Ось і подивилася скандальний польський фільм «Волинь». Польською мовою, хоч і української у ньому теж досить. На прохання шанувальників кіно її демонстрували на черговому понеділковому показі історичного кіно в галереї «Бункермуз». Перша думка: колись польські кінематографісти знімали «Анатомію кохання», тепер же опустились до «анатомії ненависті». Такої відвертої зневаги до українців, приписування їм середньовічної жорстокості ще не доводилося бачити. І нам пропонують прийняти це за істину, посипати голову попелом і каятись, каятись… Сусідня країна, яку ми роками із вдячністю називали адвокатом України в європейському світі, раптом в особі свого кінематографа стала для українців немилосердним прокурором… І вже не має значення, що у тому «прокурорському поданні» правда, а що вигадка: висновок зроблено, акценти розставлено і Україна мусить їх прийняти.
Автори «Волині» назвали свій фільм історичним, але таким він є лише з огляду на те, що Волинська трагедія (у польській інтерпретації — «волинська різанина») справді була влітку 1943 року. Причому, злочинні дії були з обох боків. Про це говорять історики та очевидці, що пережили Волинську трагедію. Палали поселення не лише польських колоністів, а й українські села, гинули не тільки тисячі поляків, а й тисячі українців. І жорстокість Армії Крайової, «хлопських батальйонів» та інших польських військових формувань ніскільки не поступалася жорстокості «бандерівців-сокирників». Але про це у фільмі ні найменшої згадки. За польською версією Волинської трагедії, усе зло йшло тільки від бандерівців. Це вони ні з того ні з сього вчинили кривавий геноцид проти невинних поляків. І це вже, до речі, визнано на державному рівні польським сеймом.
Починається фільм показом весілля українського хлопця з польською дівчиною. Звучать українські пісні, домінує українська мова. Камера буквально милується цією ідилією: усі всіх люблять, перезакохуються, переженюються. А що десь по закутках за чаркою українці щось говорять про знущання поляків, про вільну Україну, то це так, між іншим, тому й не сприймається серйозно: чого не скажеш напідпитку? У цій ідилії теж більше надуманого, ніж правдивого. Адже не так усе було добре між поляками та українцями у міжвоєнний період, як показано у фільмі. Бо хіба не було Берези Картузької, в якій поляки «перевиховували» українців на «правильних» громадян Речі Посполитої? Через ту єзуїтську тюрму пройшов, до речі, і Степан Бандера. Хіба не було пацифікації, під час якої жандарми уже нагайками та арештами вибивали з українців національний дух? Хіба не було заборони на професії для українців, уникнути якої можна було лише прийнявши католицизм та ополячитись? Хіба не насаджувались польські колоністи на українські землі тоді, коли тої землі і українцям не вистачало? Хіба не переслідувала і жорстко не нормувала польська влада діяльність українських патріотичних організацій? Хіба не пере–творювали українські школи у відвертий розсадник полонізації? І що, за цих умов справді могла бути така ідилія у стосунках між поляками та українцями, яка показана у «Волині»?
На рівні сіл відкритої ворожнечі між українцями та поляками, може, й не було. Але напруженість і недовіра усе ж існували. Адже окупаційна влада, закручуючи пружину насилля та ополячення корінних мешканців Волині та Східної Галичини, закономірно накликала на себе спротив, бо намагалась упокорити ці українські території та перетворити їх на частину Речі Посполитої. І міжетнічні шлюби також були. Проте не тільки радість закоханим приносили вони, а й смуток. Бо спонукали одного з молодят до віровідступництва. Якщо поляк брав за дружину українку, вона мала зректися православ’я і стати католичкою (таке було й у моїй родині), лише тоді церква давала їм шлюб. Якщо ж українець одружувався з полькою, їй на тій же Волині треба було перейти у чоловікову віру. (Хоча у фільмі за такої ситуації молодят вінчали у костьолі.) Нерідко батьки зрікалися дітей за таке віровідступництво.
Тож усе оте взаємне замилування у фільмі надумане, бо не відповідає правді історії та не дає відповіді, що ж спровокувало Волинську трагедію, якщо все було так мирно, гарно і безхмарно між поляками та українцями. А перехід до різанини падає на голови глядачів важким громом. Натуралістичні епізоди звірств бандерівців шокують: вони не просто вбивають поляків, а відрізають їм голови, відрубують руки, розпорюють животи, прив’язують їх до коней і розганяють тварин у різні боки, а ті розривають людину. Жахливий епізод, коли маленького поляка обв’язують сніпком соломи і підпалюють: дитина кричить від болю, а її кривдники регочуть. Після виходу «Волині» на польські екрани тамтешні історики зазначали: такого факту спалення дитини не зафіксовано в жодному із тисяч спогадів очевидців Волинської трагедії, але у фільмі він з’явився, бо треба ж було довести жорстокість і цинізм українських націоналістів до апогею: вони, мовляв, були лютішими за звірів. У фільмі є і епізод, коли головна героїня Зося, втікаючи із сином від розправи, лежить знесилена у лісі, а дитина грається неподалік. Раптом із хащів виходить вовк і не чіпає дитини, а біжить геть. Мораль зрозуміла: «різуни-бандерівці» страшніші за вовків. Не зафіксувала історія і посвяти сокир, вил та кос в українській церкві (чи то православній, чи греко-католицькій) — і про це теж писала польська преса. Але в «історичному» фільмі цей неісторичний епізод чомусь з’явився.
Найгірше, що творці «Волині» не залишають трагічні події минулого в минулому, а проводять паралель із сьогоденням. Бандерівці у них ходять під синьо-жовтими прапорами, вигукують гасла, які звучать й у наші дні: «Слава Україні! — Героям слава!», «Слава нації! — Смерть ворогам!» Прозорий натяк: нинішні українці такі ж, як і ті, що були в лихі воєнні роки. От і думаю: цей фільм уже залюбки демонструють у Росії: ось, мовляв, дивіться, хто нині при владі в Україні і яких бандитів там тепер ушановують. Який «наглядний матеріал» отримав наш споконвічний ворог, щоб і далі оббріхувати сусідній народ, який наважився врешті скинути ординське ярмо. Думаю, «Волинь» покажуть і в інших країнах, які не знають історії українсько-польських стосунків, трагічних їх сторінок. Яке враження складеться у них про наш народ, його справжні сутність і прагнення? Не інакше, як про варварів ХХ століття. І спробуй після того відбілитися, довести, що ми нормальні люди, не різуни і не бандити.
«Волинь» в Україні за погодженням із польською стороною вирішили поки що не показувати, щоб не збурювати емоції українців, не викликати якихось небажаних дій у відповідь. Але нинішня польська влада, на мій погляд, загралася у своєму прагненні перевиховати українців, нав’язати їм своє бачення історії і своє сприйняття минулих складних подій. Не мудро це, не логічно, антиісторично. Не Україна панувала над Польщею (як і над Росією), а навпаки. Не Україна зазіхала на польські землі (як і на російські), а Польща та Росія розчленовували Україну та гнобили її. Не Україна асимілювала поляків та росіян, а обидві метрополії свого часу полонізували та зросійщували український етнос, намагалися стерти його з лиця землі. А коли нарешті український народ скинув чужинське панування, захотів жити у своєму домі за своєю правдою, який гвалт зчинили колишні імперії! Хай уже Росія — їй ніхто не дивується. Але європейська Польща таки дивує. І фільм «Волинь» — то лише один із прикрих фактів. А вже після нього були заяви спочатку голови правлячої партії «Право і справедливість» Ярослава Качинського, а потім і нинішнього міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського, що вони не впустять Україну до Європейського Союзу з Бандерою та УПА. «Мабуть, ці пани цілком серйозно вважають себе кимось на зразок апостола Петра із ключами від раю. І суть, і форма цих погроз справили враження якоїсь дикої суміші дурості, шовіністичної пихатості та нахабства. Не знаю, як там у Польщі, але в цивілізованому світі так не поводяться. Ніхто не може диктувати українцям, як їм оцінювати власну історію», — зазначає київський історик і журналіст Ігор Лосєв.
Думаю, на той час, коли Україна постукає у двері Євросоюзу, багато чого зміниться і в світі, і у Польщі. І не факт, що при владі залишатиметься «ПіС» і що саме він відчинятиме (чи не відчинятиме) нам європейські двері. Але поки що він послідовно веде свою антиукраїнську політику. Скажімо, надіється ще судити українців за «геноцид» поляків. Як повідомив після показу фільму історик Сергій Ткачов, у сусідній країні уже багато років збирають не просто спогади тих, хто пережив Волинську трагедію, а оформляють їх як покази свідків. Вони зможуть бути пред’явлені в суді без строку давності. А ще в сусідній країні у 2018-му, до сторіччя незалежності Польщі, мають намір поміняти паспорти. І на їх сторінках, як у наших малий герб, планують зобразити львівський «цвинтар орлят» та Гостру Браму у Вільнюсі. Те, що обидві пам’ятки розташовані не в Польщі, а на території інших суверенних держав, схоже, правлячу партію сусідньої держави не бентежить. А тим часом МЗС України уже вручив ноту протесту польському послу через намір його країни надрукувати на своїх паспортах зображення українського Львова. Такою ж реакцією ще раніше за нас відповіла Литва.
А тим часом фільм «Волинь» закінчується дуже промовисто: знесилену Зосю із сином вивозять у Польщу. Підвода повільно переїжджає довгий міст через Буг і викочується на грунтову дорогу уже польської землі. Довкола тиха природа, височінь неба: Зося вдома і їй уже нічого не загрожує. Отож напрошується висновок: не треба зазіхати на чужі землі й нав’язувати їм свої порядки, бо так і до біди недалеко. З історії треба робити правильні висновки, а не повторювати в сьогочассі старі помилки і робити нові. До добра це не доводить.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел