22 БЕРЕЗНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 175 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО КОМПОЗИТОРА, ОДНОГО З НАЙКРАЩИХ ІНТЕРПРЕТАТОРІВ ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА МИКОЛИ ВІТАЛІЙОВИЧА ЛИСЕНКА. БАГАТО ВЖЕ НАПИСАНО ПРО НЬОГО, БАГАТО СКАЗАНО ТЕПЛИХ СЛІВ. ТА ДО ЦЬОГО ВІНКА ШАНИ І ЛЮБОВІ ХОТІЛОСЯ Б ДОДАТИ КІЛЬКА СЛІВ ПРО ТЕ, ЯК МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ ВІДВІДУВАВ МОГИЛУ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ В КАНЕВІ.
ВІДОМО, ЩО ЧЕРЕЗ УСЕ СВОЄ ЖИТТЯ талановитий композитор проніс любов і повагу до українського поета. Ця любов зародилася в нього ще з дитинства, коли він уперше почув твори із Шевченкового «Кобзаря». А з 1868 року написанням музики до Шевченкового «Заповіту» (на замовлення галичан) Микола Віталійович розпочав велику серію творів під назвою «Музика до «Кобзаря», до якої входить майже 90 вокальних номерів різних жанрів.
Та глибока шана і любов до Тараса Шевченка виявились не тільки у звертанні композитора до його текстів. Свідченням цієї любові і пошани були часті приїзди Миколи Віталійовича до місця вічного спочинку Кобзаря. А про це можна довідатись із тогочасної періодики, зі спогадів сина композитора, Остапа, із записів та автографів, залишених самим Лисенком на сторінках книг вражень першого народного музею поета — «Тарасової світлиці», із листування Миколи Віталійовича з талановитим педагогом, журналістом і вірним охоронцем Шевченкової могили В. С. Гнилосировим та із хоровим і культурно-освітнім діячем, хоровим диригентом та педагогом Г. І. Маркевичем.
В ІНСТИТУТІ РУКОПИСІВ Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та в Інституті рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України зберігаються кілька таких листів за 1882—1896 роки. З них ми довідуємося, що в 1882 році Микола Віталійович зі своєю родиною відпочивав у Каневі.
Як відомо, Лисенко був членом Старої Київської громади, яка пос–тійно турбувалася про впорядкування Шевченкової могили. Тому й для нього було не байдужим, в якому стані перебувала могила поета. Його, як і інших старогромадівців, боляче вразило те, що київський губернатор заборонив ставити на Шевченковій могилі чавунний хрест, який був зроблений на заводі Термена в Києві у 1883 році.
З болем у серці пише про це композитор у листі до В. Гнилосирова: «Дякую Вам сердешно за давнього листа Вашого про болючу справу Батькової могили. Звичайно, я зараз почав бігати і клопотатись, але не відмовляв Вам задля того, що ще не мав жодних наслідків клопоту… Доки, Господи, тяганина ця буде і в такому ділі? Будемо спо–діватися, бо браку в терпінні сла–в’янинові Господом Богом не відмовлено на сьогодні…»
А В ЛИСТІ ВІД 12 ТРАВНЯ 1896 РОКУ Микола Віталійович повідомляє В. Гнилосирову про свій приїзд до Канева: «Ангеле небесний, кохане серденько Василь Степанович! Думаємо у середу ось цього 15 липня бути в Каневі на могилі Батька Тараса. Я з усією сім’єю нашою, кілька студентів, може Кониський. Чи не виїхав би нам на зустріч помогти чи човном, чи то підводою до гори добратися…»
Про перебування Миколи Віталійовича на Шевченковій могилі після 1897 року засвідчують його записи, автографи на сторінках книг вражень. Саме він з родиною і розпочав першу книгу у «Тарасовій світлиці» 5 червня 1897-го. Приїзди до Шевченкової могили стали традиційними в родині Лисенків. Ось як про це пізніше згадає син композитора Остап: «Бувало, як тільки зазеленіють лани широкополі, і Дніпро, і кручі, Микола Віталійович не знаходить собі місця: «Пора до Тараса в гості». В останню хвилину до нас приєднувалися десятки знайомих (Старицькі, Косачі, хористи, учні батька)… До самого Канева лунало над сивим Дніпром полум’яне слово Тараса…»
У цьому ж 1897 році Микола Віталійович ще раз побував біля дорогої серцю могили. Це було 19 липня. Він повертався зі своїми хористами з подорожі по Україні. До Книги вражень вони записали: «Хористи М. Лисенка, повертаючись із своєї мандрівки, поклали собі побувати на Тарасовій могилі. Пом’янули піснею, промовами, читанням «Кобзаря» нашого генія, подякували тим добродіям, що догадалися завести цю Книгу, полюбувалися чудовим Дніпром і горами, і поїхали».
У 1900 РОЦІ РАЗОМ ІЗ МИХАЙЛОМ СТАРИЦЬКИМ, художником Іваном Трушем, донькою Михайла Драгоманова Аріадною, композитор знову приходив до священної могили Кобзаря. Та, на жаль, цього разу вони не могли зробити запису до Книги вражень: вона була відсутня.
Наступного року Микола Лисенко із сином Остапом, внуком відомого українського байкаря Я. П. Гулаком—Артемовським та кількома іншими шанувальниками Тараса Шевченка вкотре вже прибув на Чернечу гору до Канева. Цього разу в Книзі вражень вони лишили запис. Багато Кобзаревих шанувальників, які приходили до його могили, у своїх записах до Книги вражень висловлювали віру в краще життя, в те, що Україна буде незалежною. Про вільну, відроджену Україну мріяв біля Шевченкової могили і Микола Віталійович. В одному із записів він пише: «30 травня 1906 року одвідали Батькову могилу. Подай нам, Боже, діждати кращих, жаданих днів волі й світла України-неньки».
З 1908 року М. В. Лисенко очолив «Український клуб» у Києві, а з 1909-го організовує громадські мандрівки до могили Тараса Шевченка. Про це засвідчує і запис у Книзі вражень від 24 травня: «Перша українська громадська мандрівка, уряджена Київським «Українським клубом». Голова клубу — Микола Лисенко». А нижче на двох сторінках лишили автографи члени цього клубу.
НАСТУПНОГО, 1910 РОКУ Микола Віталійович знову приїздив із членами «Українського клубу» до Шевченкової могили. Про це теж дізнаємось із тогочасної періодики, а також із записів Є. Чикаленка у своєму «Щоденнику».
У 1911-му минало 50 років від дня смерті геніального українського поета. Всі його шанувальники готувалися відзначити цей ювілей. Готувався до нього і «Український клуб» на чолі з М. Лисенком. Та київський губернатор заборонив всілякі заходи з відзначення цього ювілею. Тому цілком зрозуміло, чому того року не відбулася традиційна подорож київського «Українського клубу» до Шевченкової могили. Однак вона відбулася наступного, 1912 року 27 травня, хоч і проходила під пильним наглядом помічника пристава Либідської дільниці Яворського з двома приставами. До членів «Українського клубу» приєдналися не лише українці, а й гості інших національностей.
На превеликий жаль, не за всі роки дійшли до нас книги вражень із «Тарасової світлиці». Відсутня Книга і за 1912 рік. А ми впевнені, що того травневого дня запис до неї робив і Микола Віталійович із членами «Українського клубу».
ПРИЇЗД ДО ШЕВЧЕНКОВОЇ МОГИЛИ того року був останнім для Миколи Лисенка. Адже в листопаді видатного композитора не стало. Та славну традицію, започатковану Миколою Віталійовичем, приїздити до Кобзаревої могили продовжили його діти, внуки, учні. Особливо часто бував на Тарасовій горі син композитора Остап Лисенко.
1988 року побував на Тарасовій горі правнук композитора, доцент Київської консерваторії Віталій Романович Лисенко разом з учасниками українського народного ансамблю пісні і танцю будинку культури трамвайно-тролейбусного управління м. Києва. Він керував цим ансамблем. Неодноразово вклонялася Шевченковій могилі і правнучка композитора Рада Лисенко. Славна традиція продовжується.
Р. ТАНАНА,
завідувач відділу Шевченківського національного заповідника, заслужений працівник культури України.
м. Канів Черкаської області.
На фото: учасники громадської мандрівки на чолі з М. Лисенком на могилі Т. Г. Шевченка 1909 р.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте