Жінки, як правило, не афішують свій вік. Мовляв, їм стільки років, на скільки мають вигляд. Ольга Іванівна Рудик своїх літ не приховує, бо хто почує, що їй вісімдесят, щиро дивується: та не може бути! Вона й справді моложава, енергійна, у яскравій куртці, зовсім не виглядає на свої поважні літа. Як вдається їй «обманювати» роки і зберігати такий життєвий тонус, намагаюсь зрозуміти з нашої тривалої розмови про прожите й пережите.
Найперше, ця жінка щаслива по життю, бо зустріла свого чоловіка — такого надійного, люблячого, терпеливого. Вони зустрілись у Чортківському медучилищі. Сімнадцятирічна Оля щойно вступила на навчання, а дев’ятнадцятирічний Дмитро був уже на третьому курсі. «На вечорі зустрічі молодих студентів зі старшими Діма запросив мене на перший танець — і після того ми не розлучаємось уже 62 роки, окрім тих кількох літ, що він служив у війську», — з гордістю розповідає моя співрозмовниця.
Ольга Іванівна згадує, якими делікатними і довірливими були їхні стосунки. Вони боялись доторкнутись одне до одного, але завжди були разом, допомагали одне одному, підтримували. «Це була чиста, гарна дружба», — каже сьогодні. А коли прийшло кохання, розписалися таємно, бо мама була категорично проти цього одруження: «Рано тобі ще заміж, тільки 17». Що стане Дмитро її найулюбленішим зятем і найпершим помічником, мама тоді й припустити не могла.
Весілля у них не було. Тож, коли прожили разом 50 літ і зим, поїхали в Карпати і в одній старовинній церкві взяли шлюб, засвідчивши перед Господом і чистоту своїх почуттів, і перевірену десятиліттями готовність бути разом у радості та в горі.
Інша складова щастя цієї жінки — улюблена робота. Поширене твердження, що коли чоловік і жінка разом вдома й на роботі, це притуплює почуття, робить їхнє життя одноманітним, то не про подружжя Рудиків. Навпаки, те, що обоє стали лікарями, давало розуміння специфіки роботи, відповідальності, що лягла на обох. А тому в їхньому житті не було місця для якихось підозр, докорів, побутових розбірок.
З училища Ольга Іванівна вийшла акушеркою. Вони з Дмитром Савичем працювали у Заліщицькому районі — у Кошилівцях, Попівцях та ще у 15 селах, що були до них прикріплені. Трудилися цілодобово, у будь-яку хвилину готові поспішати на той чи інший виклик. Щоб веселіше жилося, організували художню самодіяльність. Але вирішили, що неодмінно мають стати лікарями. У медінститут вступили лише за третім разом. Обоє. Але оскільки сімей тоді в інститут не приймали, викликав їх ректор і сказав: «Вирішуйте, кому вчитися, а кому зупу дитині варити?» У них на той час уже підростав син Вадим. Як згадує Дмитро Савич: «Подивилась дружина на мене синіми благальними очима — і я здався. А наступного року теж став студентом медичного». Нині Ольга Іванівна згадує про цей благородний вчинок чоловіка з великою теплотою і вдячністю. Не кожен зміг би ось так, як він, поступитись дружині.
Теперішнім студентам, мабуть, непросто збагнути, як велось їхнім ровесникам без будь-якої підтримки батьків у той час. Усі роки навчання Рудики працювали, здебільшого у нічні зміни, в лікарнях: він медбратом, вона — медсестрою. У неділю чоловік ще ходив розвантажувати вагони. І при тому успішно навчалися. Ольга Іванівна взагалі медінститут, як і училище, закінчила з відзнакою і стала торакальним хірургом: єдиною жінкою з таким фахом в області й однією з чотирьох в усій Україні.
Доля дарувала їй щедру професійну кар’єру: майже півстоліття трудового стажу, широке визнання, адже багато років Ольга Іванівна була провідним торакальним хірургом вищої категорії, виховала чимало послідовників. Для колег вона завжди була великим авторитетом, порадницею, наставницею. Так, у цьогорічному ювілейному вітанні ректорату і профкому медуніверситету її називають талановитим випускником першого покоління, висококваліфікованим кліністом — торакальним хірургом, ініціативним, неординарним менеджером. Відзначається також висока порядність О. І. Рудик, працьовитість, уважне ставлення до хворих, а також те, що вона є прикладом для наслідування новим поколінням медиків.
Торакальна хірургія — це хірургія грудної клітки. Майже три тисячі разів зі скальпелем у руках Ольга Рудик вторгалася у цю частину людського організму, не раз тримала в руках пульсуюче людське серце, рятуючи його від різних механічних ушкоджень. Починала хірургічну практику в тубдиспансері, працювала у другій міській лікарні, чимало літ завідувала відділом грудної хірургії в обласній лікарні, була головним торакальним хірургом Тернополя. Дмитро Савич тим часом став рентгенологом в тубдиспансері, відтак завідував там першим терапевтичним відділенням. Тепер головним лікарем у цьому диспансері працює їхній старший син — Вадим.
Подружжя ним дуже пишається. І не тільки тому, що пішов їхньою дорогою, став лікарем, у 34-ри уже був хірургом вищої категорії. Вадим Дмитрович перейняв від батьків і їхню працелюбність. Хоч уже не було такої потреби, навчаючись у Львові, працював санітаром, а відтак медбратом. Молодший — Андрій — закінчив Львівський торгово-економічний інститут, трудився на фабриці «Світоч», а вже багато років живе та працює у США.
Хірургія — важка професія, навіть для чоловіків. До слова, в Америці дослідили, що саме хірурги помирають першими: даються взнаки і фізичні навантаження, і психологічні стреси. А тут жінка, слабка стать, звалює на себе цю нелегку ношу. Ольга Іванівна усміхається: «І пацієнти, і колеги казали, що у мене легка рука. Мабуть, таким було моє покликання». А стреси знімали довір’я колег, вдячність людей і підтримка сім’ї.
А ще жінка каже: треба жити з радістю, цінувати кожен день, кожну усмішку рідних, кожне добре слово. Вона вже 11 літ ходить з кардіостимулятором. Але про неї так турбуються і чоловік, і син, що забуває про той «моторчик» і просто насолоджується життям. Це неправда, що воно — долина сліз. Бог приводить людей у світ для радості, для добрих справ і чистих помислів. І для випробувань також. Але це треба розуміти і гідно долати труднощі.
Ось така позитивна людина Ольга Іванівна Рудик. І в неї на Старий Новий рік — ювілей. Тож засилаю їй найщиріші вітання. Попри пекучі січневі морози, хай теплою і сонячною буде осінь її щедрого життя!
Галина САДОВСЬКА.
На фото: Ольга та Дмитро РУДИКИ в юності та на своє золоте весілля.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте