Минулої суботи традиційно у Старому замку Тернополя вшановували лауреатів популярного в краї конкурсу «Людина року». Цього разу хвилююче дійство відбувалося вже увісімнадцяте і було напрочуд щирим, зворушливим, родинним. Його тепло, думаю, ще довго зігріватиме серця лауреатів, адже і ця червона доріжка зі свічками обабіч сходів у Старому замку, і визнання «людиною року», і хвилююча церемонія нагородження випадає на долю вибраних лише раз у житті. До того ж організатори конкурсу доклали чимало зусиль, щоб саме таким бентежно-емоційним та пам’ятним було нагородження. І якщо навіть у «залізних» людей — воїна АТО й хірурга — на очах виступали сльози, то це про щось говорить.
Традиційно переможців конкурсу нагороджують його лауреати попередніх років. Хоч була і новація: двох лауреатів — священиків волонтера о. Андрія Любуня та капелана о. Володимира Топоровського — нагороджували їхні духовні владики архієпископ Тернопільський і Кременецький УПЦ Київського патріархату Нестор та єпископ УГКЦ Теодор. Вони й благословили урочисте дійство.
Першим відзнаки лауреата конкурсу «Людина року-2017» отримав ветеран Тернопільського академічного обласного драматичного театру імені Т. Шевченка Михайло Безпалько. Представляв його начальник обласного управління культури ОДА, заслужений діяч мистецтв України Григорій Шергей. Він зокрема зазначив: якщо Михайло Антонович грав у виставах щотретій день, то за 60 років роботи в театрі він виходив на сцену близько шести тисяч разів. Він був незамінний в опереті, бо легко рухається по сцені і гарно співає. Може, не всім відомо, що М. Безпалько народився у Франції, в місті Ліоні, а там найпопулярніший фестиваль — фестиваль світла. «Так-от, Михайло Антонович є отим світлом на сцені. Він володіє дивовижним вмінням робити роль другого плану головною», — підкреслював Г. Шергей.
Директора Тернопільської загальноосвітньої школи №7 Світлану Константинову представляла начальник управління освіти і науки міської ради Ольга Похиляк. Світлана Миколаївна, зазначала вона, тридцять років на посаді директора, багато літ очолювала асоціацію директорів шкіл міста. Директором обрав її колектив. «Щиро дякую своєму козацькому корінню, адже я родом з Чернігівщини, — розповідала переможниця конкурсу, — моїй сім’ї, моїй шкільній родині. Я в школі вже 32 роки працюю, випустила понад дві тисячі випускників, і нагорода ця — уже підсумок мого трудового життя».
Про свою молоду колегу «людину року-2017» Лілю Костишин скажу коротко: розумниця, красуня і талановита журналістка. Веде сторінку «Калина», пише багато і гарно на різні теми та впевнено торує дорогу в літературу, а там і поезія, і проза, і драматургія. Так тримати!
Був заскочений нагородою о. Андрій Любунь: хто, за що? Вочевидь, добрі діла людини йдуть попереду неї і хтось їх помічає та оцінює. У цьому випадку тим «зірким оком» були журналісти і Тернопільське міське об’єднання «Просвіти», яке й зробило відповідне подання. Владика Нестор, представляючи отця Андрія, зазначив: його діяльність настільки широка, що його знають по цілій Україні (до слова, служив і на Донеччині, і на Миколаївщині, а тепер служить на Кременеччині). Він людина небайдужа і має дуже велику енергію, регулярно їздить на схід України, щоб матеріально допомогти та підтримати дух воїнів. А ще збудував у Лішні першу в Україні каплицю-пантеон, де на гранітних плитах викарбувані імена всіх загиблих у зоні АТО. Розчулений священик скромно сказав: «Найбільша моя нагорода буде на небі. Хочу хоча б біля дверей раю посидіти, тільки не в пеклі».
Привітати головного лікаря Козівської центральної районної лікарні, уперше з часу проведення конкурсу, приїхали керівники районної держадміністрації Василь Вітровий та районної ради Петро Репела. Вони розповідали, як шанують хірурга Маркевича в районі, що до нього на операції приїжджають й з інших країв. «Не солодким пафосом слів, а самовідданою, високопрофесійною працею він любить Україну». А Богдан Григорович розцінював свою нагороду як оцінку роботи всієї лікарні, а це близько чотирьохсот осіб, як заслугу своєї дружини Світлани, теж лікаря, яка не змогла приїхати з ним у Тернопіль, бо на чергуванні.
Добре слово сказав козівський хірург і на адресу нашої редакції: «Вільне життя» читають у їхній родині вже понад 60 років. Започаткував це батько, котрий понад 30 літ працював комбайнером, ходив у передовиках, і наша газета часто про нього писала. Тато відійшов у вічність торік, маючи 94 роки, а сім’я зберігає понад двадцять газетних вирізок, у яких ми про нього писали. Хай Господь подарує цьому славному хліборобові Царство Небесне, а його дітям дає снаги рятувати людей від хвороб і біди.
Декана Зарваницького деканату УГКЦ, військового капелана о. Володимира Топоровського представляв владика Теодор. Він сказав, що зазвичай у церкві не прийнято хвалити чи нагороджувати священиків. Найвища їхня нагорода — це церква. Але, як і отця Андрія, отця Володимира також знає вся Україна, а то й світ — через Зарваницю. Він там усіх зустрічає, добрим серцем зігріває. З початку війни — на Донбасі, разом із тими, хто терпить, хто страждає.
«Маю честь представити добровольця, заступника командира п’ятого батальйону Добровольчого українського Корпусу заслуженого тренера України, президента Всеукраїнської федерації фрі-файту, контактних єдиноборств та змішаних бойових мистецтв, суддю міжнародної категорії з фрі-файту, кавалера ордена Народний герой України Валерія Чоботаря, — по-військовому чітко розпочав свій виступ обласний військовий комісар полковник Леонід Нечепорук. — Він не чекав повістки військового комісара, а пішов добровольцем нас захищати…»
Зал піднявся і стоячи вітав воїна й спортсмена в одній особі. В одному з інтерв’ю Валерій Чоботар зізнався: «Всі вважають, що я поїхав на війну, бо сміливий, бо я воїн. Я і сам раніше так декларував. Лиш тепер розумію, що причина була іншою — сором. Мені соромно було не воювати». А безпосереднім поштовхом до цього кроку стала смерть його учня і друга Ореста Квача. На його честь згодом вони з дружиною назвали свого первістка. Атмосфера в залі розчулила стійкого бійця і на полі бою, і на спортивних аренах. «Моя психіка отримала такий гарт, — зізнався Валерій Чоботар, — що я думав, що залізний. А коли виступають сльози, то розумію — я звичайна людина. Для мене честь стояти тут. За що мене нагородили? Мабуть, за те, що я люблю життя. Я й на війну йшов через любов до життя і робив там все, щоби зберегти життя хлопців».
Перш ніж представити чергового лауреата, заступник міського голови Леонід Бицюра звернувся до всіх нагороджених: «Для мене висока честь бути у вашому товаристві. Конкурс «Людина року» — це не просто премія, це націотворча подія. Люди, котрі отримують це звання, — приклад для наслідування. Є такий вислів: «Слова надихають, приклад — спонукає». Ваш приклад спонукає до дії. Своїм життям ви довели, що поняття гідності, порядності, любові, честі — це не тільки книжні слова, це є в реальному житті».
А далі зазначив: художній керівник і диригент муніципального Галицького камерного оркестру, народний артист України Василь Феленчак — один із таких людей. Недарма його називають високим словом Маестро. Більше тисячі концертів за 25 років з часу створення оркестру, музиканти якого пів-Європи об’їхали. Музика — його стихія. Він виховав цілу плеяду талановитих музикантів, деякі з них отримали звання народних артистів раніше від свого учителя. А Маестро продовжує творити, радувати тернополян новими програмами.
Одразу двоє художників — лауреатів конкурсу «Людина року» Євген Удін та Ігор Дуда — представляли свого колегу, майстра народних художніх промислів Володимира Шумила. Взяли до уваги, що серед 184 осіб, удостоєних цього почесного звання, він лише сьомий художник. В. Шумило народився в Тернополі і все життя малює Тернопіль, як ніхто інший.
Десятий лауреат конкурсу «Людина року-2017» директор ПАП «Аркадія» Гусятинського району Микола Пилипів перебував у закордонному відрядженні, тож нагороду отримає пізніше. Але члени журі Олег Караванський та Василь Коломийчук розповіли присутнім, як успішно він господарює та як багато добрих справ на його рахунку.
Назагал свято вдалося на славу. Найчастіше на ньому звучали слова: «Маю честь…» (представити, нагородити, привітати, отримати нагороду, бути серед вас…) А там, де честь і діла гідні, то й слова правдиві і громадське визнання раніше чи пізніше приходить. А заснували цей конкурс спортивно-мистецький центр «Моя Україна» та редакція нашої газети.
Галина САДОВСЬКА.
Фото Василя БУРМИ