МИ ГОТУВАЛИСЯ ДО РІЗДВА, АБИ СІМ’ЄЮ ВІДЗНАЧИТИ ЙОГО. А ВОНИ, КОЗІВСЬКІ ВОЛОНТЕРИ, ДУМАЛИ ПРО ТИХ, ЩО НА ВІЙНІ. ТА Й НЕ ЛИШЕ ДУМАЛИ — ЩЕ НАПЕРЕДОДНІ НОВОГО РОКУ ГРОМАДСЬКЕ ФОРМУВАННЯ «САМООБОРОНА КОЗІВЩИНИ», А ТАКОЖ ОРГАНІЗАЦІЯ ВЕТЕРАНІВ «СПІЛКА БІЙЦІВ ТА ВОЛОНТЕРІВ АТО «СИЛА УКРАЇНИ», РАЙОННА РАДА ТА ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЯ ОГОЛОСИЛИ АКЦІЮ «РІЗДВО ДЛЯ СОЛДАТА».
— Байдужим ніхто не залишився, — зі зворушенням згадують Роман Миц, голова «Самооборони Козівщини», його заступник Микола Круць та голова «Спілки бійців та волонтерів АТО «Сила України» Сергій Ліщишин, — звозили гуманітарну допомогу з усіх сіл, підприємств. Цього разу серед вантажу (а його виявилось понад сім тонн) було менше сирих чи консервованих продуктів, переважали готові страви для святої вечері: кутя, вареники, голубці, салати, пампушки, калачі, печиво. З любов’ю готували їх учні та вчителі Козівських (№1 та №2), Дибщенської та Великоходачківської шкіл. Не забули й про ковбасу і шинку — їх виготовили підприємці Борис та Оксана Коси з Денисова, Андрій Раєвський з Козової — із м’яса, яке дали аграрії.
Я була свідком, як вантажили волонтери банки, коробки, відеречка. А тут ще підвозили вареники, залиті смальцем, аби не замерзли, пиріжки, аби були свіжішими, — пояснювала Софія Тиркало, кривенський сільський голова. Серед волонтерів, котрі безупинно виносили зі складу вантаж, упізнала Богдана Василика, Володимира Шебешовича, Степана Шкарабана, Сергія Ліщишина, Петра Галасу, Ярослава Добровольського, Остапа Грицая, Ореста Похилого, Володимира Бурмича, Петра Савківа… А серед них і трьох симпатичних жіночок: Ірину Захарків, Наталю Шимонович та Ірину Добровольську… Наглядав за роботою Роман Миц — ще раз все перераховував, бо звітує перед громадою за кожну копійку, за кожен кілограм чи банку. Хтось із хлопців звертається до Романа Богдановича, що не вміщаються яблука. Той же радить: хай ліпше знімуть консерви для наступного разу, а яблуками посмакують хлопці під час свят.
А тим часом водій (ним цього разу був Михайло Гарасівка, він же і власник буса) обдивляється машину. Дорога не близька, останньою на Луганському й Донецькому напрямках бойових дій буде Авдіївка.
Підходить голова райдержадміністрації Василь Вітровий у камуфляжному одязі — долучившись до волонтерського руху, він не вперше їде в зону АТО. Разом із ним цього разу вирушають Михайло Гарасівка, Іван Кушнір та Ігор Лема. В руках останнього відеокамера все фіксує, фіксує… Кадри пізніше оператор-волонтер використає для майбутнього фільму, для історії (директор кіностудії «Галичанка»), він уже не раз побував у зоні АТО. І завжди повертається з «трофеями», а точніше — із вдалими знімками та цікавими (чи жахливими) враженнями від побаченого. Його фільм про волонтерські та солдатські будні не залишить нікого байдужим.
Освячує вантаж та благословляє на щасливу дорогу священик собору Святих Петра та Павла о. Володимир Наконечний.
— Напередодні Святвечора зустрінемося з нашими хлопцями-земляками. А як Бог дасть, то Різдво будемо святкувати вже вдома, із сім’ями. Тоді й інтерв’ю дамо, — обіцяє мені пан Роман.
І ось волонтери повернулися зі своєї передріздвяної поїздки. Для Р. Б. Мица вона виявилась сороковою.
— Ми тут молилися за вас, друже, — зізнається його побратим Микола Круць. Згадують свою першу поїздку в Дебальцеве 2014-го, після того як вони, майданівці, не залишившись байдужими до своїх побратимів, котрі пішли на війну, допомагали їм. Розуміючи, що армія тримається на народних плечах, стали волонтерами. Для цього й створили громадську організацію «Самооборона Козівщини», яку очолив Роман Миц. А ввійшло до неї сто майданівців.
— Тоді солдатам особливо було важко, не мали навіть найпотрібнішого, — кажуть. — Патріотизм проявила громадськість — жертвували кошти, допомагали продуктами, пальним. Відгукувалися також діти — передавали листівки, малюнки, листи, що підтримувало дух наших земляків у окопах, а священнослужителі та немічні молилися…
Не можуть волонтери забути, що сталося одного разу на 31-му блокпосту (тоді він ще був на нашому боці). Вони відчули тоді, що таке війна.
— Ми якраз почали розвантажувати машину, якою керував Сергій Ліщишин. І її помітили бойовики, котрі стояли десь за три кілометри, й відкрили вогонь. Шалений вогонь! Гатили «гради»… Та, слава Богу, закінчилося все щасливо. Наші захисники скористалися вантажем… Були й інші неприємні випадки, під Авдіївкою одного разу заблудили. За чотири кілометри від лінії фронту. Але вдалося зв’язатися телефоном зі знайомим військовим, який вказував, куди їхати: наліво чи направо…
Якось біля заваленої шахти заїхали на мінне поле. Та Господь нас вберіг, — зітхають мої співрозмовники, згадуючи про події, які підстерігали на нелегкому волонтерському шляху.
— Тож коли вирушаєте на передову, не знаєте, звісно, де чекає вас небезпека? — питаю.
— Ще гірше — не знаємо, чи повернемося додому, чи ні. І дружина моя, Світлана, завжди зі сльозами на очах випроводжає. Спочатку вона рішуче відмовляла мене. Але з часом усвідомила, що там, на війні, теж чиїсь діти воюють і мерзнуть, а може, й голодують? А якби то були наші?.. Тож тепер син Олег і дочка Зоряна — в «Самообороні», а половинка моя — допомагає і співчуває, — зізнається Роман Богданович.
— І чекає повернення?
— І чекає… А там — чекають хлопці. Цього разу передріздвяна зустріч вийшла особливо зворушливою. Нас зустріли командири, потім солдати-козівчани. Усім тридцять трьом ми вручили подарунки, хлопці, зокрема Михайло Бойко, Роман Шевчук, Ростислав Легкий, Віктор Матвіїв, Михайло Горпиняк, Олег Мазурик, Ярослав Смєлкін, Володимир Скиба, Олег Солодкий, Василь Кушпінський та інші, дякували, передавали привіт рідним та всім односельцям і бажали веселих свят. А ми їм — швидкого повернення додому. З перемогою, звісно.
До кабінету начальника районного управління культури й туризму Миколи Круця, де відбувалася наша розмова, зайшов Володимир Бурмич.
— Мужики, — звертається, — ходіть вантаж знімати, бо підприємці Уляна та Володимир Файфурки привезли продукти на склад.
— О, Файфурки не скупляться, весь час помагають воякам, — хвалять. — Якщо не повеземо невдовзі, то передамо посилки поштою. Бо козівчани не відрікаються від своїх захисників.
— І Роман Миц, Микола Круць та Сергій Ліщишин просять подякувати всім мешканцям, котрі долучаються до збору гуманітарної допомоги — керівникам району, підприємств та організацій, підприємцям та аграріям, вчителям і учням, культпрацівникам, священикам, головам сільських та селищних рад. Аби всіх назвати, треба, як мовиться, волову шкіру списати. Та все ж із особливою теплотою вони згадують найщиріших та наймилосердніших жертводавців. А це — волонтери Іван Кушнір, Андрій Бучинський, Зеновій Пуківський та його син Володимир, Зеновій Бабій, Сергій Маховський, Михайло Петрицин, Іван Вовк; аграрії — Василь Кривко, Петро Пеляк, Юрій Пудлик, Юрій Малюта; сільські голови Володимир Колісник, Борис Павленко, Софія Тиркало, Марія Скиба. З теплотою розповідають про підприємця Миколу Бека, котрий власноруч шив національні прапори, і ті від початку війни майорять по всій лінії фронту від Маріуполя до Станиці Луганської.
Ну, а самооборонці гордяться тим, що колектив їхній — здружений, одностайний. Ми зріднилися, як одна сім’я, кажуть. Одне одному помагаємо, довіряємо, беремо участь у патрулюванні міліції, бо хочемо, аби в населених пунктах був порядок, щоб культурно й добре жилося всім нам, українцям. Бо ж за що ми стояли на Майдані, за що гинуть і тепер наші хлопці-патріоти, не пускаючи одвічного ворога — москаля на свою землю?!
Ярослава ШТОКАЛО-ПАРХОМЧУК.
Козівський район.
На фото: о. Володимир НАКОНЕЧНИЙ благословляє волонтерів перед поїздкою; дибщенські вчителі та учні ліплять вареники для бійців.
Фото Ігоря ЛЕМИ
Прокоментуйте