Як уже повідомлялось, минулої суботи, в рамках святкування Дня міста, в Тернополі, на фасаді Палацу кіно була відкрита пам’ятна дошка видатному польському кінорежисерові та сценаристу Єжи Гоффману. Наприкінці 30-х років минулого століття він з родиною майже рік проживав у Тернополі. У наше місто до родичів Гоффмани перебрались із рідного Кракова, рятуючись від нацистів. Єжи був тоді дитиною і невідомо, чи й пам’ятає щось із цієї пори. Але його ім’я уже вписане в історію нашого міста, і про це, власне, й нагадує пам’ятна дошка.
Символічно, що її відкриття відбулося після ухвалення польським сеймом резолюції щодо Волинської трагедії, яку там означили як геноцид проти громадян Другої Речі Посполитої, вчинений українськими націоналістами, коли в сусідній державі нападають на релігійну процесію українців, плюндрують, а то й руйнують поховання українських повстанців, протестують проти вшанування в Україні героїв повстанського руху. І ось у тому самому бандерівському краї українці демонструють жест доброї волі — вшановують знакового для Польщі і світового кінематографа діяча культури. Хоча в самому Тернополі є різні думки щодо цього.
«А що такого доброго зробив він для Тернополя та України, що йому така честь?» — чула не від одного містянина в ці дні. Для Тернополя, мабуть, нічого, якщо не враховувати тих сліз, які викликав у багатьох із нас найзворушливіший фільм Єжи Гоффмана «Знахар», і те, з якою цікавістю переглядали ми його історичні фільми за романами Генрика Сенкевича «Пан Володийовський», «Потоп», «Вогнем і мечем». У тій чи іншій мірі вони заторкували й українську історію, яка не завжди була відтворена у тому світлі, в якому вона бачиться нам. Хоча кінокритики відзначають: залишаючись поляком і патріотом Польщі, Гоффман у своїх фільмах не опускається до приниження українців, намагається втримати рівновагу у ставленні до обох народів. Через те, скажімо, кіноепопею «Вогнем і мечем» однаково неприязно сприйняли і в Україні, і в Польщі. У нас її вважають антиукраїнською, а в Польщі — антипольською.
Що ж до України, то перед нею в Гоффмана заслуги більші. Найперше, ми маємо бути йому вдячні за документальний телефільм «Україна. Становлення нації». Попри те, що знятий він ще у 2008 році, більшість із нас його не бачила: Україна не купила його в Польщі. Може, тому, що завершується він Помаранчевою революцією, а за правління Януковича це був дратівливий фактор. Але тепер режисер веде переговори щоб все-таки показати фільм на українському телебаченні, й сподівається, що вони матимуть позитивний результат. Цей фільм, каже Є. Гоффман, не підручник історії (для цього є фахівці), а небайдужий погляд людини збоку на велику європейську державу».
Цікаво, що на створення фільму про Україну Єжи Гоффмана надихнула книжка Леоніда Кучми «Україна — не Росія». Його здивувала сама її назва, бо в Росії вважають Україну саме своєю частиною. Тож узявся досліджувати нашу історію, щоб її зрозуміти. Зйомки проходили по всій Україні, особлива увага була до першоджерел. Із 400 відзнятих за чотири роки годин змонтували чотири частини фільму: «Від Русі до України», «Україна чи Малоросія?» «Навіки разом» і «Незалежність». Фільм демонструвався в Україні на кінофестивалі «Молодість», низці міст, але широкий загал його не бачив. Проте кінострічкою зацікавилися Канада, США, Франція, Німеччина…
Єжи Гоффман говорить про Україну з певним пієтетом. По-перше, вона подарувала йому найбільшу любов — дружину Валентину, що відіграла велику роль у його долі і творчості. По-друге, тут у нього родина, друзі, тут знімав фрагменти, зокрема, найбільші батальні сцени «Пана Володийовського» та «Потопу». По-третє, йому цікава Україна з огляду на те, як тісно переплелася історія наших народів. «Тому існування великої незалежної держави поруч з моєю Батьківщиною — велика справа», — сказав якось Є. Гоффман. А коли в березні 2014-го Росія вчинила інтервенцію в Україну і відомі діячі польського театру та кіно виступили із заявою на підтримку нашої країни, Єжи Гоффман був серед них.
Проте його любов до України не така вже й однозначна. Пояснюю це тим, що він є поляком і мислить, попри всю свою велич митця, польськими стереотипами. Так, він відмовився екранізувати книжку Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон», хоч із таким проханням звертався до нього в часи свого президентства Віктор Ющенко. Причина? Ось зізнання Є. Гоффмана: «Вона (книжка) мені не сподобалась, м’яко кажучи. Я завжди погано ставився до радянської влади, але ніколи — до російського народу. Шкляр написав відверто націоналістичний ксенофобський твір. Мені це нецікаво».
Нещодавно трапилася нагода подивитись останній фільм Є. Гоффмана «1920. Варшавська битва». Трактування в ньому російського війська, що дійшло до Варшави, таке ж нищівне, як і в Шкляра: це орда, що грабує, мародерствує, гвалтує, розстрілює за найменший непослух. Гоффман ту орду називає радянською, комуністичною, а Шкляр відверто ідентифікує її як російську, бо і до радянської влади, і після неї її сутність залишається незмінною. Анексія Криму і війна на сході України — яскраве тому підтвердження.
Та й оцінки визвольного руху українців у п’ятдесяті роки минулого століття у Гоффмана теж суто польські. Коли його запитали, як він ставиться до УПА, то метр польського кіно відповів: «З одного боку, вони справді були в лісах, створювали загони опору. І тут їх заслуги у визволенні України безсумнівні. А з другого боку — вони вчинили криваву різанину польського населення на Волині. На що поляки в місцях, де їх було більше, відповіли їм тим же. Цього не викреслити! І як довела історія, немає таких партизанів, які б після довгого перебування в лісах не перетворилися б на бандитів. Бійці УПА — не тільки антипольські, вони антиросійські, вони — антиєврейські! Як там: «Різати москалів, ляхів і жидів». Якщо хочеш, щоб шанували тебе, твою націю, історію і традиції, ти маєш поважати інші нації з їхньою історією! Не можна, щоб тебе поважав світ, якщо ти всіх вважаєш ворогами! Ось чому «Чорний ворон» мені абсолютно нецікавий». Як мовиться, без коментарів.
Якось Єжи Гоффмана запитали: чому він, єврей, знімає польські фільми, а не єврейські. Він відповів, що в Ізраїлі є свої достойні режисери, котрі знімають гарні фільми. Він же, хоч і єврей, але народився в Польщі. Це його земля, його батьківщина, і він має прославляти саме їх. Подумалось: якби українські євреї мали таке ж почуття обов’язку щодо України, як багато вони могли б для неї зробити. І не тільки євреї, а й поляки, росіяни й усі інші нацменшини, для яких Україна — рідна земля. Про українців уже й не кажу.
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте