Іван Золотоустий в акафісті до Пресвятої Тройці ось як описує природу, що хвалить Творця: «Я бачив, як у місячному мовчанні вся земля тихо молилася Тобі, оповита в білу ризу снігу, сяючи прекрасними алмазами. Я бачив, як раділо за Тебе сонце, що сходить, і хори птахів гриміли Тобі славу. Я чув, як про Тебе таємниче шумить ліс, співають вітри, дзюрчить вода, як проповідують про Тебе хори світил своїм ставним рухом у безмежному просторі… Я бачив, як від жовтогарячого сонечка, його променями нагрівались кочугури снігу, і тисячами струмочків збігала вода із пагорбів й утворювала маленькі озерця, в яких сміхуни-горобчики з веселим щебетом купалися. Зі стріх, на яких висіли льодяні бурульки, скапували одна за одною крапельки водички, які від сонячного проміння ставали на вигляд дорогих діамантів. О! Господи, яка краса створена Тобою!»
Але невідомий автор книжечки «Пісня серця», що потрапила мені до рук, побачив щось ще прекрасніше за цю красу. Двоє хлопчиків гралися на галявині, оточеній глибоким яром. З веселим галасом побігли вони за м’ячиком. Молодший мало не зірвався в яр, але старший вчасно вхопив його за одіж і сказав: «Твій ангел-хоронитель тебе врятував. Стань навколішки і подякуй Богу, що дав тобі такого уважного ангела, який хоронить тебе скрізь». Малий клякнув на коліна, склав ручки до молитви і дякував Богові за врятування. Ця дитина в очах Господа була набагато красивішою, ніж уся навколишня природа.
І ще одну картину описує автор книжечки. Двоє панів з малим сином прийшли обідати в ресторан. Заграла музика, і батьки пішли танцювати. А хлопчик задивився у вікно, за яким на спекотному сонці з простягнутою рукою за хмарами пилу, що здіймався з-під копит коней, які проїжджали мимо, сиділа жебрачка. Хлопчина довго вдивлявся в цю картину, і йому стало жаль прохачки. Він зібрав зі столу полумисок всяких наїдків і поніс їх бідній жінці. І ця картина є найкрасивішою у Божих очах. Дитина виявила таке милосердя.
О! Як бракує його в сьогоденні. 2016 рік Папа Франциск оголосив Роком милосердя. Цим самим підтвердив своє покликання — йти за Христом, несучи надію, розраду, матеріальну підтримку тим нашим братам і сестрам, які найбільше її потребують. Нашу владу це не бентежить, вона не заклопотана катастрофічною економічною ситуацією в Україні. Ні жертвами війни, ні зубожінням нашого багатостраждального народу. Вдень і вночі вона думає, як врятувати свої мільярдні статки в офшорах.
Поглянь, пане-депутате, на свого старшого брата чи сестру, яким під 80 років. Заходять вони в магазин, тремтячою рукою перебирають нещасні копійки. На прилавках є все, а вони приходять сюди, як на екскурсію, бо не можуть нічого купити. Не знаю. чи є ще де така країна, щоб влада так знущалася зі свого народу. Питають онуки: «Чого у вас такі малі пенсії?» Та тому, що робили на фермах день і ніч без вихідних, без відпусток, а заробляли копійки. А депутати купаються в добрах із зарплатою в десятки тисяч гривень. Нехай би прожили на 1000, як ми живемо. Та ще собі підвищують платню, бо їм мало. А дітям війни зняли ті нещасні копійки, бо користуємося субсидіями. Де милосердя?
Боже, зглянься над цим знедоленим народом, дай йому керівників, які б мали милосердя, як той хлопчина над жінкою-жебрачкою. Це тільки наш український народ може так довго терпіти такі знущання.
Та, милі українці, нас так багато. Станьмо на коліна перед престіл Всевишнього і щиро попросімо, щоб Він змилосердився у цей Рік милосердя над нами. І я вірю, що коли ми це зробимо, Господь нас вислухає і подарує нам своє милосердя.
Віра ШПОРТАК,
пенсіонерка, 79 років.
с. Ворвулинці Заліщицького району.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте