КОЛИ ЛЮДИНІ НЕМАЄ ЩЕ Й ТРИДЦЯТИ, А ВОНА ВЖЕ ДВОРАЗОВИЙ ЧЕМПІОН ТА СРІБНИЙ ПРИЗЕР ЛІТНІХ ПАРАОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР І ПОВНИЙ КАВАЛЕР ОРДЕНА «ЗА ЗАСЛУГИ», ЩО ПРИРІВНЮЄТЬСЯ ЗА ЗНАЧЕННЯМ ДО ГЕРОЯ УКРАЇНИ (ТАКИХ ЛЮДЕЙ В ОБЛАСТІ ВСЬОГО КІЛЬКА), ТО ЦЕ СПРАВДІ КРУТО. КОЛИ Ж ЦЯ ЛЮДИНА ЩЕ Й З МАЛЕНЬКОГО МІСТЕЧКА, ДАЛЕКОГО ВІД СУЧАСНИХ СПОРТИВНИХ АРЕН, МАЄ ФІЗИЧНУ ВАДУ, АЛЕ ПРАЦЮЄ НАД СОБОЮ ТАК НАПОЛЕГЛИВО, ЩО СЯГАЄ СПОРТИВНИХ ВЕРШИН, ТО ЦЕ ПОДВІЙНО КРУТО. ТОМУ НЕ ДИВНО, ЩО ЦЯ МОЛОДА ОСОБА СТАЄ ЛАУРЕАТОМ КОНКУРСУ «ЛЮДИНА РОКУ-2016» НА ТЕРНОПІЛЛІ — І ЦЕ РАДО ВІТАЄ ГРОМАДСЬКІСТЬ. ЙДЕТЬСЯ ПРО ІВАНА ШКВАРЛА З ПАРАОЛІМПІЙСЬКОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ УКРАЇНИ.
Він родом із Підгайців, з багатодітної сім’ї, де семеро дітей. Іванко був п’ятим. Старший брат його Дмитро тренував містечкову дитячу футбольну команду, возив її по різних змаганнях. Іванко їздив з нею. До того ж жив поруч зі стадіоном, не раз тікав туди з уроків і виходив на футбольне поле тренуватися. Так прилучився до футболу. А ще любив теніс, легку атлетику, навіть брав участь у чемпіонаті України. Усе йому вдавалося, працював нарівні зі здоровими дітьми.
Після закінчення школи особливого вибору не було. Вступив до аграрного ліцею, що був біля його хати. Вчився на електрозварника. І все у нього було там добре: і стипендію отримував, і на водійські права здав, і був там кращим спортсменом. Відтак навчався на факультеті фізичної культури у Тернопільському педуніверситеті, де теж уславився спортивними перемогами.
У 2005 році Іван Шкварло потрапляє у параолімпійську футбольну команду України. Тоді й починаються його високі спортивні перемоги. Уже через рік привозить перше «золото» з чемпіонату Європи в Дубліні (Ірландія) і стає майстром спорту міжнародного класу. Згодом ще двічі стає чемпіоном Європи, тричі — чемпіоном світу. На ЧС-2007 року в Бразилії українська команда здобуває бронзову медаль, а нашого Іванка визнають найкращим гравцем світу. У 2008-му разом з командою вперше їде на Параолімпійські ігри у Пекін, і українці привозять звідти «золото». Через чотири роки в Лондоні наші футболісти-параолімпійці стають срібними призерами. А 2016-го в Ріо-де-Жанейро повертають собі славу «золотої» команди.
У нього уже так багато спортивних перемог, що може здатися, ніби вони даються Іванові дуже легко, без особливих зусиль. Але це не так. Щоденні кількагодинні тренування, поїздки на командні збори, підтримка належної спортивної форми вимагають від футболіста зібраності, наполегливості, високої самодисципліни. Він змалечку зумів виховати в собі ці риси, завдяки їм і став таким успішним спортсменом.
Хоча… У 2015-му все могло скінчитися. На чемпіонаті Європи, який команда виграла, Іван отримав серйозну травму — порвав зв’язки коліна. Каже, що тернопільська медицина зробила диво: його успішно прооперували, і після реабілітації він відновив спортивну форму. Над ним, очевидно, пильнував його ангел, бо такі операції здебільшого роблять за кордоном і то не завжди успішно.
Іван Шкварло залишається у професійному спорті, мріє про нові п’єдестали на світових спортивних аренах. Каже: футбол дарує йому не лише радість перемог, а й дає хліб насущний. За свої призові ще в 2008-му купив квартиру в Тернополі, де мешкає з дружиною і сином Максимом. Якби чекав, поки на неї розщедриться держава, не певен, чи донині мав би її. З любов’ю говорить про свою вродливу дружину Катю, тішиться сином, копією своєю. Каже, що Максима водять поки що на плавання, але вже дуже скоро віддадуть на футбол.
Цікавлюсь, а чи зробив спортивну кар’єру Іванів старший брат Дмитро, який, власне, й долучив його до футболу. На жаль, ні. Він на заробітках, але Івановим перемогам щиро радіє.
Радіють їм і тернополяни. Ті, звичайно, хто знає, що ми маємо такого уславленого футболіста. Іван Шкварло — людина не публічна, не говірка. Живе спортом, сім’єю. Був щиро подивований, що є в Тернополі такий конкурс «Людина року» і що хтось зробив на нього подання. Звістка про його перемогу в ньому наздогнала молодого чоловіка в Мінську, де провідував батьків дружини. На церемонії нагородження у Старому замку його зворушила увага інших лауреатів, журналістів, гостей свята.
Пригадалась історія, розтиражована нещодавно в пресі. У Підгайцях розкопали, що зять американського президента Трампа — з родини українських емігрантів, коріння яких було у Підгайцях. Дехто уже й поринув у мрії, як добре заживеться містечку, якщо він візьметься йому допомагати. Але, думаю, перш ніж чекати щастя з-за морів-океанів, чи не краще приглянутись до свого молодого земляка Івана Шкварла. Він усього в житті добився власними стараннями та наполегливістю, але при цьому не розучився дивуватися, цінувати добро, зберіг свою щиру душу і дитячу усмішку. Якщо б мене запитали, з кого нашій молоді нині брати приклад, я б назвала серед інших наших земляків, лауреатів конкурсу «Людина року-2016» заліщицького райвійськкома, захисника Луганського аеропорту Ігоря Михайлецького та чемпіона Європи і світу, дворазового чемпіона та призера Параолімпійських ігор Івана Шкварла. Зрештою, нинішній неспокійний час «засвітив» багато молодих людей, що можуть стати взірцем для інших. Було б тільки у тих, інших, бажання наслідувати їх.
Галина САДОВСЬКА.
На фото: Василя БУРМИ: Іван ШКВАРЛО з дружиною та сином під час вручення нагород.
Прокоментуйте