Світлої пам’яті Ореста Субтельного
Сумна звістка долинула з-за кордону: в далекій Канаді на 75-му році життя помер Орест Мирославович Субтельний, професор Йоркського університету в Торонто, видатний історик і великий україніст. Його батьки походили з Тернопільщини. І як громадські активісти, в 1941 році тікали на Захід, аби не потрапити до рук більшовицьких спецслужб. По дорозі зупинилися перепочити у Кракові, і там народився в них син, якого нарекли Орестом.
За кордоном Орест Субтельний здобув добру освіту і в 1973 році розпочав свою наукову та викладацьку діяльність у Гарвардському університеті (США). На той час у Гарварді вже професорував ще один втікач із Західної України — Омелян Пріцак, який не міг не запримітити свого талановитого земляка. Під керівництвом і з благословення Омеляна Пріцака Орест Субтельний посвятив своє творче життя вивченню історії України.
Як видатний сходознавець (професор Омелян Пріцак входив в експертну групу вчених-сходознавців при Нобелівському комітеті Швеції. — І. В.), він порадив йому спочатку вивчити історію «інших народів», зокрема країн Близького Сходу. І направду, Орест Субтельний послухав такої доброї поради і відправився у Єгипет.
І тільки тоді, коли здобув необхідні знання в цій царині, коли опанував усіма нюансами методології вивчення історичних наук, відповідально взявся за написання наукових праць з історії України. Він здобув вчений ступінь доктора філософії. Тема дисертації — «Зв’язки гетьмана Пилипа Орлика з Кримським ханством і Оттоманською Портою. 1710—1742». У 1975 році за допомогою Української вільної академії наук (УВАН) опублікував працю «Листи Івана Мазепи». Протягом 1975—1982 рр. працював у коледжі Гамільтон на посадах, які аналогічні нашим, — старшого викладача, доцента. У видавництві Колумбійського університету в 1981 році надрукував монографію «Мазепинці: український сепаратизм ХVІІІ ст.», за яку був удостоєний премії Володимира Антоновича (1982 р.) У 1985 році вийшла друком монографія «Проблема панування у Східній Європі: місцева знать та іноземний абсолютизм. 1500—1715».
Починаючи з 1982 року, Орест Субтельний працював професором історії та політології Йоркського університету (Торонто). Саме тоді багато часу приділив написанню підручника-посібника з української історії. І в 1988 році видавництво Торонтського університету опублікувало англійською мовою справжній фоліант (більше 500 сторінок; п’ять розділів) «Україна: історія». Книжка, яка стала бестселером серед західного освітнього істеблішменту і широкого загалу, швидко розійшлася і визнана «як книга з найкращим викладом української історії англійською мовою» (за останніх сто років. — І. В.) А отже, широко популяризує Україну в західному світі.
В Україні вперше «Україна: історія» була видана 1991 року у видавництві «Либідь». Український переклад її здійснили з торонтського видання 1988 року. Передмову написав доктор історичних наук, професор Ярослав Кульчицький (Національна академія наук). Книжка визнана нині найкращим підручником-посібником з історії України. Її тодішній 100000 тираж швидко розійшовся в Україні, а уривки з неї друкували різні періодичні видання.
Історія України, як головний національно-культурний аргумент збереження української нації, впродовж століть фальшувалася нашими завойовниками. У совітський період політична (урядова) доктрина тільки на словах визнавала такі поняття, як національний суверенітет, самостійність, самобутність і право нації… — «аж до відокремлення». У разі спроби реалізувати ці демократичні засади (найбільше «з відокремлення») з’являвся ризик спровокувати підозру у причетності до «українського буржуазного націоналізму». Чим це зазвичай закінчувалося, всі добре знають. Коли за анекдот про «дорогого Леоніда» (Брежнєва) карали на вісім років ув’язнення.
Книжка Ореста Субтельного «Україна: історія» усім своїм змістом спрямована на виховання національної самоповаги і аж ніяк не ворожнечі до інших народів. Автор, торкаючись гострих моментів у стосунках із сусідами, вибирає в основному спокійний тон і зважені висловлювання. Адже історія не може бути силовим аргументом у національному бутті сучасності, в нинішніх протистояннях. Разом із тим відсутність ідеологічної упередженості робить книжку вразливою з точки зору звичного тоді «класового» (читай — партійного) підходу до історії. Не загальнонародний, не загальнонаціональний. Партійний! Таке бачення було квінтесенцією ідеології КПРС, в якій історична наука стала ідеологічною зброєю, силовим механізмом.
Тільки із здобуттям Україною незалежності кожний українець має можливість вивчати справжню історію свого народу. І в цьому плані книжка професора Ореста Субтельного «Україна: історія» явище дуже знакове, адже призначалася для українців, «розкиданих по світу, як буйним вітром скошена трава», над котрими вовік, як дамоклів меч, висітиме перспектива асиміляції.
Книжка написана з позиції сучасного «вільнодумства»: незалежного мислення, позбавлена хибних стереотипів, історичних міфів і догм, які широко культивувалися в новітній російській імперії — СРСР.
Історичне минуле українського народу давнє і багате подіями, в тому числі й у сенсі розбудови класичної європейської цивілізації. Був час, коли Україна довго слугувала культурним кордоном між Сходом і Заходом. Фактично — китайською стіною, що не дала проникнути в Західну Європу диким азійським ордам. Урешті, такі й інші історичні моменти були тими вирішальними факторами, котрі створили надзвичайно широке, барвисте мереживо, що називається історією України. Професор Орест Субтельний зазначає, що держава Україна — друга за величиною країна Європи, за чисельністю населення вона наближається до Франції, а за обсягом валового національного продукту — до Італії.
Далебі, в українців бракувало досвіду управління державою, що, на думку вченого, є однією з головних причин серед невдач на шляху до здобуття самостійного державного статусу. Себто українці впродовж століть змушені були в умовах «бездержавності» зосередитися щонайбільше на проблемі виживання як етносу. Другого виходу тоді не було. Бо перебуваючи під впливом іншої, сформованої держави, українці здатні були лише на боротьбу за своє виживання. Друга головна тема цієї праці — довгий період модернізації українського господарства як основи прогресу. І це дуже важливо, адже традиційно Україна за суттю виробництва товарів споживання — аграрна країна. А перетворення її за короткий час на індустріальну державу, поза всяким сумнівом, було явищем передовим. Правда, недоліком тут є те, що модернізацію проводили, як правило, у «травматично-силовий спосіб», завдавши непоправної шкоди корінному етносу — українцям.
Однак історія України значно багатша і розмаїтіша, щоб улізлася в «прокрустове ложе» цих двох тем. Знала-бо вона періоди бурхливого злету і сумних падінь, небувалих до того на континенті масштабів. Так, «в середньовічній Київській Русі Україна становила серцевину гідного подиву політичного, економічного, культурного об’єднання». Розквіт Київської держави пов’язаний із князюванням Святослава (Завойовника) та його сина Володимира. Святослав хотів розширити межі своєї держави і зробити Русь-Україну могутньою. На той час вона була багатою країною, куди з’їжджалися купці з усіх сторін: Греції, Чехії, Угорщини. У протистоянні Святослав переміг греків. А коли з великими дарами: золота, дорогоцінного вбрання, зброї повертав в Україну, у Чорноморських степах, недалеко від Дніпровських порогів на його військо зненацька напали кочовики. Зав’язався рішучий бій. В тому бою поліг лицарською смертю київський князь Святослав.
Князь Володимир Святославович, правитель великої держави, наслідував свого батька і заслужено отримав ім’я Великого. З-поміж багатьох його заслуг — приєднання західних земель (теперішні Галичина, Холмщина, Волинь. — І. В.), де жили руські племена, до Київської держави. Але найголовнішим його досягненням було приєднання Русі-України до візантійської культури — до громади християнських народів із тисячолітньою історією. Русинам було відкрито нові шляхи розвитку в християнському світі, що піднесло народ духовно, морально і культурно.
І. ВАНАТ
м. Тернопіль
(Закінчення буде).
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте