Наш земляк, уродженець села Серединки Тернопільського району Степан Алич-Мокрій 8 червня міг би святкувати 70-ліття. В оточенні рідних і друзів, серед розмаю пахучих квітів, із добрим стосиком написаних книжок стояв би він, щасливо усміхаючись, і ніжно пестив би всіх своїм безмежно добрим і лагідним поглядом очей кольору небесної блакиті.
Та не так склалася його доля, не так пролягла стежина його життя. Залишився зовсім маленьким без мами, його виховували бабуся і тато. Ріс допитливим, слухняним, працьовитим, добре вчився, аж поки не прийшла біда… Десятирічним Степанко попрощався зі своїм дитинством, упавши з високого дерева. Від цього дня і до останнього подиху він жив в іншому світі — світі болю і терпінь. Плекав у серці надію, що встане з ліжка, але не судилося. Лікарняні палати, як і лікарні, змінювалися, але ніхто не зміг поставити його на ноги. Біль, навчання, праця над собою, безперервна боротьба з болем і нерухомістю на двадцять вісім років розлучили його з рідним селом і домом, з ріднею, школою і друзями.
У своїх мріях і думах завше повертався туди, намагався уявити собі рідну домівку, садок, який плекав разом зі старшим братом Ізидором, що трагічно загинув. На карті Тернопільщини, яку дбайливо зберігав, позначив своє рідне село великою крапкою. І вона за роки частого її розкладання і згортання так протерлася, що ледве трималася купи.
Дуже шкодую, що пізно дізналася про Степана, аж в 1983 році. Розповів про нього тернополянин Ярослав Гевко. Однієї погідної червневої днини разом з ним пішла до Петриківського будинку-інтернату. Там у сьомій палаті знайшов останній прихисток поет. Дорогою нарвала пшеничних колосків. Увійшовши, побачили Степана, що лежав обличчям до дверей. Ми привіталися, познайомилися. Поет мило усміхався, в очах світилась щира радість, тулив до грудей букетик, а ми не знали, що то був день його народження. Пообіцяли приходити ще.
Після цих відвідин образ поета назавжди зостався зі мною, не могла більше ні про що думати, тільки про те, як може людина так довго страждати, все терпеливо зносити та ще й писати вірші? Як він рятувався від самотності, відчаю, безвиході?
Із мізерної копійчаної пенсії Степан придбав собі телефонний апарат (а це ж треба було добитися його встановлення), друкарську машинку. Розсилав свої вірші по видавництвах, десь друкували, а десь ні, бо не було «паровоза».
На жаль, бачилася зі Степаном не дуже часто. Але зустрічі наші були завжди радісні та змістовні. Він завжди хвилювався, чи щасливо я дісталася до міста. Коли в 1984 році я лежала в лікарні, телефонував мені, розповідав, як прожив день, тішився, що був на сонечку (товариш поставив ліжко на коліщата). І ось, виписавшись із лікарні, 6 вересня я прийшла відвідати Степана. Не застала його в палаті. Заплакана нянечка, працівниця інтернату Ольга Миколаївна Майка розповіла мені, що його забрала карета швидкої допомоги до обласної лікарні. Медики робили все, щоби врятувати Степана, та недуга прогресувала, відмовили хворі нирки. Минуло трохи більше місяця. У жовтні ставало все важче й важче.
Ярослав Гевко їздив до Києва і здав до друку у видавництво «Радянський письменник» добірку віршів Степана. Але поетові не судилося дочекатися своєї першої ластівки, яка полетіла Україною аж 1988 року.
Дякую Господу, що на мою долю випало бути біля Степана Йосиповича в останні дні та хвилини його життя, аж поки його ніжна і чиста душа поета не покинула зболене тіло. Поруч зі мною не з примусу, а з доброї волі полегшувала його муки Ольга Миколаївна. Степан жалів нас, питав, чому ми не спимо вночі, а сам, часто зітхаючи, взивав Господнє ім’я. Відійшов у вічність у нашій присутності. Закривши його ласкаві очі і помолившись Богові за його душу, ми покинули лікарню під ранок. Ніч була тепла, хоч і осіння. Небо плакало за Степаном — падав дрібний дощ. Наступної ясної місячної ночі ми везли його в рідні Серединки, де чекав його зболений батько, братова з діточками, брат Андрій, що приїхав з Білорусії.
Попрощатися з поетом зійшлися всі односельці, друзі, родина. Гіркий смуток оповив село, тривожно шуміли ясени біля хати. Діти встеляли квітами останню дорогу поетові, церковні дзвони тужливо ридали. Вічний спочинок віднайшов біля своєї дорогої бабусі.
Завдяки старанням завідувачки сільської бібліотеки Марії Михайлівни Колоденної, рідних і друзів Степана Йосиповича в селі кілька років тому відкрили невеличкий музей Степана Алича-Мокрія, а також видали другу збірку його поезій «Розп’ятий промінням», хоча написав поет значно більше.
Попри, здавалося б, не дуже великий творчий доробок, Степан Йосипович залишив нам найдорожче і найвартісніше, те, що не вмирає — свою велику любов до України, до матері-землі, до батька і до неньки, до рідного села і його людей, навчив нас мужності й терпіння, навчив відчувати біль інших, любити та співстраждати, перемагати фізичний біль і душевні страждання і йти до своєї мети. А найголовніше — любов до нашого Творця, якому був покірний і ніколи не нарікав на свою долю, терпеливо ніс свій хрест, що Господь поклав на його плечі.
За це йому від нас усіх вічна любов і пам’ять, а його односельцям і родині — низький уклін за те, що свято бережуть і гідно шанують пам’ять про свого поета та про всіх своїх славних земляків.
Марія БАЛИЦЬКА,
колишній працівник краєзнавчого музею.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте