Микола змалку не знав спокою та простого дитячого щастя. Скільки себе пам’ятав, йому завжди говорили, що не має батька. Він у це ніяк не міг повірити, бо своїм допитливим розумом усвідомлював, що всі мусять мати тата: собачки, котики, курчата, телята, поросята, гусенята і навіть їжаченята мають маму й татка. То як же він, Миколка, може не мати батька? Але реальність була жорстокою. Минали роки, та вдома так і не з’являвся той, кого можна назвати батьком, піти з ним на риболовлю, косити траву, у ліс по гриби. З ким можна помірятися силою, поговорити по-чоловічому… Такої людини в малого Миколи не було. А так хотілося.
Його мама не вигадувала історій про загиблого льотчика, мандрівника. Вона завжди була на роботі. Тому про світ Миколка дізнавався здебільшого від бабусі. Коли внук запитував про тата, вона обіймала його й казала: «Підрости лишень, тоді все довідаєшся». Із часом від «щирих» людей Миколка й довідався, що його мама ніколи не була заміжньою. А він народився від якогось чоловіка, який покинув її, коли та була вагітною…
Ставши юнаком, Микола дав собі слово: якщо в нього буде син, то він ніколи не прирече його на долю безбатченка. Він оженився з гарною дівчиною. Згодом у подружжя народилося три дівчинки. Дружина більше не хотіла дітей. Тому з мрією про спадкоємця довелося попрощатися. Микола любив дівчаток до нестями. Хоч багато часу забирала робота, проте знаходив час, щоби перевірити уроки дітям, піти до лісу, на річку, в поле, на душевні бесіди з дівчатками. Навіть зачіски їм робив. Одне слово, плекав донечок у любові. Давав те, чого не довелося самому зазнати в дитинстві.
Донечки підростали, ставали писаними красунями. А як же інакше? Пильновані, навчені, а головне — люблені. Микола раптом зрозумів, що настане час віддавати їх заміж. А дівчині потрібен гарний посаг. Тому завбачливий батько почав відкладати гроші. Коли зрозумів, що це справа ненадійна, то купував якусь золоту річ, щоби потім дати одній із дочок, коли виходитиме заміж. І гарний сховок для коштовностей знайшовся — старий, ще бабусин глиняний глечик, у якому свого часу сквашували молоко. Посудина поволі наповнювалася не лише золотими речами, а й коралями, дрібними сувенірами. Микола був упевнений, що ці речі з часом його дочкам знадобляться. Про посаг для дівчат жінка знала, але про те, де саме зберігається сховок і що в ньому, навіть для неї було невідомо.
До Миколи не раз доходили чутки про те, що в їхньому та сусідньому селах час від часу обкрадали людей: виводили худобу, забирали з потаємних схованок гроші та коштовності. Одного разу Миколі приснився сон, що і в нього викрали посаг для дівчат. Усе відбувалося настільки реально, що чоловік, прокинувшись, не міг повірити, що то був лише сон. Від хвилювання в нього піднявся тиск, розболілася голова, а тіло залило потом. Із цього часу Микола думав про те, де б йому подіти глечик, бо домашній сховок у серванті вже видавався не таким надійним та безпечним.
Микола з жінкою тримали багато живності: корови, поросята, коні й табун домашнього птаства. Тому за хлівом «виростала» велика купа гною. Чомусь біля неї Микола вирішив прикопати глек із золотими речами. Купа з часом більшала, а Микола перестав хвилюватися, що його тайник хтось звідти здогадається добути.
Це діялося взимку. Якось Микола вийшов за стодолу і не побачив там гною. «Де він подівся, якщо ще вранці був тут? А де глечик?» — аж захололо не від морозу, а від розпачу в серці. Як німа відповідь, на місці купи гною виднілася лише величезна пляма на снігу. І жінки, як на біду, вдома не було, і дівчата розбіглися хто куди. Микола вирішив діждатися хоч когось та випитати, де ж той бісів гній подівся? Не вкрали ж його цигани. А може, вкрали? Тоді й глек їм дістався — і пішла коту під його кучерявий хвіст уся затія із золотим посагом для дівчаток. «Та ліпше би я ті гроші пропив, ніж отак втратити за день те, що надбав за роки тяжкої праці», — подумав Микола. Його розпачливі думки перервав дзвінкий голос жінки.
— Микольцю, а що ти тут сам сидиш? Чому сумний?
— А тебе де носить? Де гній поділа?
— Продала, — заіскрились очі жінки, яка завжди згладжувала чоловікову суворість лагідністю та жартом.
— І що за те взяла?
— Три літра самогону. Половину з кумами випили, а половину завтра допивати будемо. А ти з нами не хочеш? — сміялася дружина, а обличчя аж розпашілось. Якби не знав, що непитуща, то подумав би: таки від самогону.
— Жінко, твої жарти недоречні. Кажи, де гній?
— Та що ти так розхвилювався, Микольцю. На нашому полі твій гній. Ти ж завжди говорив, що його пора вивозити. А в полі вже три роки не гноєно. В обід був мій стрийко. Навантажили із сусідом на причеп та й вивезли. Думала, як краще. Щоб тобі легше було.
— Дякую, ти мені справді зробила «легше».
Микола, нічого не сказавши жінці, вийшов із хати. Як перечекати ніч? А ніченьки зимові довгі. Не спалося Миколі. Серце калатало, мало не вискочило з грудей. Ледве дочекався ранку. Лише трошки засірілось надворі, вийшов Микола з хати із червоними від безсоння очима та гралями й подався далеко за село, де був їхній немалий шмат землі. Родич та сусід розкидали гній чималенькими купками по полю. Отож Микола вирішив не просто шукати у тих купах глечика, якщо він там іще був, а заодно розтрясати гній по полю. Робота була не з легких, проте до вечора справу майже закінчив. Залишалися дві чималенькі купи. І надія, що глечик в одній з них, почала танути. Лише на останній купці гралі торкнулися глечика. Все було на місці. Микола аж заплакав скупою чоловічою сльозою. І гній розкинув, і посаг для дочок знайшовся.
Коли дружина довідалася, що Микола вирішив розкинути гній, дуже здивувалася з того. Адже можна було зробити це пізніше, може, хтось із родичів допоміг би. Але, побачивши щасливе чоловікове обличчя, і собі потішилася, гадаючи, що то радість від виконаної роботи.
Про цей випадок Микола розповів своїм найближчим родичам через десяток років, коли дівчата вже були заміжні. Але, кажуть, чим більше людей знає таємницю, тим легше по світу вона розходиться. Її вже не по секрету розповіли мені люди, які до героя цієї бувальщини та його родини не мають жодного стосунку.
Галина ЮРСА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте