Цьогоріч своє вісімдесятиріччя зустріли такі відомі люди, як фотокор і журналіст Василь Бурма, народний художник України Іван Марчук, автор історичних досліджень Володимир Білінський… А нині на цю межу виходить легендарний тернопільський актор Володимир Ячмінський. Його самобутній талант ось уже 55 років є окрасою тернопільської сцени. У творчому доробку актора понад 300 ролей в театрі і добрий десяток — у кіно. Він — народний артист України, лауреат премій імені Миколи Садовського та імені Леся Курбаса. Проте найбільшою нагородою для актора була й залишається непроминальна любов глядача.
«Їдь до Тернополя — і будеш там один такий»
Батько Володимира Дмитровича був родом з Великої Березовиці. Освіту здобував у Франції — вчився там на інженера-електрика. Працювати довелось у Харкові. Там і одружився з місцевою дівчиною, яка співала в Будинку пісні (щось на кшталт теперішньої філармонії). Коли в сім’ї з’явився первісток, старший брат Володимира Дмитровича, тато поставив умову: або сцена, або сім’я. Мама зробила мудрий вибір — на користь сім’ї, але дуже хотіла, щоб хоч один з її синів став артистом. Коли носила під серцем молодшого, співала йому, розповідала про театр, а коли дитина з’явилася на світ, впевнено сказала: «Це буде артист».
А «артист» тим часом ріс без особливих натяків на мамине пророкування. Хоч і співав у шкільному хорі та грав у художній самодіяльності, проте життя своє прагнув поєднати з професійним спортом: грав у футбол, займався плаванням, боротьбою. Проте був артистом навіть на футбольному полі: там, де м’яч треба було відбивати ногою, він «ластівкою» брав його і відбивав головою, на що трибуни вибухали оплесками.
З початком війни сім’я Ячмінських переїхала до Тернополя, потім жила в Микулинцях, а відтак — у Львові. Коли настав час обирати професію, тато хотів бачити молодшого сина інженером, мама, звісно ж, актором, а він вирішив вступати в інститут фізкультури. Як-не-як був уже майстром спорту, мав перший розряд. Але не судилося — «завалив» іспит з хімії. І тоді послухав маму і вступив до драматичної студії при Львівському українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. І тільки там відчув, що сцена — це таки його покликання.
Після закінчення навчання пропонували Володимирові Дмитровичу влитись у колектив заньківчан, але втрутився тато. Сказав: «Тут артистів багато, загубишся серед них. Їдь до Тернополя — і будеш там один такий». То був 1961 рік. І відтоді Володимир Ячмінський справді один такий на тернопільській сцені.
Талант, що прикрасив би й столичну сцену
За 55 років служіння театрові у Володимира Дмитровича не було «своїх» і «не своїх» ролей. Не виношував і мрії, які ролі конкретно хотів би зіграти, — довірявся режисерам, мовляв, їм видніше. Але в кожен зі своїх персонажів вникав так ретельно й так глибоко його розкривав, що здавалося, кожна з цих ролей виписана саме для нього і під нього. Його дивовижне вміння перевтілюватися дивує навіть колег-акторів. Хтось грає одну роль усе життя, хоч щоразу в неї інше ім’я. А в Ячмінського що не роль — то окремий світ, неповторний характер і дивовижні засоби їх розкриття.
А ще всі зіграні ролі в нього — улюблені. «Інша річ, — каже актор, — що в моєму творчому доробку є ролі, як я їх називаю, принципові. Принципові в чому? Так до мене їх ніхто не грав і не трактував. Зіграв їх так тільки я. Це моє особисте трактування… Такі принципові ролі для мене — Іван Непокритий у «Дай серцю волю, заведе в неволю» Кропивницького, Боруля в «Мартині Борулі» Карпенка-Карого, Возний у «Наталці Полтавці» І. Котляревського».
На мій погляд, принципових ролей у Володимира Дмитровича значно більше. Просто патріарх тернопільської сцени дуже вимогливий до себе. А втім, навіть кілька ролей зіграти так, як до тебе їх ще ніхто не грав, теж ознака рідкісного таланту. «Повірте мені, такого актора, як Володимир Ячмінський, в Україні більше нема…» — запевняв тернополян на одному з ювілейних вечорів художній керівник заньківчан Федір Стригун. «Він може бути окрасою столичної сцени будь-якої країни», — впевнений головний режисер тернопільського театру Олег Мосійчук.
«При майстрах якось легше»
А ось як відгукувався про колегу і друга незабутній Мирослав Коцюлим: «Ячмінський — це ніби візитна картка нашого театру. Яскравий, характерний актор…» Їх вперше з’єднав у тандем Федір Стригун, і той тандем впродовж багатьох років дивував і тішив публіку.
Якось обидва взяли участь у столичному театрі імені Івана Франка в святкуванні ювілею Гната Юри. Показали уривок з «Мартина Борулі». Київська публіка була в захваті, довго аплодувала їм стоячи. Опісля світлої пам’яті Богдан Ступка не пішов на фуршет, а забрав Ячмінського з Коцюлимом додому. Посадив до столу, частував і здивовано промовляв: «Хлопці, я й не знав, що ви такі великі актори». А нині серед фотографій Володимира Дмитровича зберігається листівка. На одному її боці — кадр з російського фільму «Свои» за участі Богдана Ступки, а на звороті автограф: «Видатному Артисту Володі Ячмінського з глибокою повагою. Б. Ступка. 15.12.03. м. Київ».
Володимира Дмитровича не тільки цікаво споглядати на сцені, а й слухати його роздуми про театр, про світ, про людей, про Бога. У нього своя філософія, своє осмислення життя. Він назагал небагатослівний, проте точний і переконливий в оцінках та судженнях, а моментами переходить на афоризми. Ось лише деякі з них: «Що з того, що качаєш той мускул, а душа «не качається», чахне»; «Мудрість — парафія Божа»; «Церква наче продовження театру. І театр має бути, як церква. Адже зі сцени ми даруємо людям той дар, який дав нам Бог».
Нині Володимир Ячмінський грає менше, ніж хотів би. І справа не у віці, в актора проблема із зором. Але ще йдуть вистави з його участю: «Поминальна молитва», «Мазепа», «Запорожець за Дунаєм», «Гуцулка Ксеня». І публіка, як і раніше, тепло вітає його гру. Бо таланту не сховаєш, коли ним світиться душа. До речі, оперету Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня» спеціально відновили, щоб нею вшанувати 80-річчя двох легенд театру: на початку сезону — сценографа Казимира Сікорського, що вже у засвітах, а в кінці сезону — актора Володимира Ячмінського, який ще дарує нам свій щедрий талант.
Хай попереду у Вас буде ще багато активних і щедрих літ, дорогий Володимире Дмитровичу! Ви не лише майстер сцени і візитівка нашого театру, Ви його совість і честь. Це про таких, як Ви, писала славетна Ліна Костенко: «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота».
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте