На сцені заслужений артист України, диригент муніципального Галицького камерного оркестру Василь Феленчак небагатослівний. Там говорить музика. А як під час концерту надають слово йому, обмежується кількома фразами. Та коли запросила Василя Андрійовича на інтерв’ю, не йняла віри, як гарно й образно розповідає він і про музику, і про себе.
Від долі не втечеш
Знаний у нашому краї диригент — із Нагірянки Чортківського району, з багатодітної сім’ї. Ні батьки, ні семеро інших їхніх дітей не мали стосунку до музики, тільки малий Василько тягнувся до неї, наче сонях до сонця. Сільські музики залюбки брали хлопчину грати з ними на весіллях. Спочатку довіряли барабан, а потім й інші інструменти. На Василів талант звернув увагу диригент оркестру, що функціонував при будинку культури кінного заводу, Петро Гащиць. Він і нарадив іти вчитися у музшколу. А до неї треба було добиратись у Чортків кілька кілометрів — туди й назад. Щоб не прирікати на це сина, батьки віддали його в інтернат, що був навпроти музшколи. За ті гроші, що заробляв на весіллях, він ще й самотужки його оплачував.
Вчився Василь Феленчак захоплено, старанно, навіть не мав часу у футбол пограти, брав участь у різноманітних конкурсах. На одному з них його запримітив викладач Тернопільського музучилища Олександр Піковець. За його порадою вступив туди вчитися. Та по закінченні навчання везіння наче покинуло його. Юнак отримує скерування до Хоростківської музичної школи… директором. Новоспечений керівник ще завозить дрова на зиму, вирішує деякі інші організаційні питання, але дуже швидко усвідомлює, що директорство — це не його, йому хотілося грати, а не керувати. І посеред навчального року ставить питання про переведення в оркестр. Міністерство культури України відкріплення не дає (а тоді треба було за скеруванням відпрацювати три роки) і повідомляє, що в жодному оркестрі немає вакансій.
Але Феленчак наполегливий, звертається у Міністерство культури СРСР. Звідси надходить позитивна відповідь, і йому дають шість міст на вибір. Зупинився на Томську, де працював 18 років і пройшов шлях від артиста оркестру до другого диригента. Той період творчості згадує із вдячністю. Йому легко працювалося, оркестр багато гастролював. Паралельно навчався в Таджицькому державному інституті мистецтва. У нього було все: сім’я, житло, гроші. Проте з якогось часу не давали спокою сни.
— На чужині добре, — твердить Василь Андрійович, — поки нас там немає. А потрапляєш туди, облаштовуєш своє життя, та коли лягаєш спати, тобі сниться те, чого не маєш: батьківський дім і квітуча вишня під вікном, запах лісу і мамина кисилиця… І чим далі, тим більше ті сни не дають спокою. І ти доходиш висновку: навіщо все це, коли немає головного? Ностальгія замучила, і я вирішив повертатися в Україну.
То був 1986 рік, після вибуху на Чорнобильській АЕС. Їхній оркестр гастролював у Москві. Там Василь Андрійович побачив в аеропорту літак «Москва — Тернопіль». У грудях наче щось обірвалось. Коли ж почув, що до рідних місць лише дві з половиною години льоту, вирішив, що повертається додому. Колеги здивовано запитували: «Куди ти їдеш? Там радіація!» А Феленчак твердив своє: «Там Україна. Хай і з радіацією». З Томська йому ще півроку надсилали премії, кликали повернутися, але марно…
Зійшла зоря Галицького камерного
У Тернополі Василь Феленчак спочатку влаштувався у педуніверситет на посаду викладача музично-теоретичних дисциплін, а згодом його перевели на кафедру вокально-хорових дисциплін, де викладав багато років. Але якщо в Томську його мучила ностальгія за Україною, то в Тернополі він сумував за… оркестром. Тож збирає музикантів і створює Галицький камерний. Чотири місяці репетицій — і в червні 1991-го він дає перший концерт.
Оркестр дуже швидко завойовує симпатії тернополян. Без нього не обходяться важливі зустрічі у місті, прийоми видатних особистостей, офіційних зарубіжних делегацій. Досить сказати, що творчі вечори народних артистів Ніни Матвієнко та Мирослава Скорика, поетес Ліни Костенко та Атени Пашко в Тернополі відбувалися саме у супроводі Галицького камерного. Коли запрошують на зустрічі з іноземними гостями, Василь Феленчак неодмінно запитує, з якої вони країни. І тоді оркестр грає твір її композитора. Це викликає у гостей подив і захоплення. Були випадки, що іноземні посли про обід забували — слухали їхню музику.
Та головна робота не для гостей, хай і знаменитих, а для своїх людей, для тернополян. Диригент камерного пишається: у них є своя слухацька аудиторія, яка стежить за афішею, відвідує всі концерти. Люди кажуть, що приходять до них відпочити, полікувати душу. І це висока оцінка.
Спочатку Галицький камерний виконував зарубіжну класику — твори Генделя, Баха, Моцарта, Вівальді. Відтак взялися за українську класику та вокальну музику — і так багато цікавого відкрили в ній і для себе, і для слухачів. Нині в його репертуарі близько 800 творів і понад півтори тисячі концертів в Україні та за її межами. З 2002-го оркестр має статус муніципального. Саме він представляв у 2004 році Україну в Польщі на фестивалі культурної спадщини «Мистецтво Європейської вулиці». А 2005-го колектив був учасником прощі, присвяченої пам’яті Папи Римського Івана Павла ІІ. Вона проходила на сороковий день після смерті понтифіка. Тоді за два дні оркестр виступив у чотирьох італійських містах. Про його участь у тій прощі знято документальний фільм «З’єдналися в молитві і любові».
Через колектив пройшло понад 100 музикантів. Вони нині працюють на багатьох сценах і в багатьох оркестрах. І це теж його здобуток, бо дати комусь крила — то велике щастя
Коли музика — сенс життя
Нещодавно муніципальний Галицький камерний оркестр відкрив свій 25-й концертний сезон. Василь Феленчак не любить скаржитись, як непросто далися їм ті сезони. Скажімо, для репетицій вони орендують у «Березолі» кімнатку на 36 квадратних метрів, у якій взимку холодно, а влітку нічим дихати. Інструменти всі свої, костюми наполовину теж. Але люди дуже хочуть грати, і тому в них все виходить.
А маестро Феленчак зізнається: «Не можу працювати десь. Я там вже був. Я потрібен тут, і тут моє місце. До мене в Тернополі контрабасистів не було. Багатьох витягнув у люди, пустив їх у світ: учіться, набирайтеся досвіду, але працюйте тут! Мої музиканти грають у Німеччині, Франції, Кореї, Японії — і скрізь вони представляють Україну. Мені ж не треба великого міста, а потрібні обставини, де я міг би себе реалізувати. Велика вода швидко знесилює. А коли можеш чесно робити те, що вмієш, — це головне. Якщо кожен це робитиме, ми будемо щасливим народом. Не треба здаватися, а працювати кожному на совість! Україна міняється. Може, не так швидко, як хочеться, але міняється. І ще: що б не робив, пам’ятай: робота любить фахову людину».
Музика для Феленчака — сенс життя. Каже: це велике закодоване мистецтво, без якого світ не виживе. Він знає німецьку музику, польську, французьку, українську, російську. Переконаний: вона не може залежати від якихось зовнішніх обставин. Її треба грати відповідно до жанру, стилю, епохи. Категорично відкидає побоювання деяких людей, що на класичну музику перестануть ходити люди. Якщо не буде академічної класичної музики, твердить маестро Феленчак, станеться те, що відбувається, коли ми втрачаємо ліси: нічим буде дихати.
У нього двоє дітей: дочка юрист, син — менеджер. Внучка ходить у музичну школу, відмінниця. Але сумнівається, що це стане її фахом. Нашій державі, на жаль, ще довго не буде потрібна професія музиканта. Що ж до чотирирічного онука, то він вправно «диригує» всією родиною.
А Василь Андрійович, наближаючись до свого сімдесятиріччя, сповнений творчих планів і задумів. Тож керований ним оркестр ще не раз здивує нас. Тим паче, що в сезоні цьому два ювілеї — оркестру та його керівника.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел і Василя БУРМИ
Прокоментуйте