ПЕРЕКОНУЮСЯ ЩОДНЯ. КОЛИСЬ БИ НЕ ПОВІРИВ, А ТЕПЕР… СКАЖЕТЕ: СТАРІСТЬ БЕРЕ СВОЄ. ОЙ НІ, НЕ СТАРІСТЬ… ОТ, ДО ПРИКЛАДУ, ПІДВИЩИЛИ МІНІМАЛКУ. ЧАРІВНИК У ТЕЛЕВІЗОР ЗАЛІЗ, РУКОЮ МАХНУВ І… САМ ТАК ТІШИВСЯ СКАЗАНОМУ, ЩО НАВІТЬ НЕ ПОДУМАВ: ЗВІДКІЛЯ ТИХ ГРОШЕЙ НАБРАТИ? АЛЕ НА ТЕ І Є КАЗКА. АЛЕ-ОП! А ТЕПЕР ЗАГЛЯНЬТЕ У СВОЇ КИШЕНІ… ФОКУС-ПОКУС…
І не хочу слухати ваші заперечення та крики про стрімке підвищення цін на все… Ну, що то за проблема? Смішно… Подумаєш, оплата подорожчала за проїзд. Це ж усе для нашого з вами блага, для чергового покращення життя по-новому, для одужання хворого від бацил надмірної свободи суспільства. Це ж для нас, шановні, як мудра підказка — зарядкою позайматися, пішечки походити, побігати. Та скільки там з того села до області чвалати? Питаєте, як старенькі дійдуть? «Дійдуть! — впевнено стверджують пенсійні служби. — І чим раніше та більше, тим краще!» Колись от прабабці наші босячком на ринок куряточок та яйця золоті носили…
Подумаєш — продукти подорожчали. А фігура, а постава, а стрункість ваша від цього лишень виграли! І правильно, що газ подорожчав, що за світло, за житло, за воду, за повітря… Стоп-стоп-стоп… Тут я вже забагато розмахнувся, бо ненароком тарифники прочитають і направду поставлять лічильники за кількість вдихів та видихів… Як кажуть оті узаконені «в законі» законотворителі: «Усіх на лічильник!» Чую голоси обурення: «Годі теревенити! Податки треба платити, адже…» Звичайно треба, але всім.
Сказав один поліцейський чин, що боротьба з корупцією, виявляється, вельми прибуткова справа. На отій боротьбі вже другий чворак добудовує. Перший склепав ще як вірно служив у корчах зі смугастою «даїшкою» в руках, а як ополіцаївся — на другу хатиноньку нашкрябав. Просто треба знати, де стояти, в який час та кому служити. Від того й кличка в нього яка була, така й зосталася. Слухаючи соковите слово Авакова, розумієш — «мудрий папа — мудрі дєткі». Зброю роздає наліво-направо. Певно, боїться, що… Особливо після Княжичів.
Головне — наробити галасу й тримати людей у страхові. Колись Наполеон писав: «Гроші — це кров війни». Через оті шурхітливі папірці одні гинуть, а інші статки роблять. Подумаєш, випустили з тюрем кілька тисяч головорізів. Зате інші вулицями стали менше ходити, та й взагалі — чого товктися отими вибоїнами. Там, в ямах дорожніх, золоті монети лежать. А як посадовців спритно почали садити… За тиждень до обшуку попередять, потім зелену дорогу за кордон облаштують, а тоді раз і… А якщо й попадеться «недолугий» — так його… теє-то, як його… на поруки під заставу з правом викупу візьмуть, випустять і героєм зроблять. Це ж він, виявляється, у власному маєтку державні гроші оберігав від геть знахабнілого народу. Отак вся скарбниця за парканчики високі й перекочувала та осіла в скляних банках. А декларації? Не смішіть… Наш народ добрий — усе простить, погане забуде, знову балакунів обере — грабуйте й далі людей, язикатники наші дорогі!
Оце недавно взагалі сучасну казку про трансформерів почув, аж дух перехопило. Кажуть, у потайному… (давайте абстрагуємося) на потаємному острові з’їхалися з довколишніх об’єднаних поселень вожді племен для зустрічі із найвождішим острів’янином. Що зробити — яке море, таке й горе. І отой (називайте як хочете, бо мені фантазії забракло) почав задаровувати одних та бештати інших. А щоби показати свою щедрість — на поміст ящики з бананами виставив. За першим покликом (від імені іншого найнайвождішого) подарував десять ящиків племені, звідкіля отой пуп родом. А потім ящики із соковитими плодами слухняним своїм вождям став роздавати. Від радості в тих аж долоні горять — аплодують (досвід набували десятиліттями). Та вийшла оказія. Коли під звуки тулумбасів одному з вождів було подаровано сім ящиків з бананами, той несподівано звівся на ноги та на весь зал: «А скажіть-но, світлий наш.., де ж поділися ще моїх п’ять? Я ж вам для вручення у людей випросив дванадцять, а мені віддають лишень сім?! Якась помилка вийшла?» І думаєте, це злякало найвождішого? Він екстрено передав право дарування рознервованому помічникові, а сам вирушив на сусідній острів вручати ананаси.
Скажете, яка ж це казка? А таки правда… куди не глянь — суцільні шоу самовихвалянь. Для кого граємо? Дуримо одні одних, сміємося над собою, ганьбимо найсвятіше, а потім дивуємося, що нам ніхто не вірить. Треба ж так 25 літ вправлятися, щоби геть затоптати й згубити честь і сумління. І то від найменшого аборигенчика до най-най-най, від дитячого садочка до райських садів. А люди ж повірили, сподівалися на зміни… Боролися за них, гинули на майданах, тепер життя віддають, хоча… не за вас, правителі знеславлені, а за дітей та батьків своїх.
Днями по телевізору звістили, що львів’янці за місячне опалення житла 12000 гривеників нарахували. Як-не-як — пані велика, бо аж три кімнати має. А оті наші «слуги народу» за останні копійки непосильною працею собі скромні чотириповерхові хатиноньки ледь звели. Де ж вони годні оплатити тепер їх огрів за свою мізерну депутатську платню? Тому доконче маємо збільшити втричі оплату їхньої каторжної праці! Питаєте, за чий рахунок? Подивіться в кишені… Увага… Але-оп! От і казочці кінець.
Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте