НА ПОДВІР’Ї СТОЯЛИ СУМНІ СУСІДИ, ОДНОСЕЛЬЦІ, РОДИНА ПОКІЙНОЇ. БІЛЯ ТРУНИ ПЛАКАЛИ ДІТИ. А ВОНА, 86-РІЧНА ЖІНКА ІЗ ЗАПЛЮЩЕНИМИ ОЧИМА Й ГАРНИМ УМИРОТВОРЕНИМ ОБЛИЧЧЯМ, НІБИ СПАЛА. «ВОНА БУЛА ЩАСЛИВОЮ», — СКАЗАЛА ОДНА СУСІДКА. АЛЕ ПРАВДА ХОВАЛАСЯ В ДАЛЕКОМУ МИНУЛОМУ.
У них було справжнє кохання
Настуся росла єдиною донькою у своїх батьків. Її пестили, як лілію. Батько і мати були добрими господарями. Побудували на той час (30-ті роки ХХ століття) добру хату під бляхою, присадибні приміщення. Але щастя родини обірвала війна. Вдова залишилась із дванадцятилітньою Настусею. Гафія все робила для того, щоб донечка не почувалася гіршою, ніж її подружки. Настуся була красунею, доброю, скромною дівчиною.
Вона закінчила семирічку, працювала в колгоспі. Але часто за дочку ішла працювати мати, бо жаліла свою єдину надію. Заміж Гафія не виходила, хоч сваталися до неї. Вона боялася, що вітчим може скривдити її дочку.
Коли Насті виповнилось 15 років, мати їй дозволила піти на вечорниці. Там вона познайомилась із Михайлом. То був красень із сусіднього села. Йому теж було п’ятнадцять. Він несміло попросив дозволу провести дівчину додому. Зустрічалася закохана пара два роки. Це було справжнє кохання. Селяни часто бачили, як вони, взявшись за руки, гуляли берегом ріки, вдихаючи аромати верби і вишень. Але життя завжди посилає закоханим випробування.
Завербували Михайла на Донбас (буцімто добровільно, але примусово). Прощаючись, Михайло клявся, що Настю не покине, насправді повернеться, а вона клялась його вірно чекати.
Минув рік. Михайла не відпускали з шахти. Умови життя були важкі. Хотілося їсти, не вистачало того пайка, що давали. Він дуже схуд. А на кухні працювала молодиця Наташа, якій впав в око красивий парубок. Чоловік її загинув у шахті, тож вона сама виховувала п’ятирічну донечку. Дали їй двокімнатну квартиру, жила непогано. Часто Михайлові накладала більшу порцію каші, а то й котлету зайву. А потім не давала йому проходу, запрошувала на квартиру.
А Михайло думав тільки про Настусю. Ще два роки мусив відпрацювати, а тоді міг повернутися до своєї коханої. Та повариха, як реп’ях кожуха, вчепилась за Михайлову душу. Але він не здавався. Пояснив Наташі, що у нього є дівчина, яку він кохає. Але тамтешні жінки вперті й добиваються свого.
Настуся ж вірно чекала свого Михайла. Навіть на танці й вечорниці не хотіла йти. А її мати хотіла господаря на обійстя. Одного разу Гафію з роботи підвіз шофер, хлопець з іншого села. Вдячна господиня запросила його до хати. Тоді Святослав і сподобав собі Настю. Машин, які вивозили буряк, було мало, а Гафійчина ланка весь вивезла, бо Святослав їхав тільки сюди. А потім відвозив ланкову додому, щоб побачити її дочку.
Святослав закохався у красуню Настю, а вона не звертала уваги на працьовитого і скромного хлопця. Більше розмову за столом підтримувала мати. Їй він дуже сподобався. Не такий красивий, але гарний, охайний. «Мого кохання вистачить на нас обох», — сказав він Насті, коли та відповіла, що не любить його. А мати день і ніч вмовляла дочку вийти заміж за Святослава. «Де той Михайло, він вже давно з якоюсь москалицею живе, забув тебе, он листів не було», — повторювала мати.
Жили спогадами про юнацьку любов
Насправді Михайло писав, але Гафія ховала вістки від Насті. Доходило вже до весілля. І Настя вирішила тікати до Михайла. Добре, що мала трошки своїх грошей, за них і поїхала на Донбас. Сільській дівчині, яка майже ніколи і ніде не їздила, було важко в дорозі. Але для кохання хіба є перешкоди? Таки дісталась до того селища, де працював Михайло.
У гуртожитку його не знайшла. Хлопці покликали від Наташі. Як зрадів Михайло, побачивши кохану Настусю! Він хотів її влаштувати у гуртожиток до дівчат, а потім на роботу.
Але не думала Наташа віддавати своє щастя. Вона перестріла Настусю і збрехала, що вагітна від Михайла, щоб та забиралася звідти, бо життя їй не буде. Купила Насті квиток на поїзд і примусово зі своїми подругами спровадила її додому, коли Михайло був на зміні в шахті. Що могло вдіяти на чужині сімнадцятирічне сільське дівча?
Михайлу ж Наташа наговорила, що Насті тут не сподобалось і вона втекла додому. Нерішучість і наївність юнака розлучили його з коханою. Він вирішив, що поїде у відпустку до Насті й усе вирішиться згодом.
А Настя повернулася додому і під тиском матері вийшла заміж за Святослава. Щасливою була мати, бо мала господаря на обійсті, і Святослав, бо мав кохану дружину. Тільки ніхто не знав, що робилося в серці Насті.
Вона замкнула своє перше і вічне кохання до Михайла за сімома замками. Святослав був добрим господарем, обгородив подвір’я, всюди панував лад. А ще ніколи не кривдив дружини. Був добрим зятем і чоловіком. Бог подарував їм п’ятеро дітей, розумних і дуже красивих. А на обличчі Насті ніколи не було усмішки, хіба як говорила з дітьми або про них.
Настя не зраджувала свого чоловіка, у всьому йому годила, поважала, але ніколи так і не покохала — була однолюбкою. Тільки коли наодинці виходила на берег ріки, потай дивилася на стежки, де гуляла з Михайлом, жила спогадами про нього.
А Михайла Наташа таки змусила одружитися з нею. Він був працьовитим чоловіком, ніколи не кривдив жінки, любив і виховував її донечку (спільних дітей у них так і не було). Коли пішов на пенсію, то вирішив відвідати рідні місця, поклонитись могилі батьків. На той час Михайло вже був вдівцем і проживав із Наташиною дочкою.
Коли приїхав додому, то щось його таки потягнуло піти стежками-берегами молодості в сусіднє село. Чоловік побачив хату, де жила Настя, і серце зойкнуло. Він і досі її дуже кохав. Михайло, як і Настя, був однолюбом, який не вміє вдруге покохати.
З берега побачив жінку, ще таку красиву, але стомлену життям. На обличчі не було усмішки. То була Настя. Жила сама, бо Святослава вже поховала, а одружені діти мали свої домівки. Як хотілося підійти до неї, обняти, сказати, що винен, не вберіг їхнє кохання, і тому вони двоє були все життя нещасливі, але не зміг. Він відчував провину за собою, бо Настя ж приїжджала до нього. «Винуватий, винуватий, дуже винуватий перед нею», — стукало у сивих скронях. А з очей капали сльози, як у малої дитини, яка провинилася.
До кінця своїх днів Михайло цікавився долею Насті. Так і пішов за межу з думками про неї. Жінка також все життя потайки думала про Михайла. А могло ж бути інакше. Доля роз’єднала два закохані серця. Але, може, там, за межею, у засвітах зустрінуться їхні душі.
Історія цих однолюбів, Михайла і Насті, може напоумити закоханих боротися за своє щастя, аби потім не страждати все життя.
Андрій МІЦ,
студент IV курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте