військової підготовки. Протягом кількох днів зголосилось більше чотирьохсот чоловіків. Військова їх підготовка проводилась під командою колишнього офіцера УСС Івана Худого зі Скориків.
Серед українського населення була велика радість, яка тривала недовго. Проголошення цього акта було викликом окупаційній владі Гітлера. Тим самим ОУН заявила, що український народ бажає жити вільно і незалежно. Український уряд на чолі з Я. Стецьком у Львові фашисти заарештували, а також кинули в концтабір і самого С. Бандеру. Почалися арешти, переслідування і розстріли членів ОУН. Створення Української армії припинилось. Був наказ здати зброю. ОУН змушена була піти в підпілля. Зброю приховували. По селах створювались підпільні групи самооборони, які почали об’єднуватись у партизанські загони, а в 1943 році — в УПА. Почалася збройна боротьба проти фашистських загарбників, які встановили свої порядки. У кожному селі обрали війта і секретаря, в руках яких була сільська влада. Проведено перепис всієї худоби і покульчиковано відповідними номерами, зареєстрованими в господарській книзі села. Господареві можна було зарізати свиню тільки після здачі такої ж німецькій владі. Таке ж правило було і щодо ВРХ та овець. На кожне господарство накладався контингент здачі певної кількості зерна. Собі залишалась мізерна кількість.
Усі млини були закриті. Селянам дозволялось молоти зерно після виконання контингенту за наявності довідки від війта. Так, селяни для помелу зерна змушені були виготовляти жорна. Про це в моїй пам’яті збереглася пісня: «На Вкраїні земля чорна, В кожній хаті мелять жорна. Там сиплять кулачками. Там крутять рученьками. А в управі ляндвірд грубий, Він за жорна виб’є зуби».
Молодь почали забирати до Німеччини на примусові роботи. В деяких випадках німці були гуманні. За здану продукцію видавали так звані пункти у вигляді поштових марок. За них можна було купити в спеціальних магазинах, які відкрили в повітових містах Збаражі, Скалаті і т. д., певну кількість горілки, папіросів, черевики на дерев’яних підошвах, кілька метрів якоїсь матерії. За невиконання накладених контингентів чекала жорстока кара.
ОУН проводила величезну роботу серед населення, піднімаючи його на боротьбу з окупантами. Серед молоді організовувались курси щодо надання медичної допомоги пораненим. Заготовляли бинти з домашнього полотна, продукти. Це все акуратно упаковували і ховали в спеціальні схрони. У нашому селі такі курси проводив лікар із Лозівки Комарівський.
Із наближенням фронту члени ОУН почали будувати схрони по селах і лісах. Чимало таких криївок було і в нашому селі. В них переховувались повстанці, зберігалися зброя, продукти, боєприпаси. Після відступу німецької армії і переходу фронту у залишених окопах знаходилось багато зброї, боєприпасів. Тож діти старалися допомогти УПА, збираючи їх. Я і мої товариші заготували чимало патронів, гранат і передали їх постанцям.
Також великий вплив на виховання дітей у патріотичному дусі мала робота повітового комітету, який представляв українську владу у кожному селі: по містах запрацювали школи, дитячі садочки. У кожному повіті були організовані тримісячні курси з підготовки вихователів для дитячих садочків, на які набирали здібну патріотичну молодь, в основному дівчат. Такий садочок був організований і в нашому селі у приміщенні школи. Вихователькою працювала молода, енергійна, працьовита дівчина-патріотка зі Збаража. На жаль, імені та прізвища її не пам’ятаю. Зате зберіг дві фотокартки, де вона сфотографована з дітьми. Зранку до вечора вона працювала з меншими дітьми, а коли батьки після роботи забирали малечу, прибігали більші, які вдень випасали худобу: вихователька їх вчила співати українських пісень, танцювати, декламувати вірші. Після закінчення жнив, перед першим вереснем у другій половині недільного дня в клубі, при переповненому залі, вихователька разом зі своїми вихованцями звітували піснями, танцями, декламаціями, показуючи, чого вони навчились за літо.
Але це тривало недовго. У першій половині березня на зміну німецькому окупантові прийшов більшовицький. Закріпившись, більшовики наводили свої порядки, які були не менш жахливі за німецькі. З вересня 1944 року було організовано і навчання в нашій чотирикласній школі. Вчителькою до нас прислали молоду дівчину зі східних областей, яка вийшла заміж за місцевого хлопця Миколу Навроцького. Книжок у нас не було, тільки вчителька була ними забезпечена, зошитів теж. Писали олівцями в зошитах, виготовлених із різного чистого паперу, купленого на базарі. Перед закінченням навчального 1945 року районне начальство придумало, щоб кожна школа відзвітувалася своїми досягненнями в художній самодіяльності. У нашій школі це було нетрудно, оскільки всі учні були добре підготовлені в садочку, вміли співати і танцювати. Я мав здібності до декламування. Тож вчителька мені доручила добре вивчити вірш, який був надрукований на першій сторінці читанки для четвертого класу. Починався він словами: «Україно, мати моя…»
Приїхавши в район на возах, ми зайшли до клубу. Почались виступи. Дійшла черга і до нашої школи. Я вийшов на сцену і почав декламувати. Але серед публіки в залі були люди, яким цей вірш не сподобався. Почали кричати: «Бандера, кончай, вон із сцени». В цей час вчителька вибігла з-за куліс і забрала мене. Не сподобався комісії і наш репертуар. На цьому закінчився цей виступ для мене і робота для вчительки. Видавши нам свідоцтва про закінчення четвертого класу, вона більше не працювала в школі. До пенсії заробляла на хліб продавцем у магазині під мостом у Підволочиську.
Михайло КОМЕНДА
с. Токи Підволочиського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте