Якось дуже швидко минулася «вереснева розрада» — наш фестиваль із курбасівською назвою «Тернопільські театральні вечори». Цьогоріч він був уже чотирнадцятим і присвячувався світлій пам’яті незабутнього художнього керівника театру, заслуженого діяча мистецтв України Михайла Форгеля.
Учора минуло десять років, як перестало битися серце цього талановитого керівника театру, який не тільки започаткував фестиваль, а й дав йому широкі крила. Непросто було його наступникам зберегти «Тернопільські театральні вечори». Вони багато втратили: і форгелівський розмах та амбіції (із всеукраїнського він уже перетворювався на міжнародний), і конкурсність, і «родзинку» режисерського дебюту. І все ж театр фестиваль втримав. Більше того, цьогорічний, чотирнадцятий, потішив шанувальників Мельпомени розмаїттям репертуару, справжнім режисерським пошуком, гарними акторськими роботами. Глядач дружно ходив на вистави (за винятком двох, на них були аншлаги), тепло приймав їхніх творців.
Під знаком Ар’є
Відкриттям фестивалю однозначно можна назвати нове ім’я в українській драматургії — Павла Ар’є. Фігура цілком реальна (ми бачили молодого драматурга на фестивалі) й водночас таємнича. Своє справжнє прізвище драматург не розкриває (Ар’є — псевдо), про особисте життя журналістам не розповідає. Найбільше, що вивідали мої колеги у Тернополі: обидві його бабусі пережили Голодомор (нині він пише п’єсу про цю велику трагедію українців), батько його був військовим. Натомість про театр говорить залюбки. Його вистави настільки впевнено крокують Україною, що, як писала театрознавець Анна Липківська, час уже, напевно, проводити окремий фестиваль драматургії Павла Ар’є.
Відкривала фестиваль прем’єра вистави «Слава героям» за п’єсою загадкового драматурга в постановці тернопільського режисера, заслуженого діяча мистецтв України В’ячеслава Жили (про неї я розповідала минулої п’ятниці). А вже наступного дня Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки показав теж прем’єрну виставу за його п’єсою «Баба Пріся» (постановка заслуженого діяча мистецтв України Олексія Кравчука). Один з театрів назвав цю виставу «Сталкерами», бо йдеться в ній про життя людей в чорнобільській зоні: попри всі заборони, вони не тільки живуть поблизу смертоносного реактора, а й витворюють свою трагічну філософію. Видовище не для слабких нервів. На афіші фестивалю «Бабу Прісю» названо сучасною українською народною трагікомедією. Якщо це комедія, то що ж тоді трагедія? Адже всі герої у виставі гинуть, не залишаючи жодної надії на життя в сплюндрованій «мирним атомом» зоні. Їх проковтнула земля, якої вони так цупко трималися. Виявилося, що «підземне метро» під їхньою хатою таки є, недарма люди про це говорили…
Справжня знахідка режисера — довірити роль баби Прісі — чоловікові, лауреатові Національної премії ім. Т. Шевченка Олегові Стефаніву. Баба Пріся з бородою — це щось! Така потужна акторська робота, така сила характеру і такі фізичні навантаження, що аж дух перехоплює. Нині знімається фільм за цим твором Павла Ар’є і головну роль у ній зіграє Ірма Вітовська. Навіть не уявляю, як ця тендітна жінка справиться із нею.
Любов між двох світів
Якби фестиваль був конкурсним, думаю, найкращою виставою визнали б «Готель двох світів» Івано-Франківського академічного обласного драматичного театру ім. І. Франка (режисер-постановник Орест Пастух). Принаймні симпатії глядачів однозначно були б на її боці: їй дісталося найбільше їхніх оплесків, емоцій, рідкісного в театрі співпережиття з героями вистави-притчі.
У цій роботі все зі знаком плюс і в дивовижній гармонії. І блискуча драматургія франко-бельгійського письменника та філософа Еріка Еммануеля Шмітта, і витончена режисура, і органічна сценографія, і добірний акторський ансамбль. І дві години роздумів про життя і смерть — цінність першого й неминучість другої. Автор п’єси збирає у своєму «готелі» людей, що на землі, в лікарняних палатах, перебувають у комі. Поки там ще їхні серця б’ються, вони тут, у білому «готелі» і білих одежах, розмірковують над прожитим і пережитим. І раптом серед них з’являється дивовижна істота — дівчина Лора. Вона вже не вперше у комі, бо все своє недовге життя провела в лікарні, очікуючи пересадки серця. Але яка в неї жага до життя, як тішиться кожній його хвилині. Під її впливом міняються й інші клієнти «готелю». В Лору палко закохується Жульєн, що потрапив у кому після автомобільної аварії. Їй вирішує віддати своє серце Маг Раджапур, який уже півроку в комі — і лікарі вирішили відключити чоловіка від системи життєзабезпечення. Його серце таки повертає Лору до життя. А що буде із Жульєном? Зал завмирає в очікуванні. На екрані-кардіограмі якусь мить тягнеться пряма лінія. І раптом вона запульсувала. Зал вибухає неймовірними оплесками. Артисти виходять і виходять на поклін, а овації не вщухають. Їм вручають фестивальний диплом, сувеніри, а зал продовжує аплодувати. І нові виходи на поклін… Така ось неймовірна сила театру, якщо він достукається до людських сердець.
І крутить Доля людьми, як ляльками
Щодо інших фестивальних вистав, то заньківчани показали прем’єру 2009 року драму «Завчасна заморозь» Райнера Марії Рільке у постановці народної артистки України Таїсії Литвиненко. Класика жанру. Усе по-заньківчанківськи вишукано, розважливо, продумано до деталей. Гарна гра акторів. До того ж п’єса невідома нашому глядачеві, практично це її першопрочитання. Цікаве й ризиковане водночас.
Артисти Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені О. Кобилянської привезли на фестиваль яскраву українську комедію «Запечатаний двірник» за Ю. Федьковичем у постановці заслуженого діяча мистецтв України Мирослава Гринишина. Цей театр показує приклад, як вміло слід працювати над творами місцевих авторів. Навесні ми мали змогу бачити його «Землю» за Ольгою Кобилянською. Обидві вистави створюють власне неповторне обличчя буковинської трупи.
Український малий драматичний театр з Києва показав драму «Мати-наймичка» І. Тогобочного за однойменним твором Тараса Шевченка, яку поставив заслужений артист України Анатолій Тихомиров. Твір загальновідомий, великого простору для акторів у ньому немає. Успіх (чи неуспіх) залежить від режисерських знахідок. Мені припала до душі постановка цієї п’єси народним артистом України В’ячеславом Хім’яком зі своїми студентами: він увів у виставу Тараса Шевченка, який не просто малював і спостерігав за життям своїх героїв, але й виходив до них на сцену, застерігав від якихось необдуманих кроків. Анатолій Тихомиров знайшов свій хід: на хрестовині підвішав ляльки—мотанки і крутить ними Доля, як їй заманеться. Гарна вистава, добра, тепла, людяна.
Шекспірівських «Ромео і Джульєтту» у перекладі Юрія Андруховича привіз Перший український театр для дітей та юнацтва зі Львова. Молодь загалом тепло сприйняла цю сучасну постановку. Гарні відгуки отримав і «Гуцульський рік» Гната Хоткевича в інтерпретації найстарішого театру Галичини — Коломийського академічного обласного драматичного театру ім. І. Озаркевича (режисер — народний артист України Дмитро Чиборак). Містерія показала ритуальні дійства обрядового кола: тут і Святвечір, і коляда, і Великдень, і весілля, і похорон. Театр дотримується головної своєї концепції — розкриває національну своєрідність, культурну та мовну самобутність Гуцульщини.
А завершила фестиваль робота Волинського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка «З любов’ю… Оскар» Е.-Е. Шмітта. Ця вистава уже вдруге на нашій сцені. Десять років тому на «Тернопільські театральні вечори» її привозив драматичний театр з польського міста Катовіце під назвою «Оскар і пані Ружа».
Оте театральне розмаїття, зацікавлення глядачів засвідчили: в нашого фестивалю ще є порох у порохівницях, і підбадьорило керівництво театру до продовження театральних оглядин. «Ми не прощаємось, а кажемо: до зустрічі на XV Всеукраїнському фестивалі «Тернопільські театральні вечори-2017», — сказав директор-художній керівник театру, заслужений артист України Борис Репка. Очікується, що наступний фестиваль буде вже конкурсним.
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте