ЩОРОКУ, в ці водночас і радісні, і сумні дні, вся Україна — хто присутньо, а хто подумки — біля гори, де стоїть Тарас Григорович. Щоб помолитися за його стражденну, невмирущу душу, поділитися з ним думками про свою долю, яка вплелася в долю України. Шевченко завжди жив як член родини в кожній українській сім’ї. Наші бабусі і прабабусі страждали й плакали разом з його Катериною і Гонтою, який убив своїх дітей. Наші діди і прадіди сталили обух та гострили шаблі з оспіваними ним козаками. У селянських хатах імпровізовані трупи грали «Назара Стодолю». В Україні і раніше були знані майстри красного письменства, та заслуга Тараса в тому, що своїм генієм він вивів нашу літературу на планетарну орбіту. Пам’ятники поетові і мислителю є по всьому світу. Та найбільше їх, звичайно, на рідній землі, де садок вишневий коло хати, де Дніпро і кручі. На Тернопільщині їх нараховують 164. І найстаріший з них у Бурдяківцях біля Скали-Подільської, встановлений у 1911 році з нагоди 50-ї річниці з дня смерті Великого Кобзаря. Він має вигляд хреста з барельєфом. Уже в наш час тут під вербами постало на постаменті і погруддя поета.
УЧОРА до кожного з цих пам’ятників прийшли люди з квітами, зі щирим словом молитви і поезії. У Тернополі, в сквері біля театру, де сидить задумливий Тарас, теж було велелюдно. Тернополяни відзначали 203-ю річницю від дня народження великого українського пророка. Всечесні отці разом зі всіма присутніми молилися за безсмертну його душу. Слово про Кобзаря було і від представників влади. Виступали голова облдержадміністрації Степан Барна, міський голова Сергій Надал, заступник голови облради Любомир Крупа, народний депутат Михайло Головко. Під акомпонемент оркестри «Волі» соліст Іван Громик виконав пісню Ю. Рибчинського та О. Осадчого «Шлях до Тараса». Хор «Заграва» традиційно співав «Заповіт» і «Реве та стогне». А біля постамента пам’ятника палахкотіли жовті та сині квіти, гірлянди, корзини.
ТАК, ВИСОКА ТА ГОРА, де стоїть Тарас. Але ця неосяжна висота така близька і доступна для кожного, лиш охопи розумом і серцем ті чисті й прості істини, що прорік Кобзар, тільки простягни руку і відчуєш його, живого і сущого проводиря на щодень. Лиш не криви ні душею, ні правдою. Бо в найскладнішій ситуації свого буття, поза часом і простором знайдеш для себе пораду й вихід у його заповіті. Ой, міцні ті кайдани, якими окувала нас доля! Ой, хитрі і злі воріженьки, що кували їх для нас не одне століття. Лиш розірвуть Наливайки, Хмелі, Кармелюки одні ланцюги, а вже брязкають інші. У запалі тої нескінченної борні ми й не помітили, як самі сплели власні, для себе ж, пута жадоби влади і наживи. Значить, не доходить до нас Шевченкова правда. І тепер у сім’ї вольній, новій даємо привід хижому сусідові вішати на нас ярлик «недодержави». Дай нам, батьку, сили і розуму розірвати ще й ці ланці, що, мов гадь, обвили наші душі.
Фоторепортаж Василя БУРМИ.
Прокоментуйте