Індустрія з виробництва правди стала індустрією з виробництва правди за бажанням. Якщо олігарх замовляє правду на своєму телеканалі, то проста людина може написати її в соціальній мережі. Читач, отримуючи різні правди, не в змозі їх зрозуміти, тому він створює з них свою власну.
У диктаторських і авторитарних режимах, в яких ми довго жили, не було проблеми з тим, що є правда. Правдою було те, що так вважала влада. З тими, хто сумнівався і заперечував її боролися аж ніяк не суперечками, а фізичними методами. З одного боку, стояв вузький міст, по якому можна було перейти в інформаційний простір, що дозволялося одиницям. І цей міст називався цензурою. Або це була річка, переплисти яку вплав було неможливо, а на пароплав квитки не продавалися. З іншого, влада боролася не тільки з чужими текстами, але і з тими, хто їх писав або тиражував, відправляючи їх все далі і далі за межі допуску до інформаційних потоків.
Дисиденти за допомогою західних радіоголосів несли в той же час свій варіант правди. Шістдесятники побічно також відштовхувалися від неофіційного варіанту. Але всі вони не могли конкурувати з державним варіантом правди, який був присутній завжди і всюди. Це було мов зіткнення можливостей прожектора і сірників.
Сьогодні відбулося щось неможливе – полюс правди і полюс неправди згорнулися в один. Це почалося з множинності джерел, які в першу чергу приніс Інтернет і соціальні мережі. Тепер «інша» правда може засвітитися в інформаційному просторі, але не обов’язково продовжиться в тиражуванні. Але дуже часто ми тепер маємо безліч альтернативних по відношенню до офіційної правд.
Наявність безлічі рівновеликих правд веде до серйозної поляризації суспільства, оскільки всі намагаються не відступати від своєї точки зору, ні за що не бажаючи прислухатися до чужої аргументації.
Цим сьогодні серйозно користуються держави. Вони, з одного боку, своїм інформаційним вкиданням легко можуть перемикати суспільну увагу на іншу проблему. З іншого, можуть створювати для невигідної для себе проблеми потрібний фон, занижуючи її роль в сприйнятті населення.
Ситуація з квартирою Сергія Лещенка, наприклад, вибиває з-під ніг антикорупційної боротьби її і без того слабкі підстави, створюючи важку фігуру впливу «ці антикорупціонери – такі ж корупціонери». Причому це зовсім виразний об’єкт для масового реагування майже автоматичного порядку. Обговорювати квартиру вартістю в кілька мільйонів набагато простіше і приємніше, ніж будь-які урядові плани.
Багато описують російську ситуацію в термінах «все погано у всіх, а не тільки у нас». Так Захід інтерпретує атаки на себе, наприклад, оскільки так створюється ситуація, що «вони» тоді не мають права критикувати «нас». Подібні типи негативів знищують точку відліку, можливість порівняння одного на тлі іншого.
А. Архангельський говорить, що сучасна Росія створює «негативну ідеологію»: «Ця ситуація ідеально підходить для нинішньої негативної ідеології, яка на зовнішньому, масовому контурі каже: «Захід – поганий, ми – святі»; а на внутрішньому, більш глибинному рівні вселяє інше: «Кожна людина однаково погана. Людина не змінюється. Людина бридка, мерзенна, вона ніколи не стане кращою». Олег Кашин зауважив, що багато з того, що з’являється на телеекрані сьогодні, свідомо задумано так, щоб у глядачів було відчуття «добре вже не буде ніколи». Він має рацію, мета саме така – вселити, що ніколи тут не буде інакше і нічого не зміниться; це зручна форма контролю і гарантія від будь-яких змін. Такий песимізм, який стає національною ідеєю».
Непрямою прикметою цього феномена є масова втеча населення всіх країн в віртуальну реальність. З одного боку, при множинному розумінні правди віртуальна правда така ж правда. З іншого, самі держави прямо й побічно зацікавлені для зняття протестності відправляти своїх громадян у віртуальні світи, вже там-то вони не будуть займатися протестами.
П. Пепперштейн, наприклад, відсилає абсолютно всіх в казкові світи: «Зараз ця лінія представлена в кіно -«Володар перснів», «Гра престолів», «Покемони» – все це грає роль сучасного епосу, що заповнює буттєвий вакуум людей. Цей процес буде дедалі потужнішим й могутнішим, тому що праця в сучасному суспільстві поступово стає фікцією, відмирає, і головна загроза, яка нависає над світом, – що будуть робити люди, залишені напризволяще жорсткої богинею необхідності, з якої вони жили століттями. Адже зникнення тиску може викликати дуже серйозні наслідки: спалахи масових депресій, насильства, самогубств. І, відповідно, найдавніший, найбільш випробуваний і надійний різновид розваг – це казка. Казка не просто займає час, але ще і змінює структуру цього часу, відкриває портали в іншу реальність, де не буває нудно, де навіть нудьга – чарівна. Можна сказати, що зараз відбувається повернення в магічну фазу розвитку людства, тільки на іншому рівні».
Це ще один варіант правди, казкової, чарівної, магічної, причому правди приємної в усіх відношеннях. Адже по суті саме ці «радісні» аспекти світу виносять на перший план і реклама, і паблік рилейшнз. А якщо придивитися уважніше, то це робить і вся журналістика, яка поступово створюється не стільки журналістами, як руками і мізками інформаційних і ПР-агентств. Як показують дослідження Кардіфського університету 60-70-80% статей навіть якісних видань створені з подібних «чужих» матеріалів. Журналіст в цих випадках не отримував інформації з реальності, а лише спирався на чужі тексти. Відповідно, ми можемо вважати, що подібна «вторинна» творчість великою мірою відображає не тільки і не стільки описуваний об’єкт, як ту «правду» про нього, яку хотіло донести реальнеджерело цієї інформації.
Нік Девіс, спираючись на ці дослідження, в своїй книзі пояснює ситуацію тим, що правила журналістики поступилися сьогодні місцем правилам комерції. У своїй статті в газеті Guardian він підкреслює: «Якщо раніше журналісти були активними збирачами новин, зараз вони зазвичай стають просто пасивними опрацьовувачами неперевіреного, вторинного матеріалу, велика частина якого створена піаром для обслуговування деяких політичних і комерційних інтересів. […] Індустрія, первинним завданням якої було фільтрувати неправду, стала настільки вразливою для маніпуляцій, що сьогодні вона включена в масове виробництво фальші, спотворень і пропаганди».
Медіа-дослідники Університету Глазго (сайт – www.glasgowmediagroup.org/), наприклад, говорять про масове виробництво невігластва за допомогою ЗМІ. Це пов’язано з недостатнім рівнем подачі контексту і пояснень в новинах. Наприклад, в разі війни йдеться про великий обсяг втягнених в неї людей, але немає розповіді про те, чому ці події відбуваються. Окреме дослідження присвячене порівнянні підходів медіа-шкіл Глазго і Бірмінгема до проблеми активності аудиторії, її здатності чинити опір, що нав’язуються повідомленнями. Цікаво, що американські дослідження демонструють, що інформація, введена невірними повідомленнями, дуже слабо піддається подальшій корекції.
Пропаганда «вистрілює» в больові точки масової свідомості. Вона радше підтверджує вже існуюче, ніж вводить нове, а якщо і вводить, то з великою опорою на те, що вже записано в масовій свідомості. Все це робиться, щоб обійти фільтри споживача.
Захід критикує Росію за спробу ввести хаос в представлення своїх громадян. Наприклад, газета New York Times акцентує, що в російські повідомлення «часто вкладається ще один сигнал, згідно з яким, європейські уряди некомпетентні в питаннях вирішення кризи, з яким зіткнулися європейці, зокрема імміграції та тероризму, і що всі європейські чиновники – це американські маріонетки».
Одним з перших спробував зрозуміти взаємини влади і медіа на об’єктивному рівні Т. Ван Дейк. Під об’єктивним я в даному випадку розумію підхід не політологічний, а дискурсивний. Він підкреслює, що медійна влада символічна і переконлива, але вона безпосередньо не впливає на фізичні дії. Правда, тут відразу виникає заперечення. Це спостереження правдиве в стабільній системі, але коли систему піддають дестабілізації, як це має місце в разі «кольорових революцій», медіа можуть впливати безпосередньо і на фізичні дії. Кольорова революція є зіткненням двох правд: офіційної та неофіційної. І неофіційна правда здатна зруйнувати ті невидимі опори послуху, на яких і тримається влада, як вважав автор теорії кольорових революцій Дж. Шарп.
Ван Дейк також підкреслює наступний шлях руху «правд»: «Контроль розуму за допомогою медіа особливо результативний, коли споживачі медіа не розуміють суті або наслідків такого контролю. Коли вони змінюють думку за своїм бажанням, вони приймають новинні повідомлення як правду або журналістське думка як легітимне або коректне».
Надлишок інформації нині приніс різноманітність правди. За радянських часів певні теми були закриті і табуйовані. Інформація про них могла поширюватися тільки усно. І тут велику роль грали особисті контакти, що дозволили отримувати цю інформацію від того, хто був її носієм.
Е. Холмогоров написав про своє навчання в школі, яке залишило в ньому глибокий слід саме з причини «усності» наданої інформації: «різноспрямовані талановиті люди давали нам надлишок інформації, порушували наш розум до такого стану, що нам снилися Сократ, Августин, і обидва Блоки відразу – Марк і Олександр. Пізньорадянська епоха була безкнижною, епохою обтяжливого і задушливого книжкового дефіциту. Як наслідок була надзвичайно важлива усна інтелектуальна традиція. Ти не міг знайти і придбати книгу Фернана Броделя, знявши її з полиці в магазині. Мав знайтися хтось, хто спочатку розповість тобі про Бродель. У доінтернетні епоху усні канали передачі інтелектуальної інформації значно переважали над письмовими».
Модель з безліччю правд виявилася вигідною для влади. Тепер негатив не має тієї сили, яку він мав у минулому. Розповіді про палаци і яхти держслужбовців, суддів або міліцейських і СБУшних начальників не несуть ніякої шкоди, оскільки на це ніхто не реагує.
Світ отримав інструментарій, з яким поки не навчився працювати. Багато правд – це факт. Але наскільки це добре чи погано, адже одна правда була прив’язана до диктаторських режимів, а багато – до демократичних? Навряд чи сьогодні ми захочемо повернутися до режиму однієї правди, до того ж, надрукованій в газеті «Правда».
Які наслідки цієї мінливої на наших очах парадигми правди? А вона стала змінюватися вже давно, згадаємо нескінченну боротьбу за етику в журналістиці або піарі. У ЗМІ постійно друкуються поради читачам, як розпізнати маніпуляції. Все це говорить про те, що явище множинності правд стало повсюдним.
Зрозумілі базові правила цієї боротьби з множинністю правди, які найчастіше грунтуються на принциповій відмові від одного джерела інформації. Ці правила з неминучістю такі, хоча вони і не можуть виступити в ролі стовідсоткового захисту від маніпуляцій:
– читати різні джерела, вслухатися в слова різних експертів,
– вірити перевіреним джерелам, довіряти експертові на підставі минулого досвіду,
– опиратися на перевірену картину світу, яка є в голові у кожного.
І найрадикальнішою є порада взагалі не читати газет, не тільки радянських, а взагалі будь-яких. Так вважав не тільки М. Булгаков, а й Р. Добелла, що зібрав безліч негативних характеристик про новини: новини неадекватні, не мають значення, не пояснюють, небезпечні з точки зору фізіології, підсилюють когнітивні помилки, заважають мисленню, працюють, як наркотик, з’їдають час, роблять нас пасивними, вбивають в людині креативність.
Facebook відбирав новини в свою новинну стрічку за допомогою алгоритму. Але коли Цукерберг звільнив команду редакторів-людей, то загубилася можливість відрізняти справжні новини від фіктивних. При цьому Р. Бер знаходить справедливі аргументи в цій суперечці «людина або алгоритм»: «Алгоритми все одно мають живих авторів, тому компанія не може використовувати автомати, щоб витіснити всі етичні дилеми зі своїх операцій. Але ідеєю є видалення людського судження про контент якнайдалі від користувача, який може засмутитися. Чим менше буде людських інтервенцій між програмістом і помилкою на дектоскопі, тим більш правдоподібним буде відмова компанії від відповідальності».
Всі ці міркування знову повертають нас до поля правди/неправди, черговий генератор якого виник з появою Інтернету і соціальних мереж. Множинність правд, що створюються там, створює вимогу фільтрації, причому таку, де б не відчувалася рука людини.
Цікаво, що Цукерберг вносив в свій список книг року, які слід прочитати, і книгу про загальні знання. Автор її М. Чве пише в газеті Washington Post, що сьогодні такими генераторами загального знання стали платформ соціальних медіа Фейсбук і Твіттер. Він наводить такий приклад ролі загального знання. Коли люди в Мексиці слухали аудіо мильну оперу індивідуально з CD, вони не міняли свого ставлення до насильства по відношенню до жінок. Коли ж ця мильна опера прозвучала по радіо, ситуація докорінно змінилася. Тобто загальне знання виявляється сильнішим впливовим інструментарієм, ніж знання індивідуальне.
Книга Чве присвячена публічним ритуалам. Саме вони, на його думку, є соціальними практиками, які породжують загальне знання. А воно необхідне для будь-якої соціальної координації.
До речі, зрозуміло, чому ця книга зацікавила Цукерберга – тут мова йде часто про соціальні мережі. Наприклад, таке спостереження: «Моделі дружби в групі людей, їх «соціальна мережа», істотно впливає на їх здатність до координації. Одним з аспектів мережі є те, якими є зв’язки між людьми – «слабкими» або «сильними». У мережі зі слабкими зв’язками друзі друзів даної людини мають тенденцію не бути друзями саме цієї людини, в той час, як у мережі з сильними зв’язками друзі друзів мають тенденцію теж бути друзями. Звісно ж, що мережі з сильними зв’язками будуть гіршими для комунікацій і, відповідно, для координаційних дій, оскільки вони більш «заплутані», й інформація рухається по них повільніше, проте емпіричні дослідження часто приходять до висновку, що сильні зв’язки краще для координації. Ми можемо вирішити цю проблему, спостерігаючи, що хоча сильні зв’язки гірші для поширення інформації, вони краще для породження загального знання, оскільки ваші друзі швидше за все знають один одного, і, швидше за, ви все будете знати, що знають ваші друзі».
Додамо до цього, що це і передача довіри, а отже, і якогось варіанту правди, коли чужий варіант правди буде відкидатися як недостовірний.
При цьому ми постійно потрапляємо в пастку свого власного здорового глузду, хоча він в мінливому суспільстві вже не працює так стовідсотково, як це було раніше. У тому відрізку часу, в якому ми прожили і продовжуємо жити, все змінюється занадто швидко. Сьогодні вороги швидко можуть стати друзями, а друзі – ворогами. Хороша партія раптом виявляється поганою. Минулі події отримують нові інтерпретації і оцінки.
Особливо яскраво реінтерпретують ключові історичні розвилки, наприклад, такі радянські точки історії, як 1917 року, 1937 1941 і, звичайно, путч 1991. «Ювілейний» 2016-ий, наприклад, приніс множинність теорій перегляду путчу. Як виходить, все було не так або не зовсім так, як нам весь час розповідали.
До речі, один аспект того, про що пише теоретик військових путчів Н. Сінгх, дуже чітко переноситься на ДКНС. Він підкреслює, що путчисти повинні випромінювати впевненість, щоб за ними пішли. Цією ж ситуації не було і в спробі недавнього турецького путчу: «Невдача турецького путчу, ймовірно, не визначалася військовою силою путчистів, або навіть їх підтримкою всередині армії. Вона була зумовлена їх нездатністю показати всім, що вони готові перемогти. Здатність формувати відчуття успіху, часто за допомогою медіа, є критичним для путчів. В основному якщо люди бачать, що путч може перемогти, вони зазвичай приєднуються, оскільки не хочуть бути не з того боку зброї. Турецькі змовники не зміг створити цього відчуття». До речі, ще більш яскраво ми бачимо цей феномен в разі «кольорових революцій», коли правда раптом остаточно і безповоротно виявляється не у владної сторони конфлікту.
Зміна влади веде до зміни правди. Те, що вчора було правдою і вивчалося як непорушна істина в школах і університетах, сьогодні стає неправдою. Л. Івашов, наприклад, бачить в сьогоднішній Росії три версії історії: після 1917 р заперечувалася дореволюційна, після 1991 р – радянська її частина, сьогодні заперечується те, що було в 90-ті. Тобто число різних правд і їх носіїв все множиться і множиться, оскільки найкраще в голові зберігається правда, введена в шкільні роки.
Україна має щось близьке, повністю заперечуючи радянський період і вибірково сприймаючи дореволюційний. Додатково до цього кожна президентська зміна підносила вгору нові точки відліку: Кучма – анти-Кучма, Ющенко – анти-Ющенко, Янукович – анти-Янукович. Зміна президента кожен раз перетворює його правління в віртуальну руїну.
Можливо, що вся пострадянська дійсність повторює досвід радянської, що полегшує владі управління ситуацією. Г. Іванкіна підкреслила характерний для Росії момент знаходження масової свідомості або в минулому, або в майбутньому, але не в цьому: «Однією з особливостей російського світогляду є постійне відчуття себе або в Прекрасному Минулого, або в Світлому Майбутньому – билина, сказання і античний ордер переплітаються з футуромріями. Невміння жити сьогоднішнім днем, ігнорування поточної рутини – тільки поспішаючи в прийдешнє або озираючись на старовинну мудрість». І це також акцентує момент відсутності правди, оскільки немає реальних точок відліку, вони весь час віртуальні.
Е. Шульман каже про таке штучне конструювання правди як про технологію державного управління: «Одну з найбільш ефективних пасток можна назвати бунтом проти годинникової стрілки, прагненням повернутися в минуле. Сьогодення та майбутнє здається ненадійним, незрозумілим, хаотичним, а минуле – стійким, твердим і чорно-білим. Це якась міфологізована картина колишньої історичної величі, для кожної країни своя. Нам продають якусь суміш з Романових, Сталіна і атомної бомби, радянської влади і Російської імперії. В Америці продають Америку, яку треба зробити great again, знову великою. У Британії продають острів, який сам по собі може існувати, як це нібито раніше було, хоча ось вже цього ніколи не буде. З тих самих пір, як датчани туди припливли, це був світовий центр торгових шляхів, який багатів і розвивався саме за рахунок своєї відкритості. Проте їм теж продають цю ідилічну картину маленької сільської Англії. Франції, наскільки я розумію, продають моноетнічну Галію, населену, мабуть, тільки Астеріксом і Обеліксом, без чужих національних домішок. Все це, звичайно, жахлива брехня. Проте люди це купують, тому що минуле здається затишним: всім продають насправді концепцію безпеки».
Перед нами в результаті виникає прийом підміни правди під ту, яка більш приємна людині. Спеціально для нього створюють варіант правди, яка в результаті може одночасно зміцнювати чинну владу.
Це роблять реклама та паблік рилейшнз, а також журналістика. Пропаганда взагалі живе на розбіжності між різними варіантами правд. Кожен об’єкт або подія, які описуються, мають безліч сторін. Опис може акцентувати потрібну для комунікатора сторону, «забуваючи» про інших.
Потім відбувається тиражування свого опису в збиток іншим. Не тільки Геббельс підкреслював важливість повтору, але і один з американських президентів говорив своїм спічрайтерам, що коли ваша рука втомиться писати це слово, тільки тоді американці його засвоять.
Сьогоднішній дорослий американець проводить біля телевізора 5 годин щодня. Наші цифри трохи скромніші. Але все одно людина йде у віртуальний світ якщо не назавжди, то надовго. Цифри зросли, оскільки сьогодні ряд компаній типу Netflix’а пропонують платний перегляд великої кількості фільмів, ніж розоряють рекламістів, так як в цьому випадку реклами немає. Це руйнує американський ринок телереклами, збудований навколо 30-секундної рекламної вставки, що з’явилася з 1941 р Тобто рекламна правда раптово починає терпіти крах, оскільки глядач від неї відвертається, розуміючи її проплачений характер.
Віртуальних глядачів тепер ловить Інтернет. Він здатний вирішувати навіть більш серйозні завдання, наприклад, борючись з правдою, яку просуває радикальний іслам. Google, наприклад, запропонував алгоритм виведення молодих людей, потенційно зацікавлених в ІГІЛ, виводити на відео, які руйнують промивання мізків з боку ІГІЛ. Це свідчення колишніх екстремістів, звернення імамів, що заперечують проти руйнування ісламу ігіловцями і багато іншого. Один з творців цього методу говорить: «Все прийшло з спостереження, що є онлайнова потреба в матеріалах ІГІЛ, але також є велика кількість достовірних органічних голосів в онлайні, що руйнують їх наратив». Він підкреслює, що це цільова рекламна кампанія, в рамках якої індивідам, які шукають повідомлення по рекрутеринг ІГІЛ, дають інформацію, яка спростовує її.
Про успішність кампанії говорить те, що за два місяці 300 тисяч осіб були переведені на анти-ІГІЛівські канали YouTube. Взагалі сьогодні соцмережі отримали досить докладне вивчення в плані створення нової реальності. Це і підштовхування до самогубств, до антисемітизму, до радикалізму/націоналізму. Тобто соцмережі виявилися генератором альтернативної правди, яка в ряд випадків може проявляти небезпечні властивості в плані трансформації поведінки людини.
Війна відразу забороняє множинність правд. Всі країни, навіть найдемократичніші, автоматично вводять цензуру. Тут діє принцип: один лідер, один народ, одна правда. Таким чином матриця війни переноситься на цивільне життя. При цьому цензура може бути непрямою. Наприклад, уряд Великобританії контролював виробництво целулоїду, з якого робиться кіноплівка, що дозволяло в свою чергу давати його на «хороші» фільми і не давати на «погані». США вже ближче до нашого часу під час війни в Косово використовували в CNN групу військових фахівців з психологічних операцій. Таким чином індустріально створювалася і тиражувалася потрібна правда. Американський військовий журнал ще в 1994 р опублікував статтю на тему, як перемогти у війні CNN. Серед правил, які пролунали там, є і таке: комунікатор сприймається як такий, що заслуговує на довіру, якщо він здається безпечним (добрим, дружнім, справедливим), кваліфікованим (навченим, досвідченим і поінформованим) і динамічним (сміливим, активним і енергійним). Якщо задуматися, то, як не прикро, ці характеристики слабо застосовують до більшості наших тележурналістів, зав’язаних на телесуфлері перед очима.
Можливою підказкою для майбутніх досліджень може стати також опора на ціннісні переваги населення. Наприклад, Росія, Сінгапур, Іспанія, Україна і США мають наступний розподіл п’яти цінностей за ступенем важливості: сім’я, друзі, дозвілля, робота, релігія. У Нідерландах, до речі, на першому місці друзі, в Єгипті і багатьох інших мусульманських країнах – релігія. У Китаї і Південній Кореї на другому місці після родини робота (у Туреччині, як і у нас, друзі, а релігія – на третьому).
Ціннісна ієрархія дає нам можливість вибудувати можливу схему розуміння новин споживачем. Якщо сім’я стоїть на першому місці, то вона повинна ставати точкою відліку для розуміння правди. Сергій Лещенко зі своєю квартирою і коханою якраз потрапив в пік інтересів українського соціуму через його ціннісні орієнтації.
Наявність безлічі правд, з якими зіткнулася наша епоха, може бути пов’язана зі зміною епохи модерну на постмодернізм, оскільки перша була орієнтована більше на фізичний простір, а друга – на віртуальний. Т. Іглтон наступним чином характеризує постмодернізм: «Постмодерн – це спосіб мислення, який не довіряє ні таким класичним поняттям, як істина, розум, ідентичність і об’єктивність, ні ідеям загального прогресу або емансипації, ні ізольованим структурам, великим наративам або претендує на остаточність пояснень. Сперечаючись з цими нормами епохи Просвітництва, він вважає, що світ непередбачуваний, що не пояснений, різноманітний, відрізняється нестабільністю і невизначеністю, є безліч роз’єднаних культур або інтерпретацій, що змушує з деяким скептицизмом дивитися на об’єктивність істини, історії і норм, на заданість природи об’єктів, на зв’язність ідентичностей. Подібне сприйняття світу, скажуть деякі, випливає з реальних матеріальних умов: воно породжене історичним зрушенням на Заході, переходом до нової форми капіталізму – до ефемерного, децентралізованого світу високих технологій, споживацтва та індустрії культури, де сектори послуг, фінансів та інформації відтісняють традиційну промисловість на задній план, а класична політика класів поступається місцем розпливчатій серії «політик ідентичності».
Світ зіткнувся з множинністю правд, коли він став більш «розслаблений», порівнюючи з минулими століттями. Раніше за правильність однієї правди боролися «вогнем і мечем». Тепер їх стало багато. Звідси велике розшарування по абсолютно різним соціальним групам. Релігія з її жорстким розумінням дозволеного/недозволеного в поведінці також перестала бути домінуючим фактором. Гаслом цього стає неможливе для вчора – правд має бути багато, хороших і різних.
Георгій ПОЧЕПЦОВ
Джерело: Хвиля
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте