У військових обладунках він нагадує супергероя з американських бойовиків, а коли спілкується з п’ятирічною донечкою Настунею — то сама ніжність і покірність. На нього закоханими очима дивиться молода дружина, хоча в людських очах це нерівний шлюб: Таня — однокласниця одного з його старших синів, у них різниця усі 26 років. На його долі — карма імені: він двічі переможець — Юрій та ще й Георгійович. Про себе каже: «Я — воїн», хоч знає — усі довкруг називають його… «олігархом». Знайомтесь: Юрій Кравчук — бізнесмен, меценат, учасник АТО.
Лідер з родини лідерів
— Юрію Георгійовичу, розкажіть трішки про себе: від кого у вас ота непокірність, наполегливість?
— Я з роду лідерів. Рідний брат мого діда Івана за панської Польщі був солтисом у рідному селі Нападівці та в сусідній Красній Луці. Прийшли «совіти» і його розстріляли в Тернополі. Лідерство підхопив мій батько Георгій Мефодійович: із рядового вчителя він став знаним у краї головою колгоспу, а потім представником президента на Лановеччині, головою райдержадміністрації. Був активним учасником національного відродження в районі: починав із впорядкування могил борців за волю України, активної роботи з церковними громадами, щоб ті переходили з Московського у Київський патріархат. Лановеччина була єдиним районом в області, а може, й в Україні, де всі православні громади одночасно й мирно здійснили цей перехід, і батько цим дуже пишався. Це був потужний чоловік — правдивий і правильний. Коли довелось покидати «перше крісло» в районі, він не погодився на жодні із запропонованих посад, а повернувся туди, звідки починав — у школу, викладати свої улюблені математику і фізику.
— Знаю, що тата не стало у 2014-му, коли ви пішли в АТО.
— Правильніше б сказати — на фронт. Коли я туди пішов, тато дуже засумував. Чомусь узяв собі до голови, що я пішов туди загинути. Переконував його, що йду рятувати хлопців молоденьких, а він своєї, мовляв, живим я не повернуся. Три місяці потужив, практично не хворів, а тут серцевий напад — і тата не стало. Царство йому Небесне. Дуже світла була людина, любив мене, а я його ще більше.
— І мама у вас з характером. Вам через це довелось навіть школу в рідному селі покинути.
— Так. Я вчився на самі «п’ятірки», лише мама ставила дві «четвірки» зі своїх предметів — російської мови та літератури. Не тому, що гірше їх знав, а тому, що був її сином. Вона так і казала, що не може своєму синові поставити більше. Тоді я самостійно перевівся у школу на цукровому заводі і доказав своїй мамі, що можу мати з її предметів «п’ятірки».
Після закінчення школи їду в Росію та вступаю у Казанський авіаційний інститут, а опісля довгі роки служив у Ленінграді та Воркуті — в космічних військах. Тих самих, що нині бомблять Сирію. Після путчу 1991-го пишу рапорт про звільнення з армії. Хоча мав полковницьку посаду, дві квартири — у Ленінграді та Воркуті, гарну перспективу. Але треба було їхати в Україну, держава кликала.
До маєтків треба дорости і доробитись
— Держава то кликала, але, очевидно, не особливо зраділа вашому поверненню.
— Усе довелося починати з нуля. Тато дав нам недобудовану хату в Нападівці. І ми вже доводили її до пуття. Вирішив зайнятися бізнесом і влаштувався на комбайновий завод. У нас була гарна команда, ми намагалися підняти завод, але його вкрали з-під носа. З тодішнім головою облдержадміністрації Іваном Івановичем Курницьким ми добилися, щоб забрати акції в Пінчука і передати їх назад у державне управління. Була ліквідована компанія «Украгромашінвест». Ми вже тішились, що добилися свого, а, виявляється, акції були продані на Кіпр, а там їх перепродали зовсім іншим людям. А вони не мали потреби, щоб завод працював.
Після комбайнового взявся створювати в Ланівцях культурний центр «Волинь», оскільки пов’язаний зі спілкою народних майстрів України, хотів, щоб вона мала свій осідок. Але на це чималі кошти були потрібні. Проте спілку продовжую опікати, навіть вручаю премію «Народний майстер України». Колись, за Ющенка, вона була президентською, тепер стала громадською.
— А з чого живете?
— З риби, зі ставків. Щоправда, тих ставків орендую аж 600 гектарів у Лановецькому районі. Нині цілковито сконцентрувався на цьому. Дякую Богові, що дав мені найкращу роботу, та ще й у краю, де народився. Це наш сімейний бізнес, господарюю разом із синами. Даємо роботу 50 робітникам — і зарплата у них нормальна, як на наші реалії.
— Думаю, ви знаєте, що позаочі вас називають «олігархом».
— Мене хвилює не це, а негативне ставлення до успішних бізнесменів їхнього оточення. Люди бачать якісь зовнішні атрибути: крутий позашляховик, гарний дім. І не вникають у те, що в «олігарха» — мінус два мільйони, що і автомобіль, і дім у банківській заставі: змушений брати кредити, щоб розвивати виробництво, годувати рибу. Ми не працюємо за принципом, що риба росте у воді. Ми її смачно годуємо зерном (дві тисячі тонн кидаємо його у ставки). Через те вона у нас так гарно росте. Цього року наш короп уперше пішов за кордон, у Туреччину. Нас це дуже тішить.
— А ваші сини мають також статки, як і батько, скажімо, свої будинки?
— Ні, вони ще не доросли до домів, їм для того ще багато треба працювати. Живуть у Ланівцях, у звичайнісіньких квартирах.
Формула щастя, навіяна Донбасом
— Люди з вашого кола не особливо рвуться на фронт. А ви зважилися. Чому?
— Я просився туди вже з першою хвилею мобілізації. Потім — з другою. Мене не брали. Зберігаю листи з військкомату, де мені радили: якщо не згідний — подавати на них у суд. Я переконував: мені не в суд треба, а на фронт — там пацани гинуть. Мобілізували під час третьої хвилі, коли Президент дозволив призивати чоловіків до 60 років. Служив у тернопільському батальйоні «Збруч». Спочатку він стояв у Херсонській області, на межі з Кримським півостровом. Потім нас кинули під Маріуполь, у багатостраждальне Широкине.
— Ваш офіцерський досвід прислужився в цій російсько-українській війні?
— Ніскільки. Моя служба нагадувала ситуацію, коли б голові колгоспу доручили сапати буряки. Я на фронті «сапав свої буряки». Звісно, прагнув працювати там значно потужніше, але моїм командирам це було зовсім не потрібно. Усе ж таки, я майор, з великим досвідом, а в нас жодного разу навіть не збирали офіцерських зборів. Ніхто не вмів чітко поставити завдання батальйону — і так по всій лінії розмежування. Звідси всі оті «котли», оточення, невиправдані жертви. Якось не стримався і сказав командиру, якщо з його вини загине хоч один мій солдат, йому не поздоровиться. На жаль, наших бійців восьмеро таки загинуло. 15 було поранено. Я жив із солдатами в наметах, ділив з ними їхню долю. Хоч в інших підрозділах були потужніші офіцери, якими можна було пишатися. Не забуваймо: під час трьох перших хвиль мобілізації до війська йшло багато добровольців. Це такі хлопці були потужні, що навіть не можу вам розповісти. Їм треба було тільки поставити правильно завдання — і вони вже були б за Донецьком і Луганськом.
— Коли повернулися з війни, щось змінилося у вашому житті? Може, відбулась якась переоцінка цінностей?
— Я був такий розчарований від побаченого на фронті, що після повернення перших три місяці не виходив із свого лісу. Усе передумував, переосмислював. Коли їхав на Донбас, було багато надій. Ми йшли за справедливістю. Спра-вед-ли-віс-тю! Думали, що іншими будуть суди, прокуратура, міліція. Повернувся, а тут нічого не змінилося.
Потім з усім згодився. Життя продовжується, і треба жити наперекір усьому. Запитав Тетяну, чи житиме зі мною в льосі, якби сталося найгірше? Вона сказала, що так, бо, мовляв, льох — це супербудівля, криївка. Найголовніше, то життя. А воно від кожної людини залежить, як його прожити. І щастя — не в хоромах, не в машинах, а в голові. Бо і при великих статках можна бути нещасним. Просто жити — вже саме по собі щастя, хоч не всі це розуміють.
Я теж переживав: їду і можу не повернутись, а тут залишаються молода дружина, маленька донечка, якій ще потрібен тато. Але повернувся живий, цілий-цілісінький, без жодної подряпини, хіба це не щастя? Знаєте, я десять років тут живу, але рідко ходив цим лісом. А тепер чи не щодень гуляємо з Настунею і милуємось його красою. Два роки тому посадив молодий сад — 40 дерев. Згадую, як тато любив ходити садком і промовляв: «Сину, дивись, як яблуні цвітуть, як уже яблучка молоді зав’язуються». Я тоді не особливо його розумів: яблука як яблука. А тепер розумію, про що говорив мені батько.
— А хоч якийсь позитив ви побачили на фронті?
— Я радів там скупченню величезної позитивної енергетики, адже тоді воювало багато добровольців, які дуже хотіли добра своїй країні. Тільки держава цим не скористалась.
— Що, на ваш погляд, треба робити з Донбасом?
— Те, що зробили фіни, коли на них у 1938 році напав Радянський Союз: віддали йому шматок території, і він відчепився. Сьогодні переконати отих зомбі на сході України (не хочу ображати цих людей, але вони затруєні російською пропагандою), що залишились на окупованій території, неможливо. Вони ненавидять Україну, і не знаю, скільки ще треба років, щоб стали до неї лояльними. З моєї точки зору, вихід один: залишити їх там, відділити, хай що хочуть, те й роблять — проводять вибори, живуть, як знають. І хай наші хлопці не гинуть.
— Дякую за інтерв’ю.
Розмовляла Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте