ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ В РЕДАКЦІЮ ВІСІМДЕСЯТИЛІТНЮ ЖИТЕЛЬКУ СЕЛА НИЖЧИХ ЛУБ’ЯНОК НА ЗБАРАЖЧИНІ ГАННУ МАЛІШЕВСЬКУ СПОНУКАЛА ОДНА З ІСТОРІЙ, ОПУБЛІКОВАНИХ У «КАЛИНІ». ЖІНКА ТАКОЖ ЗАХОТІЛА РОЗПОВІСТИ ЧИТАЧАМ ПРО СВІЙ РІД, ЯКИЙ БОГ ДИВОВИЖНИМ ЧИНОМ УБЕРІГ ОД БАГАТЬОХ ВИПРОБУВАНЬ, ДОПОМАГАВ ПЕРЕЖИТИ ВАЖКІ ВТРАТИ І ДОЛАТИ НЕЛЕГКІ ЖИТТЄВІ СИТУАЦІЇ.
Пожежу вгамувала… молитва
Чи не найпам’ятніша та найдавніша історія, яку з уст в уста переповідають у сім’ї Малішевських, трапилася в 1927 році. Восени діти гралися із вогнем й підпалили хату. Була вітряна погода, місцеві мешканці копали картоплю в полі, тож поки спохопилися — вогонь знищив уже не одну оселю. Селяни кинулися рятувати домівки, та язики полум’я перекидалися з однієї хати на іншу — загалом згоріло десь більше двадцяти «номерів».
Вогонь невпинно наближався і до двору родини Григорія та Наталії Кучмів, які виховували п’ятеро дітей, серед них й Івана, батька моєї співрозмовниці. Разом із великою сім’єю жила також мати Григорія, Парасковія. Коли стихія почала нищити сусідський хлів — у всіх домашніх стислися серця. Господарі та дітлахи намагалися подолати ненажерливу вогняну потвору, винести з дому щось цінне, накривали стріху ряднами, та марно. Усі плакали ще й тому, що розуміли: зерно вже завезено до двору, і якщо згорить збіжжя, їх чекатиме не тільки холодна, а й голодна зима.
До трагедії лишалися лічені хвилини. Тоді зі слізьми на очах бабуся Параня взяла в руки образ Матінки Божої зі Спасителем, вийшла на загороди, клякнула на землю і почала молитися. Випрошувала у Бога змилування, не чуючи нікого й нічого. Ні голосіння домашніх, ні тріску стріх, ні жіночих зойків, що сколихували усе село. І, диво, — в останню мить, тоді, коли здавалося, що все втрачено, вітер повернув в інший бік. Пожежу в Нижчих Луб’янках удалося вгамувати силою молитви і щирою вірою в Бога.
Родина Кучмів, продовжує розповідь пані Ганна, була дуже релігійною та патріотичною. Син Василь виріс незламним та мужнім українським націоналістом. Спочатку був членом «Соколів», потім вступив в ОУН. Заради боротьби за незалежність України пожертвував спочатку сімейним щастям, а згодом і власним життям.
— Він не одружився, сказав своїй дівчині: «Якщо переможемо і Україна буде вільною, то і я переможу». Для нього воля Батьківщини була понад усе, — розповідає Ганна Іванівна. — На жаль, під час національно-визвольної боротьби дядько Василь пропав безвісти. Знаємо лише, що загинув десь у бункері на Бережанщині. А де саме його могила, не відаємо і донині. Всі у селі розуміли, хто він і де він, та, дякувати Богу, нашу сім’ю не вивезли в Сибір. Хоча тоді на заслання запроторювали не тільки за «гріхи» родичів-повстанців. Приводом для такого вироку могла стати будь-яка дрібниця.
Добре серце монахині Григорії
Наймолодша ж із дітей Кучмів, Ганна, на честь якої назвали мою співрозмовницю, стала монахинею. Дівчина мріяла присвятити себе служінню Богу ще змалечку, хоча мама, навпаки, не хотіла доньці такої долі. Та дівча трималося свого. І коли юнці ще й шістнадцяти не виповнилося, вона самотужки подалася в монастир. Підтримала дівчину бабуся — дала онучці трошки грошей на дорогу і хлібину. Тепер уже невідомо, куди саме пішки подалася юна Ганна, можливо, що й до Тернополя. Але того разу в монастир дівчину не прийняли, бо замолода, попросили трохи зачекати. А ще поставили перед юнкою кілька вимог.
— На той час, аби дівчина вступила до монастиря, треба було дати за неї посаг. Необхідна була і добра характеристика, рекомендація від місцевого священика на ту дитину й родину, в якій вона виховувалася, — пояснює Ганна Іванівна.
На щастя, згодом мрія дівчини таки здійснилася. Молода монахиня після постригу прийняла ім’я Григорія, закінчила курси медсестер і почала допомагати людям. Проживали черниці у Жовкві, належали до згромадження сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Потім їх перевели в село Любеля того ж таки Жовківського району. Спочатку черниці вчили дітей у захоронці (садочку), та згодом атеїстичне правління заборонило їм піклуватися про малюків. Проте місцеві жителі поважали монахинь і усіляко намагалися допомогти сестрам у ті нелегкі часи. На жаль, за радянської влади черниць вигнали з їхнього будинку і вони були змушені оселитися в найманій хатині, ходити в звичайній одежі, проте мали капличку, де молилися, а священик таємно відправляв службу Божу.
Ганна Малішевська пригадує, як у дитинстві тітка приїздила додому в гості й балувала її та двох старших сестричок Ольгу і Тересу іграшками й небаченими ласощами — мандаринами. Пам’ятає племінниця, як сама відвідувала тітку, цікавилася її працею.
— Питаю: «Цьоцю, як ви людей лічите?» А вона мені каже: «Доньцю, я не знаю, то не я лічу, то Бог лічить», — мовить Ганна Іванівна і переповідає мені випадок із життя монахинь.
Оскільки одна сестра працювала у жовківській аптеці, то до їхньої обителі часто приходили люди з різними недугами й просили цю черницю привезти той чи інший медпрепарат. Якось до хатини монахинь завітала жінка, в якої дуже боліли очі, й запитала, чи не знайдеться в них помічних крапель від хвороби. Григорія відповіла, що нема, але обов’язково передасть те прохання сестрі-аптекарці. І вона привезе недужій потрібні медикаменти, тож нехай навідається пізніше.
«Не можу чекати до завтра, — скаржилася хвора. — Може, маєте хоч якісь ліки, щоби вгамувати біль. Я вас дуже прошу».
Тітка пані Ганни не змогла дивитися на чужі сльози. Та чим зарадити? Хіба випросити для недужої Божої ласки. Григорія відійшла в іншу кімнату, де священик зазвичай підпільно відправляв богослужіння, підійшла до кіота, клякнула, помолилася, набрала у пляшечку свяченої води. Той флакончик і віддала відвідувачці.
Минув день, другий, третій. Уже і сестра з аптеки привезла очні краплі, а жінка не навідувалася. А коли через тиждень Григорія-Ганна стріла хвору й запитала чому, то у відповідь почула радісно-вдячне: «Сестро, мені вже помогли ваші ліки». Монахиня ж мовила: «То не я помагала, то молитва моя помагала».
— Таких випадків було багато. Деякі хвороби черниці лікували краще від медиків. Люди приходили, монахині, зокрема моя цьоця, молилися над ними і їм легшало, — каже Ганна Іванівна. — Як ми поїхали на її похорон у 1991 році, то в останню путь цьоцю проводжало дуже багато людей, дітей, духовенства.
Досі сниться воєнне дитинство
Батько моєї співрозмовниці, Іван, теж був дуже побожним, з 12 років служив при храмі, 50 літ — церковним старостою. Зробив усе, аби вберегти святиню — церкву Святої Покрови — від радянських нищителів.
— Після того, як священика Григорія Яструбецького засудили на кілька десятиліть тюремного строку, наша церква стояла зачиненою. Ключі та деякі цінні речі з храму зберігалися в нас вдома. Взимку батько посилав дітей з колядою і з тих грошей платив церковний податок, — розповідає Ганна Іванівна. — Лише згодом, як на Збараж прийшов інший декан, ми дізналися, що наш храм не вважався закритим. Декан перевірив дані й повідомив людям: «Ваша церква просто недіюча. Ви пробуйте на великі свята храм відчиняти, щоб правити служби Божі».
Селяни поради дослухалися, і через деякий час жителі Нижчих Луб’янок отримали змогу молитися у своїй святині не тільки на празники, а й у неділю. Прикро, проте батько пані Ганни цього уже не застав. Коли в 1966 році помер, то до храму його ще не заносили. Може, якби ще трохи довше пожив… Церковний староста пішов зі світу нестарим, на 61-му році життя. Усе, з гіркотою у голосі підмічає пані Ганна, через «гуманне» радянське начальство. Пораненому й контуженому фронтовику невиправдано відмовили у продовженні інвалідності й змусили гарувати в колгоспі, що й підкосило його здоров’я.
Долю Ганни Іванівни, попри життєві випробування, також оберігала Господня любов. Пам’ятає нужденне воєнне дитинство. І як сусідів вивозили на Сибір, як страшно ревіла худоба, а вона із друзями виглядали зі шкільних вікон і плакали. Досі сняться босі зранені ноги, бо ж і мріяти не могла про взуття. Ніяк не може забути заметеної снігом дороги, якою при світлі місяця і тріскучому морозі прямувала до збаразької школи №2. Та Ганна не скаржилася ані на холод, ані на знемогу, бо, не зважаючи на спротив батьків, дуже хотіла закінчити десять класів.
— Потім вступила до Бережанської торгово-кооперативної школи, закінчила її на «відмінно». Чому саме туди? Бо там недовго треба було вчитися. Батьки залишалися вдома самі, сестри були вже заміжні, й вони не хотіли, щоб я, наймолодша, здобувала освіту далеко. Ледь випросила в мами з татом дозволу на науку. У нашому селі будували магазин. І я сказала, що як за рік завершу навчання, то, може, й працюватиму тут, у Нижчих Луб’янках. Як вимолила ці слова, бо так і сталося, — пригадує Ганна Іванівна.
Початок трудового шляху дівчини восени 1957-го збігся з весіллям. Богдан Малішевський ще раніше пропонував коханій Ганні одружитися. А вона затялася на своєму: «Прагну вчитися. Як за рік не передумаєш, то й повінчаємося». І Богдан чекав на свою долю. Не намарно, бо прожили душа в душу 58 років.
— Не кожній людині дається таке життя, а нам Бог подарував стільки спільних літ у мирі та злагоді. Виростили трьох дітей, дочекалися п’ятьох онуків, четверо правнуків, — каже Ганна Іванівна.
Рік тому пана Богдана не стало, але дружина щоденно згадує його у своїх молитвах. Розмова із Богом — це те, чому найбільше часу приділяє кожної днини. Звертає очі до того старовинного образа, з яким прабабуся Параня колись вимолила пощаду від вогню для їхнього села, та дякує: все, про що просила у Бога, збулося. Тішить серце і те, що Всевишній допоміг довершити справу убитого патріота дядька Василя — долучитися до появи вільної України завдяки громадській роботі у Народному русі. Пригадує, як на зорі незалежності у вишитій сорочці із запалом у серці декламувала односельцям рядки Богдана Лепкого:
О краю мій! Свята руїно,
Новітня Троє в попелах!
Перед тобою гну коліно
І кличу: Боже в небесах,
За кров, за муки, за руїну,
Верни, верни нам Україну!
Кожного дня Ганна Іванівна просить здоров’я для рідних, спокою для Батьківщини, Господньої опіки для кожного українця. І вірить — милосердний Всевишній сповнить щирі прохання її душі.
ЯКЩО ВИ, ДОРОГІ ЧИТАЧІ, МАЄТЕ ВЛАСНУ ЦІКАВУ РОДИННУ ІСТОРІЮ ЧИ ПАМ’ЯТАЄТЕ ОПОВІДІ ПРО НЕПЕРЕСІЧНІ ЛЮДСЬКІ ДОЛІ, ЗАПРОШУЄМО ПОДІЛИТИСЯ НИМИ З «КАЛИНОЮ». ТЕЛЕФОНУЙТЕ ЗА НОМЕРАМИ: 25-26-28, 25-47-68, 23-54-71.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте