Часом чуються поодинокі голоси, мовляв, чи не забагато ми носимося зі своїми вишиванками, чого понад міру — те набридає і дає зворотний до очікуваного результат. Правда в тому, що багато благих діянь ми підносимо на щит, забазікуємо, заяложуємо й не доводимо до кінця. Та інший бік тої правди, вагоміший, могутніший — об’єднавчий стержень із глибоким родовим корінням, здатний хоч трохи затулити великий провал бездержавності, який історично склався. Тим паче тепер, коли треба стати єдиною лавою проти агресивного сусіда, а він зрештою і прагнув упродовж століть позбавити українців самостійності.
Отже, ще один захід, ще один художній вечір на цю тему, проведений у читальному залі Тернопільського технічного університету ім. І. Пулюя не став зайвим чи непоміченим. Тим більше, що творці цієї, можна сказати, вистави — працівники відділу в справах молоді та зв’язків з громадськістю університету на чолі з Лесею Назаревич підійшли до теми творчо, з несподіваного боку.
Це п’ятий традиційний тиждень вишиванки у виші допоміг глянути на наш давній духовний оберіг через призму старих світлин із сімейних альбомів, які зберігаються не одне десятиліття в бабусиних та матусиних скринях разом з рушниками, сорочками, наволочками, вишитими червоними і чорними нитками. Кілька місяців Оксана Децик, Софія Теслюк, Наталія Гавдида і викладач кафедри української мови та літератури Ірина Конарська та ін. працювали над програмою, шукали на Черкащині, Київщині, Хмельниччині, Івано-Франківщині, Львівщині й, звичайно, на Тернопільщині старі фотографії з вишиванками, відбирали, в кого з тих, зображених, було найяскравіше життя, найцікавіша доля. І завжди серед тих кольорів переважав чорний хрестик, покладений на полотно натрудженою маминою рукою. Бо дві світові війни, окупації та пацифікації, сталінські
ГУЛАГи — усе відбилося в тому покропленому жіночими слізьми шитті.
Читальний зал немов перетворився у велику світлицю. При вході — банери з вишиванками і старими світлинами, правда, відсканованими й обробленими на сучасній техніці, бо оригінали треба було повернути родинам, для них це реліквії. На підлозі — солома, символ українського села. По ній у хороводі-танку проходять дівчата в українському строї, заквітчані віночками із жовтого листя — колір Покрови. І кожна немов відтворює образ тої вишивальниці, яка мережала сорочку своєму коханому. А він так і не встиг наноситися її, бо поспішав то на фронт, то в партизанку.
Квітчаста сорочка сина Дмитра. Його мати Параска Прощишин з Ішкова на Козівщині була найвитонченішою модницею на селі. Ніколи не копіювала чиїсь твори, сама з природи брала і сюжети, і кольори. Ті барви розливалися по полотну як солов’їна пісня. Володіла найскладнішими техніками вишиття… Гафія Стахура з Ниркова Заліщицького району. Овдовіла молодою, залишилась із чотирма дрібними дітками. Нагорювалася. Тож чорна волічка скорботи і смутку хресним знаком лягала на шитво. Донька Ганна трепетно зберігає усі мамині вишиті вироби… Мокрина Бучко із с. Будинини на Перемишлянщині. Сказали: дві години на збір і — в «теплушки» товарного потяга. Опинилася в Жеребках Підволочиського району. Отак: усе попереднє життя вмістилося в одному вузлику і в нім — рушник…
Марія Мархевка із Жукова Люблінського воєводства — теж жертва горезвісної операції «Вісла». У селі Яструбовому Козівського району завжди до церкви, на празник одягала лляну вишиванку. Вона була мов надія знову повернутися до рідного краю. Коли вмирала, попросила не одягати її на себе, нехай залишиться онучці… А ось старий рушник з тризубами, вишитими голубими нитками. Його довго ховав на горищі Іван Баранишин з того ж таки Ішкова. Парубійками-бахурами вони підпиляли дерево при дорозі та звалили перед автомобілем, у якому їхали кадебісти-карателі. Іван загримів у табори на десять років, а рушник у сховку чекав, доки він повернеться…
Старі світлини, дівчата і парубки у вишиванках. Старі фотографії, де всі ще молоді, старі фотографії, де мертві сміються.
Фоторепортаж Василя БУРМИ.
Прокоментуйте