Роман Ільницький — модерний революціонер, інтелектуал, джентльмен і журналіст, який жив Україною, що була його першою любов’ю, займала весь його час, думки та мрії. В українській журналістиці і публіцистиці еміграційний діяч Роман Ільницький залишається ще досить невідомим.
Писав він багато й грунтовно, оригінально та легко, але аж ніяк не похапцем чи експромтом, а його роль у суспільно-політичному житті кінця 1930-х — початку 1940-х років Західної України та української політичної еміграції, як на мене, є досить помітною. Роман Ільницький був одним із визначних творців нових підходів і розв’язок у площині ідеології ОУН після закінчення Другої світової війни, виявив себе непересічним редактором, журналістом і публіцистом. Його статті друкували багато українських еміграційних часописів.
Роман Ільницький народився поблизу Борщева. Дістав непогану на той час освіту — вчився в гімназіях Чорткова, Тернополя, Рогатина, Малій духовній семінарії у Львові. З першим приходом большевиків у 1939 році на західноукраїнські терени двадцятичотирирічний львівський вчитель Ільницький відразу зрозумів, в яку державну систему він, того не бажаючи, потрапив, і усвідомив, що місця для легальної опозиції тут нема й бути не може.
Поселившись на українських теренах на захід від Бугу, де мешкало чимало українців, Роман Ільницький включився в громадське життя, згодом став одним із найкращих знавців й авторів грунтовних нарисів з історії Холмщини та Підляшшя, яку знаменито подав у своїх повоєнних споминах.
Коли ж наприкінці червня 1941 року Організація українських націоналістів з-під стягу Степана Бандери проголосила в будинку «Просвіти» на Національних зборах українців Львова Акт відновлення Української держави, Роман Ільницький став державним секретарем щойно створеного Українського державного правління. Однак уже 12 липня разом із прем’єром УДП Ярославом Стецьком був інтернований гестапо за відмову уневажнення Акта відновлення Української держави.
Як один із провідних націоналістичних діячів УДП Роман Ільницький був заарештований. Спочатку його утримували в управі поліції на Александерпляц, відтак — ув’язнили в концтаборі Заксенгаузен в Оранієнбургу під Берліном. Там він перебував до 30 вересня 1944 року — звільнення разом з іншими 40 українськими політв’язнями за сприяння о. д-ра Івана Гриньоха.
Потім шлях Романа Ільницького проліг до міста Егер (чеська назва Хеб) у Судетах, де його близько місяця утримували на правах інтернованого, згодом «виїхав на короткий час до Кракова, а звідти в товаристві М. Лебедя до Братіслави, де перебувала тоді численна українська еміграція, в тому числі й відділ ОУН для зовнішніх зв’язків, висланий за кордон для ширення українських визвольних ідей серед чужинного світу. До нього приділено й мене. З Братислави відділ переїхав до Австрії в околиці Інсбрука з думкою пробитися далі на Захід. Десь наприкінці 1944 р. Мирослав Прокоп, що був тоді моїм зверхником, дав мені і мгр-ові (магістрові. — О. П.) Андрієві Стецюку доручення від’їхати в напрямі фронту американських військ, наладнати з ними зв’язки й передати меморіял УГВР».
Відтак Роман Ільницький осів на постійно в баварському Фюрті. «Включився там у громадську роботу, а потім, розбудувавши газету «Час», віддався журналістиці і праці в ЦПУЕ (центральне представництво українців у Європі. — О. П.), на основуючих зборах якого мене обрано генеральним секретарем…» — писав він у споминах.
У перший період свого повоєнного життя на чужині Роман Ільницький більше зосередився на організаційній, редакторській і власне журналістській діяльності в середовищі української еміграції.
Від кінця 1945 року починається, на мою думку, найбільш плідний у творчому та суспільно-політичному плані відтинок загалом дуже насиченого й кипучого життя цього знаменитого українського діяча. 2 жовтня 1945 року в Фюрті виходить перше число редагованого Романом Ільницьким тижневика «Час». Це було перше періодичне й системне видання третьої хвилі української політичної еміграції, значна частина якої перебувала в таборах для переміщених осіб. Власне, то було початком модерної української періодики на чужині в повоєнні роки. Загалом же, за підрахунками самого Р. Ільницького, протягом 1945 року українці за кордоном видавали 42 назви газет і бюлетенів.
На установчих зборах 27 лютого 1947 року в українському таборі Сомме-Казерне в Авсбурзі було засновано Союз ДіПі преси, президентом обрали Романа Ільницького. Одночасно він продовжував бути видавцем і редагувати фюртський «Час», наклад якого досягав 100 тис. примірників, та входив до складу «Національно-демократичного об’єднання українських журналістів». «Час» вже після шести місяців свого існування був економічно стабільною справою. Слід зазначити, що тижневик виходив близько чотирьох років.
Поряд із виконанням обов’язків видавця, журналіста й очільника громадських організацій екзильної преси Роман Ільницький поринає у громадське життя українців на еміграції.
Після початку масового переселення українців до Америки, Канади та Австралії було запропоновано об’єднати всіх українських видавців, редакторів, авторів, друкарів, книгарів під егідою «Книгоцентру», наглядову раду цієї інституції очолив Роман Ільницький.
Відбувся перший крок до створення центрального органу всієї української еміграції. Тижневики, що виходили у Фюрті та Парижі, у вересні 1949 року було об’єднано в одну газету «Українець-Час». Тож Роман Ільницький виїхав до Парижа, щоби там працювати над розбудовою редакційних і господарських планів для першого друкованого органу, який за змістом, назвою, поширенням та амбіціями мав би стати всеукраїнським часописом у всіх країнах поселення української еміграції. Але до кінця цей грандіозний план виконати, на жаль, не вдалося. У 1958 році з’являється друком двотомник Романа Ільницького німецькою мовою «Україна і Німеччина в рр. 1934—1945», що його видав Остевропа Інститут у Мюнхені. Ця робота належить до видатних і фундаментальних історіографічних праць про українсько-німецькі стосунки того періоду. Трохи раніше побачила світ його англомовна праця «Міжнародна асоціяція екзильної преси» — детальний підсумок діяльності Р. Ільницького на керівних посадах пресових структур східноєвропейських еміграцій.
Так званий американський період життя Романа Ільницького починається від часу його переїзду до Сполучених Штатів Америки. Тоді він очолив працю Організації однодумців ОУН за кордоном на американських теренах, був заступником голови політради ОУНз, продовжував дописувати до різних українських еміграційних видань, брав найактивнішу участь в дискусіях, зорганізованих українцями на чужині.
Роман Ільницький був прихильником неминучої зміни у світовому укладі ще від 1946 року, коли видавав «Час» у Фюрті. Коли в українців з’явився історичний шанс стати «співвласниками Канади», бо за чисельністю національних груп займали в Канаді четверте місце, Ільницький запропонував проект перетворення канадської провінції Манітоба з Вінніпегом на центр українського політичного життя, переселивши туди значну частину українців з Альберти, Саскачевану, а також з інших країн поселення, в тому числі — Австралії та Південної Америки, створивши у Канаді потужний український адміністративний, силовий і господарсько-культурницький фактор впливу.
Помер Роман Ільницький після тривалої недуги 2 лютого 2000 року. Мав дуже гарну родину. Дружина Ніна була активісткою українського громадського життя на чужині, довший час працювала у знаменитій нью-йоркській фірмі-корпорації «Пролог» та у видавництві й часописі «Сучасність». Вона — велика патріотка України, яка шанобливо ставиться до нашої історії, культури й мови. Ільницькі виховали в такому ж дусі двох дітей — Уляну й Олега, який згодом став знаним українським літературознавцем і професором славістики. Дружина професора Олега, Ніна, з дому Пилип’юк, є видатним українським мовознавцем.
Олександр ПАНЧЕНКО,
доктор права, приват-доцент Українського вільного університету (Мюнхен), адвокат.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте