Що, як і навіщо читати? На перший погляд, запитання дуже абстрактні та навіть інтимні. Проте орієнтовні відповіді все ж можна запропонувати.
Про читання як таке поспілкувалася із тернопільською молодою літературознавицею, журналісткою, перекладачкою, літературним критиком, кандидатом філологічних наук, членом Національної спілки журналістів України та Наукового товариства імені Т. Шевченка, авторкою монографії «Українська експериментальна поезія кінця ХХ — початку ХХІ століття: текст, контекст, інтертекст» Юлією Починок.
— Юліє, чим для тебе, як для людини, котра дивиться на літературу зсередини й регулярно препарує тексти, є читання?
— Для мене це релакс. Завжди. Навіть тоді, коли я писала дисертацію і читала не лише художню літературу, а й наукову, — передусім одержувала задоволення від процесу. Естетична функція безумовно превалювала. Інакше не було б результату. Чомусь завжди складалося так, що займалася я тільки тим, що найбільше люблю. Можливо, тому воно в мене найкраще й виходило. Бо ж ненависне діло ризикує бути покинутим посеред шляху. Натомість завжди хочеться побачити плоди улюбленої праці, в яку віриш і виконуєш з насолодою, а не з примусу.
— Барт радив отримувати задоволення від читання. А для чого читаєш ти?
— Я дуже люблю читати філософа Ролана Барта і часто послуговуюся його літературною філософією. Не виняток і ця його теза, яку я, мабуть, повністю підтримала й навіть аргументовано доказала у відповіді на перше запитання. Він як знаковий (особисто для мене) критик також дуже цікаво поділяв тексти на «писабельні» (відкриті) та «читабельні» (закриті). Відтак «писабельний» текст — плюралістичний, відритий до можливого додумування читачем окремих деталей чи кінцівки твору. Такий текст запрошує до співавторства, співтворення (якщо це, наприклад, перформанс). «Читабельний» текст — довершений і цілісний, має всю повноту втілення задуму автора. Тому в цьому випадку читач може насолодитися лише власне авторським шедевром, без претензії на так звану співтворчість. У цьому бартівському контексті я можу лише додати, що отримую більше задоволення саме від читання «писабельних» текстів. І намагаюся бути активним читачем чи «дописувачем».
— Про гігієну читання. Щоби ти порадила читачеві, котрий несміливо дивиться на високі полиці, а руки інстинктивно хапають любовні романи та детективи — як перебороти страх класики й знайти в собі сили читати багатосторінкові томи?
— Не боятися. Сприймати читання як насолоду. Насправді ніхто нікого змусити читати для себе класичні тексти замість масової літератури не може. Це має бути власний свідомий вибір. Якщо сьогодні руки тягнуться до романів — чому б ні? Можливо, завтра душа забажає вольюмів із високого чтива.
— І взагалі, на твою думку, як співвідноситься якість і кількість прочитаного?
— Знаємо, що кількість — не завжди якість. Але якщо кількість високоякісна – то шансів розкрити себе і знайти своє місце у світі більшає. Бо ж книжки дарують нам щонайменше перспективу. Якщо спостерігати за процесами читання на глобальному рівні, звісно, що «на коні» ті, хто розуміє про що читає і може осмислювати та переосмислювати прочитане, а можливо навіть в чомусь і домислювати. Читання без розуміння (не кажучи вже про бачення застосування прочитаного на практиці) втрачає сенс. А в цьому ключі вже вимальовується показник якості.
— Існує безліч підходів до визначення того, що робить добру книжку доброю. Якими критеріями керуєшся у визначенні цього?
— Добра книжка (для мене) повинна бути на високому рівні не лише змістово викладена, а й формально змодельована. Це безумовно має бути щось оригінальне, навіть якщо написане в тенденційному ключі. Добра прозова книжка обов’язково повинна бути наративно вправною, інакше ризикує бути нудною. Сильний вірш — безперечно метафоричний, символічний, а можливо, в чомусь і таємничий (не відкритий для кожного читача). Тоді є стимул дошукуватися суті в лабіринтах форми і змісту.
— Нещодавно вийшла твоя праця про експериментальну поезію. Чому саме поезія як об’єкт? Якщо розмірковувати про мову доби, то якою промовляє сьогодення?
Робота моя про поезію, мабуть, тому, що я теж писала вірші. І як поетка могла відчути цей «об’єкт» не лише з позиції читача, а й з позиції автора. Тут якраз йдеться про «писабельність» текстів, які я досліджувала. Автори, про яких писала в монографії, своїми текстами надавали мені унікальну можливість співавторства і це мене найбільше захоплювало в наукових пошуках і власних експериментах. Звісно, експериментальна лінія сьогодні перебуває у балансі з традиційною. Але таких інтермедійних явищ стає все більше і вони набувають популярності. Тому я б сказала, що сьогодення пропонує нам знайомитися із культурою експерименту.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте