Тетяні Василівні не спалося. І хоч у її віці безсоння — не дивина, проте цього разу добре розуміла його причини. Хвилювалася. Як завше, напередодні Дня вчителя. А нині — особливо, адже свято принесло в її життя 40-річний ювілей дуже інтимного значення. Уже чотири десятиліття саме в її професійне свято хтось приносить під двері, передає випадковими перехожими, сусідами, а останні роки кур’єрами троянди для неї. Різних кольорів і сортів — від пахучих домашніх до вишуканих голландських. Перші роки були скромні букетики, а потім — оберемки, кошики, красиві композиції… Спершу її, молоду, це лякало, відтак — смішило, потім — дратувало, тоді — тішило, створювало настрій, а з роками вона почала жити від свята до свята, від букета до букета.
Звісно, вона здогадувалася, хто цей «плагіатор», котрий украв ідею з новели Стефана Цвейга «Лист незнайомки».
Учителька і хуліган
Тетяна Василівна була наймолодшою вчителькою в школі. Прийшла за скеруванням після інституту, мала всього 23 роки, а оскільки була худенькою та ще й любила заплітати волосся у дві коси, то її часто плутали зі старшокласницями. Пригадує, що найбільше боялася уроку в 10-Б класі, про який школою ходила погана слава. Надто про найголовнішого порушника дисципліни, відомого хулігана і лідера класу Василя. На перший урок її, перелякану й нерішучу, привів директор Федір Іванович і відрекомендував: «Це наша нова вчителька Тетяна Василівна. Буде вчити вас української мови і літератури. Хто її не слухатиме — буде мати справу зі мною. Чуєш, Василю?»
«Чую, — відповів із задньої парти низький чоловічий голос. — Чи мені вперше чи востаннє мати з вами справу?» І весь клас вибухнув реготом. Тоді Тетяна аж стерпла: невже вони й директора не бояться? А незадовго зрозуміла, що таки справді не боялися, зате безмежно поважали, бо він був найперше справедливим, порядним, ставився до школярів, як до рівних собі, ніколи нікого не принижував і мав прекрасне почуття гумору.
Коли директор вийшов, молода вчителька розгубилася і відразу почала диктувати тему уроку. «А що, знайомитися ближче не будемо?» — почувся той самий голос із гальорки. «Познайомимося в процесі уроку», — відповіла холодно. «Е ні, так діло не піде», — протяжно мовив хлопець, підвівся і неквапливо попрямував до вчительського столу. Відтак галантно вклонився, простягнув Тетяні Василівні руку і сказав: «Василь Поліщук — палкий шанувальник вашої вроди і педагогічного таланту. Хто вас не буде слухати — матиме справу зі мною». Клас знову розсміявся. Вчителька почервоніла і хотіла, було, висмикнути долоню з великої Василевої руки, але він притримав її, став на одне коліно й… поцілував кінчики пальців. Усі це сприйняли, як чергову Василеву витівку.
Якось, коли учні мали декламувати напам’ять вивчений удома вірш (нині Тетяна Василівна вже й не пригадує, який саме), Василь вийшов на середину класу, обернувся до вчительки й почав читати:
«Я обчищу клумби всі, повірте,
Й покладу до ваших милих ніг
Всі троянди, що цвітуть у місті,
Й сяду радо на п’ятнадцять діб…»
Спершу учні пирскали від сміху, та коли вірш закінчився освідченням — у класі запала тиша.
«Молодець, — сказала Тетяна Василівна. — А в журнал — «двійка». «А я однаково вас люблю і не розлюблю ніколи, скільки б «двійок» ви мені не ставили», — відповів Василь…
Весь рік хлопець не давав проходу молодій учительці. Вся школа говорила про їхній роман — і Тетяна дуже переживала через це, бо сама не давала жодного приводу так думати. А коли подруга познайомила її зі своїм братом, вчепилася за нього, мов за рятівну соломинку. Почала зустрічатися із Романом, аби покласти край пліткам і домислам.
Василь знав про їхні стосунки, бо щовечора проводжав свою кохану вчительку додому, часто потайки, простоював вечорами біля її вікон. Але незадовго вона вийшла заміж і переїхала з гуртожитку до помешкання свого чоловіка. Із часом у них народилося двоє діток. Іще пізніше Тетяна Василівна перейшла працювати в іншу школу, ближче від дому.
Перший День учителя в своєму подружньому житті Тетяна запам’ятала на все життя. У двері подзвонили. Чоловік пішов відчиняти і повернувся з букетом рожевих троянд. «Це тобі, — простягнув. — Не знаю, від кого. Петро із сорок восьмої побачив букет у дверях і подзвонив нам. Певно, якийсь двійочник, раз побоявся увійти».
Тетяна зашарілася, бо відразу здогадалася, хто це. Усі наступні роки чоловік (Богу дякувати, що довіряв дружині й не був ревнивцем) уже чекав Дня вчителя, аби побачити, як цього разу здивує свою вчительку романтик-невидимка. Згодом Роман збайдужів до цих троянд — у нього з’явилася коханка. Тетяна знала про це, але мовчала, бо не хотіла ганьбити ні себе, ні його. Все частіше запитувала себе, чи любила цього чоловіка коли-небудь чи просто втекла до нього від… Василя?
Тоді їй здавалося, що різниця в шість років між ними — прірва. А ще більша прірва між їхніми соціальними статусами. Бо де ж таке видано, щоби вчителька й учень зустрічалися? Тільки по сплині багатьох літ Тетяна зізналася собі, що Василь їй дуже подобався. Попри юний вік був справжнім чоловіком: мужнім, неупередженим. Усі його протести були продиктовані боротьбою за справедливість — і Тетяні це дуже імпонувало. Він посередньо вчився, але вона була впевнена: кохана жінка за його плечима почуватиметься, як за кам’яним муром. Їй ставало млосно від цього дивовижного сплаву брутальності й ніжності, бунтарського духу й покірності, максималізму й готовності стати таким, яким вона хоче його бачити. Вона ні на мить не сумнівалася, що Василь скосив би для неї всі клумби в місті. А що для її радості, гідне її подиву готовий був зробити Роман? У кращому разі дати гроші, аби купила собі букет сама…
На кожній зустрічі з випускниками Тетяна Василівна шукала поглядом Василя Поліщука, але марно. З роками довідалася, що мешкає він в іншому місті, має сім’ю, дітей, власну справу. Казали, що не дуже змінився — такий самий бунтівник із бісиками в очах, але має добру репутацію, знайшов своє місце під сонцем.
Тетяна Василівна ніколи не сумнівалася, що Василь виб’ється, як то кажуть, у люди. А тим часом її життя розміреним темпом наближалося до зрілості. Одружила дітей, діждалася внуків, поховала чоловіка, вийшла на пенсію і зосталася сама. У свої 63 роки ще працювала на дачі, підробляла репетиторством.
Несподіваний гість
…Аби відігнати втому, Тетяна Василівна запарила собі кави й почала збиратися до церкви, адже неділя, її професійне свято. Написала на аркушику імена рідних і колег, за здоров’я яких мала намір нині помолитися. Відтак одягнулася і вийшла з дому. Прохолодний жовтневий ранок обіцяв теплу днину.
Після літургії Тетяна Василівна попрямувала додому — вирішила провести день за читанням, в очікуванні своїх троянд. Цікаво, які вони будуть цього разу й хто їх принесе? Ледве замкнула за собою двері, як у них подзвонили. Не дивлячись у вічко, відчинила й очам не повірила — за порогом стояв Василь. Хоч літа й посріблили його чорняву чуприну, але іскорок у погляді не пригасили. В руках чоловік тримав оберемок червоних троянд. Без упаковки, стрічок і оздоб — просто великий оберемок квітів.
— Доброго дня. Зі святом вас, Тетяно Василівно, — промовив тим самим голосом, який вона сорок років тому постійно чула з гальорки. — Впізнаєте?
— А ти не давав мені про себе забути, — відповіла зашарівшись.
— Ви так само червонієте, як тоді…
— Та заходь уже, — кокетливо поправила зачіску. — Сорок років ти мене змушуєш червоніти своїми квітами. Перед чоловіком, дітьми… Я знала, що це ти. Спасибі…
…Поставивши квіти у відро, бо настільки великої вази в квартирі не знайшлося, вчителька й учень сіли до столу. Тетяна Василівна приготувала напередодні частування, бо в неї завжди цього дня гості: зі школи хтось приходить, сусідка, діти…
— Розповідай, Василю, як живеш, чим займаєшся? — розпочала розмову вчителька, приборкуючи тремтіння в руках і в голосі.
І полилася розмова. Тиха, довірлива, ніби й не було між ними сорокарічної розлуки. Тільки говорили вони вже не як учень з учителькою, а як давні добрі друзі. Василь розповів, що його діти мешкають за кордоном, а він уже три роки сам — дружина померла, як і чоловік Тетяни Василівни, від невиліковної недуги.
Від сумного учителька та її учень перейшли до веселого — пригадували кумедні випадки зі шкільного минулого, сміялися…
— А скажи-но мені, Василю, той вірш про п’ятнадцять діб ти сам написав? — спитала Тетяна Василівна.
— Сам. Я вірші люблю. І читати, і писати. Я, власне, приїхав ще й тому, аби подарувати вам свою збірочку.
Очі вчительки округлилися від подиву. Василь і вірші — це щось зовсім несумісне!
— Не дивуйтеся, я завжди таємно писав, — відповів на німе запитання у погляді вчительки. — А нещодавно надумав видати книжечку. Ось, не судіть суворо.
Тетяна Василівна взяла до рук збірочку під назвою «Трояндові зорі». Відкривалася вона словами «Дорогій учительці Тетяні Василівні Самійловій із любов’ю, повагою та вдячністю». Розчулилася. На очі набігли сльози. Перегорнула кілька сторінок, прочитала навмання кілька строф і зрозуміла, що вірші дуже достойні.
— Мабуть, я погана вчителька, бо ніколи не помічала в тобі таланту до віршування, — мовила винувато.
— Ви не встигли помітити, — відповів. — Я почав писати, коли закохався у вас. І вся ця книжечка присвячена вам, бо жодна жінка, крім вас, не надихала мене на вірші…
Учителька знову почервоніла. Серце вистрибувало з грудей. Чи від кави, чи від того, що впустила до нього цього несподіваного гостя… Не знала, що сказати.
— Пригадуєте, — розрядив ситуацію Василь, — коли в мене був конфлікт із фізиком і я говорив, що ніколи мені не знадобиться його предмет, ви мені сказали «Ніколи не кажи «ніколи». Ця фраза рятувала мене від помилок багато разів у житті. Але одне «ніколи» зі мною таки трапилося. Сказав тоді, що ніколи вас не розлюблю — і не розлюбив.
— Облиш, Василю. Стільки літ минуло…
— І що? Я досі готовий обчистити для вас усі клумби в місті…
* * *
…Сонячна жовтнева днина виблискувала павутинками бабиного літа. Тетяна Василівна проводжала поглядом крізь шибку свого несподіваного гостя і тулила до грудей «Трояндові зорі». Відтак розгорнула книжечку навмання і прочитала вголос:
Ти для мене покара й стимул
Крізь тривоги, розлуки, літа…
Ще трояндові зорі цвістимуть
Поцілунком на милих вустах.
Ще тебе обнімати буду
І ділити з тобою хліб.
Скошу всі в нашім місті клумби
І… відсиджу п’ятнадцять діб.
Тетяна Василівна розсміялася. Ні, він нітрохи не змінився. Тільки він міг зіпсувати таку глибоку лірику дурнуватим жартом. Та чи жарт це? Чоловік, здатний заради коханої жінки на різні романтичні й не дуже безумства, зазвичай добивається свого.
Ліля КОСТИШИН.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте