Кухню кінопроцесу, його далеку від замилування буденну прозу відкрив на «КіноХвилі» у Тернополі відомий письменник і сценарист Андрій Кокотюха. З його розповіді у мене створилося враження: щоб за таких умов зняти справді достойний фільм, потрібний неабиякий талант його творців. А потім, про кінокухню, як і про будь-яку іншу кухню, краще менше знати, тоді й продукт, що «звариться» там, матиме привабливіший вигляд.
І не майстер, і не письменник
Свою розповідь Андрій Кокотюха почав з того, що він не майстер, а тому не може давати майстер-клас. Він ремісник і сам би хотів, щоб хтось його дав. Він і не письменник, став ним випадково. Якби було кіно, коли почав писати, то одразу писав би сценарії і вони ставали б фільмами. А оскільки тоді кіно в Україні не було, він просто записував свої історії та видавав їх книжками, які тепер потроху стають фільмами. Письменник продемонстрував свою книжку «Червоний», обкладинка якої — це постер із фільму. Ось так він би хотів, щоб виходили усі його книжки, бо пише не романи, а кіноромани.
Твердить: «Кіно — це колективна праця. Фільм за моєю книгою — це не мій фільм, це фільм за моїм сценарієм. Але знаєте, як кажуть: якщо фільм вдався, то молодець режисер. Якщо не вдався — поганий був сценарій. Коли берешся за чужий твір, мусиш бути готовим до того, що будеш ворогом номер один для його автора. Автору уже не сподобається, що ти взявся за його безсмертне дітище».
Або приймаєш умови, або не працюєш
Письменник нагадує: останнім українським телевізійним фільмом було чотирисерійне «Украдене щастя». Після цього 15 років — нічого. Аж цьогоріч з’явилося «Століття Якова», «як облаяне, так і похвалене». Але українське телевізійне кіно робиться на кшталт російського, коли все треба «розжовувати». «Ми повинні звикнути до масиву українського кіно, як 15 років звикали до російських фільмів, — каже А. Кокотюха. — Якщо ти цього не приймаєш, тебе не буде у цьому бізнесі. Бо знімають це кіно люди, котрі раніше робили російські телефільми. Ми маємо пройти цей етап, щоб потім переорієнтувати наше кіно на західні зразки».
Кіно і телебачення — це масова культура. А вона поділяється на жанри: мелодрама, фентезі, детектив. Визначивши жанр, у ньому й треба працювати. Україна, починаючи власне кіновиробництво, зробила ставку на мелодраму, тобто на жіночу аудиторію. «Я з цим не згідний, але ситуація така, що ти або приймаєш це, або не працюєш. Хоч я не розумію, чому жінок треба весь час заставляти плакати», — зізнається сценарист.
У художньому кіно — по-іншому. Тут або ти робиш незалежний проект, наприклад, «Чунгул», або розраховуєш на підтримку держави (50 відсотків — її кошти, другу половину шукаєш сам).
98 відсотків поту і лише два — творчості
— Мені пощастило, — каже А. Кокотюха. — Я ще застав старше покоління професіоналів. Воно взяло шефство наді мною і ввело у таємниці професії сценариста.
Тож він спокійно ставиться, що під час роботи над фільмом доводиться переробляти під ситуацію нерідко до 80 відсотків затвердженого сценарію. Творчість є на рівні ідеї, а далі починається виробництво. На читці сценарію «Червоного» режисер кидався стільцями, відстоюючи свою позицію. Сценарист має відібрати раціональне зерно, не образивши інших. «Потім доведеться вигрібати за це все, як я вигрібав за «Століття Якова», як буду вигрібати за «Чорного Ворона». Як твердив один професор: робота сценариста — це 98 відсотків поту і лише два відсотки творчості, — і з цим погоджується Андрій Кокотюха.
Пояснює, чому його усе ж люблять режисери, навіть беруть із собою на знімальний майданчик. Бо добре знає виробничий процес і не втручається в нього, поки не попросять. Багато що можна робити в цьому житті без грошей: писати романи, малювати картини. Кіно ж потребує передусім грошей. А їх небагато. І сценарист має виходити з реалій. Контрпродуктивно, приміром, будувати аптеку початку XX століття, вкладати у це кошти, а вона з’явиться в кадрі лише на кілька секунд.
— Тому я як сценарист знайомлюся з об’єктом, який зніматимуть у фільмі, оглядаю його, щоб максимально задіяти в сценарії. Для «Червоного» будували концтабір і знайшли стару шахту. Я всю її облазив, щоб використати в сценарії усі її закутки, — розповідає А. Кокотюха.
І «Чорного Ворона» зніматимуть під Києвом
Чим знані радянські фільми? Дія у них відбувається в місті, яке не обов’язково вказується. Називалися Москва, Ленінград, Одеса, Київ — рідко, частіше називався Житомир. Кіно стирало не лише людську, а й географічну ідентифікацію. Позиція А. Кокотюхи: називати у фільмі час і місце дії і не обов’язково — відтворювати його реально. Саме так було зі «Століттям Якова». А фільм знімався під Києвом, у Макарівському районі. Там є село, де створюються всі фільми про село. Там буде зніматися і «Чорний Ворон», тільки побудують монастир, який потім доведеться спалити. І бажано, щоб не їхати знімати в Холодний Яр, а знайти подібну натуру тут же, під Києвом.
— Можливо, ми доживемо до тих часів, що будемо знімати в реальній натурі, — зазначає сценарист. — Але голлівудське кіно від цього відходить: там уже здебільшого знімають у павільйонах, а потім «домальовують» антураж.
На закиди своїх критиків, що не така хата у фільмі, чи не та пора року за вікном, він не реагує, бо дуже добре знає кухню кіновиробництва. Каже, що його важко вкусити, бо й сам кого хочеш вкусить. Головне для нього, які ідеї несе фільм. Переконаний: коли було б більше хорошого українського кіно, бажано українською мовою, у нас не було б війни.
— Ми не звикли до великого масиву свого кіно, до того, що нас можуть екранізувати, не звикли до великого масиву кіно про себе. Я ж дуже хочу, щоб цього у нас було багато — і це не викликало подиву.
Відповідаючи на запитання глядачів, на якому етапі робота над фільмом «Чорний Ворон» за бестселером Василя Шкляра, Андрій Кокотюха сказав, що сценарій написаний, схвалений і затверджений. Але режисер уже попередив, що доведеться багато чого переписувати. У сценариста це не викликає спротиву, бо сценарій, твердить він, це сировина. Якщо ти цього не розумієш і конфліктуєш з режисером — значить ти поганий сценарист.
…Коли готувала цей матеріал до друку, ввімкнула серіал «Село на мільйон». І вже не була шокована, що події, які нібито відбуваються на Тернопіллі, знімалися у тих же будинках (зовсім не галицьких і не волинських), що й «Століття Якова». Але ж яке убожество сам фільм! Очевидно, нашому кіно ще багато чого треба навчитися, виховати свою плеяду сценаристів, режисерів, продюсерів. Тоді, можливо, і фільми українські будуть іншими, і ми захочемо їх дивитися.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте