Олександр Вільчинський. Льодовик: антиутопія; худож.-оформлювач Л. Вировець. — Харків: Фоліо, 2014. — 283 с. — (Графіті).
«Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі».
Саме таким суспільним діагнозом починається роман Олександра Вільчинського. Новітній льодовик, що товстим шаром вкрив майже всю Східну Європу та Росію, зупинився на кордоні з Україною.
Ностальгійна туга й нудьга, суспільна криза абощо можуть вести різними шляхами та обертати-перетворювати пересічних людей на різних людей. І тоді хтось прагне сховатись від обставин, що травмують — кому як вдається. Трапляється, якийсь письменник напише роман-утопію, де втілить свої фантазії, легалізує вимисел, оприлюднить заповітні мрії. Олександр Вільчинський написав роман у жанрі антиутопії.
Спокійне художнє слово, слово, що не дратує, наразі рідкість. У романі-антиутопії «Льодовик» О. Вільчинський пропонує читачеві уявити ситуацію, коли під тиском зовнішніх обставин, наприклад, глобального льодовикового катаклізму, життя людей, ні, не припиняється, а навпаки… у дечому змінюється на краще: в Україні захід і схід об’єднуються, російська мова припиняє своє існування, школи лишаються тільки україномовні, з’являється справжнє українське кіно et cetera (кожен читач може доповнити цей перелік позитиву, що викликав льодовик, будь-яким добрим фактом).
Наш автор уявно формує з різноманітних пазлів таку собі модель дійсності, котру, своєю чергою, складають вигадані картинки, що могли бути, якби… Пазли у прозаїка розмаїті: це і своєрідна реконструкція минулого, деякі люди блукають серед руїн або в лабіринтах часу та історії, а хтось — у паралелях світлих і гірких думок про роки дитин-ства та юності, коли ми були щасливі незалежно ні від чого, тому майже неусвідомлено проживаємо їх знову й знову або, міркуючи філософськи, думаємо про ці роки, як про ласку бога часу Хроноса.
Раніше я для себе визначила три риси, які О. Вільчинський поєднує у своїй творчості: некерованість, непередбачуваність і невизначеність. Перше стосується радше моменту, коли керувати писанням починають самі герої; друге, власне, те саме, що й перше, адже некеровані герої роблять непередбачувані вчинки. А от із третім вийшло непорозуміння, бо наразі прозаїк вельми добре знає, що саме він знає; життєвий досвід керує його уявою, тобто у двобої уяви та досвіду домінує друге. Головний герой, судячи зі всього, не спитавши думки автора, у фіналі гине від кулі молодого екстремала. Так реальні обставини, за які відповідає досвід, впливають на розвиток дії і плетиво сюжету.
Текст роману «Льодовик» просякнутий гумором (часом прямолінійним, особливо в еротичних епізодах, проте без вульгарності), і це, можливо, найістотніший елемент прози письменника, котрому (моя суб’єктивна думка) ніщо не загрожує – ні час, ані мода. Змінюються сюжет, мотиви і настрої; залежно від розвитку подій у творі міняються лексика та образність, однак гумор, присмачений легеньким сарказмом, а деколи й прямою сатирою («Їхні Гебістов із Чекістовим, коли запахло смаленим, так само раптово зникли у невідомому напрямку, як і наші Жопенки»), залишається. Читабельність роману, наразі для мене, від цього літературного факту стрімко зростає. Пропоную ряд цитат, що ілюструють цей мій висновок. Судіть самі:
«Ще один епіцентр льодовикового наступу – Альпи. Вся Швейцарія… вкрилася твердими льодовиковими полями, які зливалися із гірськими льодовиками, що тепер також розрослися неймовірно. Ці гірські і передгірні льодовики знищили Швейцарію, але швейцарські банки залишилися. Просто тепер вони були під льодом. Швейцарці поробили до них тунелі, системи провітрювання і безпеки працювали безвідмовно, як і їхні знамениті годинникові механізми»;
«Останнім часом і справді з’явилося багато нових культів та вірувань, пов’язаних із зміною клімату та Льодовиком. Один з таких обрядів – «Йорданський день», коли люди видовбують у кризі ями і сидять там скількись часу… Потім декого із тих, що замерз, зараховують до святих. У зв’язку з цим мене завжди цікавило, чому лише декого?»;
«А от сови, кажуть, з’явилися навіть гігантські, як продукт потрійного схрещування сірої, вухатої і полярної. У зв’язку з цим у субарктичній Шостці взяли і поміняли герб міста, поставивши у центрі геральдичного щита вухату сову в обрамленні знаменитої кіноплівки…»;
«— Я мушу ще дещо пошукати, — каже Петруня і робить глибокодумну паузу. / — Що ти мусиш пошукати, Петруню? / — Я мушу пошукати дещо. / — Що дещо? / — Дещо в собі, розумієш? / — А якщо там нема?.. Якщо там нічого не знайдеш?»
Поняття літературної творчості еволюціонує та розширюється, ніяких меж для неї не існує. Вірю, що читачі обов’язково побачать у майбутньому творі Олександра Вільчинського щось абсолютно неможливе-невигадане. Жодного сумніву!
Тетяна ДІГАЙ.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте