Як часто, скорочуючи шлях на роботу, чи, навпаки, додому, ми поспіхом перетинаємо натоптаними доріжками наші парки. У голові — свої думки, заклопотаність всілякими справами, яким немає кінця. Одного разу зупинившись і огледівшись навкруги, ми з подивом немов відкриваємо для себе: людоньки, та вже ж весна! Хоч машинально вдома щодня відриваємо аркуші календаря чи просто відзначаємо дні тижнів і місяців. І хто ж нагадав, хто штовхнув нас у реальний весняний світ? Звичайно ж, пташині голоси. Пернаті вже повернулися з далекої подорожі до рідних оберегів і принесли на своїх крилах дзвінку пісню весняного відродження. Придивившись уважніше, ми помічаємо на горбику, де осоння, як зажовтів оазис квіточок мати-й-мачухи, а незабаром голубі оченята фіалок полохливо глянуть на нас із ранньої травички.
Співають, подають голоси всі, навіть ті, які далеко не відлітали або ж долали зимові сніги та морози на рідних оберегах. Природа все чітко розрахувала: чотири місяці, а там уже й серпень, золота прелюдія осені. Нове потомство до тієї пори мусить міцно опиратися на крило, щоб бути готовим до вирію. Тож кожна пташина не гаїть жодного дня. Одними з перших з’являються чорногузи — в кінці другої декади березня. Тому, може, їм на провесні і найважче, бо, часом, ще лежать сніги і водойми сковані кригою. Та навіть коли все розмерзлося, земноводне населення ще як слід не прокинулося від зимової сплячки, хіба що трапиться необережна чи прихворіла рибина. Ось припутню легше, він вегетаріанець, проживе на деревних бруньках. Важко сказати, чому в Росії його називають в’яхирем. У нас же все просто і зрозуміло: вив гнізда він у лісопосадках при дорогах-путівцях, часом на узліссі. До міста переселився недавно, слід думати, не з добра, і потіснив своїх менших сестер — кільчастих горлиць. Їхній ніжний, протяжний голосок тепер рідше доноситься до слуху. Дикий голуб ще як слід не адаптувався до нових умов, обережний, але зрозумів, що від людей загроза мінімальна, тому все сміливіше до них наближається. Якось просто біля моїх ніг на тротуар до калюжі напитися сів цей великий птах із білими цятками на шиї з обох боків. Може, і він з часом стане всеїдним і клюватиме з рук недоїдену позавчорашню котлету чи несвіжий торт, як наш свійський сизо-крилий нахаба або синьоока галка, що тулиться до міських ринків.
Десь у верховітті дерев скоромовкою озвався дятел. Він не залишає нас навіть у найскаженішу зиму. Навесні в нього багато роботи. Якщо декотрі з пернатих обживають, ремонтують торішні житла, то цей строкатий красень схильний до частих новосіль. Ось і довбає своїм гострим, як долото, дзьобом свіжі дупла. І як тільки в нього голова не болить? Десь над парком застрочила кулеметна черга. Це він, дзьобатий, у такий спосіб кличе свою подругу, а водночас повідомляє тою морзянкою конкурентів: тут місце зайняте, летіть собі далі.
На сухій гілці біля дупельця розправила крильця, затріпотіла і залилась співом чорна з білими краплинками пташка. Та це ж наш улюблений шпак, віщун весни. За весну і літо він зробить для нас стільки корисного! Правда, коли вже молодь зіб’ється в зграю, то почнуться грабіжницькі нальоти на достиглу-перестиглу вишню і черешню в наших садах. Та ми пробачимо йому цей бешкет, нехай і шпак трохи поклює ягідок, бо порівняно із сойкою чи сорокою він справжній янголик. От сидить, пильно спостерігає з висоти за всім, вона, красуня сойка. Розцяцькована, помережана, з блідо-бірюзовими пір’їнами і з крихітними вусиками в основі дзьоба. Хитра, нахабна, вміє говорити чужими голосами. Злодійкувата і розбійна, як її вродлива сусідка сорока, позначена білим і чорним із зеленкуватим полиском кольорами. Брехуха, пліткарка — про все, що діється в парку, розголосить, рознесе по всій окрузі. Мабуть, оте нахабство і допомагає обом сидіти вдома і не летіти на зиму за тридев’ять земель. Попри всі збиточні вчинки, ми терпимо і їх, бо розуміємо: такими рисами нагородила їх природа-матінка, і з цим треба миритися.
По свіжій травичці короткими перебіжками промайнув сірий з рудими пір’їнками дрозд. Він теж прийшлий з лісу, але рівноправний член паркового гуртожитку. У дзьобику — жмутик болота. Подібно до ластівки дрозд використовує його при будівництві гнізда. Виліпить кругленький черепок, а потім вимощує його сухими травинками і всім, що м’яке й ніжне.
Це лише головні дійові особи квітневого спектаклю. А скільки інших тонких і приємних голосків доноситься з високих крон тополь, ясенів, берізок. Бачите, ми лише якусь годину, навіть пів, але пильні та уважні, побродили серед дерев, а вийшли з парку із приємним відчуттям відродження, що з природи перелилося у нашу душу. «Весна прийшла! Тепло знайшла!» — кричать дівчатка й хлопчики. «Цвірінь! Цвірінь! Журбу покинь!» — клопочуться горобчики…
На фоні цієї весняної рапсодії звертаюся до вас, шановні читачі. У багатьох із вас у житті траплялися якісь цікаві випадки у контакті з природою. Хтось, можливо, прихистив звірят чи птахів, які потрапили в біду. Кумедні чи драматичні випадки під час полювання теж годяться. Та й витівки ваших домашніх улюбленців — це також цікаво. Пишіть, дзвоніть мені — 0982681672. Я обов’язково приїду до вас, напишу, а якщо можна, і сфотографую.
Василь БУРМА.
Фото автора
Прокоментуйте