1. Коралі
Надійка заледве встигла до поїзда. Андрій уже стояв на приступці вагона. Повістка — як сніг посеред літа. Знав, що його чекає зона так званої АТО. Зателефонував до Львова коханій. І вона, облишивши лекції в університеті, примчала сюди. В останню секунду.
Потяг сіпнувся і почав набирати швидкість. Надійка на бігу зняла з шиї коралі — єдине, що змогла придумати на подарунок-пам’ять.
— То ще від бабці оберіг! — вигукнула. — Вони освячені. Вірю, що й наше щастя збережуть!
— На весіллі ти одягнеш їх знову, — спробував усміхнутись Андрій.
Зайшовши до вагона, поклав коралі в кишеню навпроти серця. Надалі вони були з ним постійно: і в підготовчому центрі, й на Донеччині, й на Луганщині.
…Вибух струсонув землю.
— Де я? — перше, що запитав Андрій, отямившись.
Над ним схилилось обличчя медсестрички:
— У госпіталі.
— Що зі мною?
— Тепер уже все майже добре.
— Тепер?
— Вас врятували коралі в нагрудній кишені. Осколок зрикошетив од них і обминув серце…
— Дякую, Надійко, — прошепотів. — І Тобі, Господи, дякую…
2. Метелик
«Біолог» щойно повернувся із розвідки. Добравшись до своєї позиції, наталованим утомою і хвилюванням снопом упав на пожухлу траву. Знову пощастило! Живий, неушкоджений. І завдання виконав, про що вже доповів командирові. Перед тим як заплющити очі, ковзнув поглядом по руці. На ній щось червоніло. Невже кров? Підняв голову, придивився. Ні, на щастя, ні! На правиці вмостився метелик.
Солдат ворухнув рукою, але непроханий гість чомусь не захотів злітати. Мабуть, йому сподобався цей прихисток. «Ще придушу в сні, — майнула думка. — А він такий гарний. Точно, як у нас на Поділлі».
Другою рукою «Біолог» обережно зняв метелика зі засмаглої шкіри. Підкинув угору. Той невпопад затріпотів крильцями, немов щойно прокинувшись, відтак дедалі впевненіше заколував над вояком. Опісля опустився до нього, наче прощаючись, і повільно полетів у східному напрямку. Побачивши це, «Біолог» зірвався з місця, наздогнав метелика і замахав перед ним руками, зупиняючи.
— Не туди, не туди! — закричав. — Там сепари! Повертай на захід, до своїх.
Метелик, наче зрозумівши його, повернув у зворотний бік. «Біолог» з почуттям виконаного обов’язку знову впав на траву й за кілька секунд провалився у тривожний сон. Добре, що не стріляли. Поки що.
3. Голуби
Вони сиділи за однією партою. Усі шкільні роки.
А тепер поруч стояли їхні домовини. Забиті наглухо. Сепари не тільки вбили двох дозорців, а й познущалися з їхніх тіл. Обличчя покинутих у «зеленці» були настільки понівеченими, що вояків ледве упізнали.
Люди на колінах зустрічали труни. Чорними чайками квилили неньки. Священикові заважав говорити давкий клубок у горлі. Ридання жінок, схлипування чоловіків котилися цвинтарем. Навіть трави схилилися в тузі, дерева довкіл похнюпилися.
Настала пора опускати домовини в нутро землі. Сусіди підтримували згорьованих батьків. Нараз узялися звідкись і сіли на краю домовин двоє голубів: один світліший, другий темніший.
— Такими й хлопці були: білявий і чорнявий, — прошепотіла згорблена бабця.
— То їхні душі з’явилися до нас, — стиха обізвалася тітка.
Матерів іще міцніше підхопили під руки.
Голуби злетіли і щезли в небесній синяві.
— Прощайте, синочки! — зашелестіло поміж людьми.
Гойднулися на вишитих рушниках домовини.
— За що? — спитав чоловічий голос.
— За нас. За Україну, — відповіли кілька.
…У свічаді неба — голуби, земля (наша!), цвинтар, свіжі хрести (поки що дерев’яні) і сумні-пресумні та рішучі люди.
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте