Нещодавно прем’єр-міністр України заявив, що уряд змінить підходи до управління системою професійно-технічної освіти, перегляне її фінансування, запровадить регіональне замовлення. Усе для того, щоб українці могли мати робочі місця в своїй державі й отримувати достойні зарплати. «За кілька років питання можна вирішити», — сказав Гройсман. Та чи це справді так? І чому досі його ніхто не вирішив?

Про це ми поговорили з доктором економічних наук, професором Мироном ЖИБАКОМ — директором відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України «Бережанський агротехнічний інститут». Одне з наукових досліджень М. Жибака — розвиток і збереження трудового потенціалу села в Західному регіоні.

— Гостра проблема з кадрами у виробничих і невиробничих сферах України — це закономірність, характерна для всіх країн, що розвиваються, чи результат недолугого управління державою?

— І на кількісні, й на якісні характеристики трудового потенціалу можна впливати виваженою державною політикою.

 Станом на 1 січня 2018 року в Тернопільській області нас було 1 мільйон 59 тисяч, тобто на 6,5 тисячі менше, ніж торік. Природний приріст — зі знаком «мінус»: народились 9,3 тисячі осіб, померли  — 14,8 тисячі. Через трудову міграцію стало на 1,4 тисячі осіб менше. У нашій області економічно активного населення — 453 тисячі осіб, із них у працездатному віці — 442 тисячі. Рівень безробіття — більш як 12%.

 На якісні характеристики трудового потенціалу в основному  впливають проблеми з охороною здоров’я, загальноосвітній та професійно-кваліфікаційний рівень людей.

Маємо проблеми і в освітній сфері. З кожним роком ускладнюються умови прийому до вищих навчальних закладів. Це призводить до поступового скорочення здобувачів вищої освіти і, як наслідок, загальної кількості вишів. Однак Україна сьогодні має близько 300 студентів на 10 тисяч жителів, тоді як США — 570, а Росія — 530. Великі проблеми є цьогоріч у підготовці молодших спеціалістів у зв’язку з переводом коледжів на фінансування з місцевих бюджетів. Ми вже маємо гіркий досвід з аналогічним кроком щодо закладів професійно-технічної освіти. Це супроводжується закриттям деяких профтехучилищ. Така ж доля може чекати і значну частину коледжів.

Отже, всі процеси, що обумовлюють проблему з трудовими ресурсами, на всіх рівнях має і може регулювати держава.

— Яким чином можна вплинути на ситуацію на місцевому рівні?

— У нашій області до 55 відсотків сільського населення. Багато людей виїхало на заробітки, а ті, що залишилися, здебільшого змушені виживати за рахунок індивідуального господарства. Щоб оживити села, влада ініціює об’єднання селян у сільськогосподарські кооперативи.

Сьогодні на Тернопільщині є понад 50 таких кооперативів. Більшість у Кременецькому, Бережанському і Козівському районах. Хоча на наших теренах не всі вони активно діють. Головні напрямки — молоко, ягідництво і садівництво, переробка зернових, виробництво кормів.

Через кооперативи, що належать сільгоспвиробникам, реалізується понад 50 відсотків продукції молочарства в Бельгії, Великобританії, Польщі. У Нідерландах, Австрії та Данії ця частка сягає 95%. Майже 90 відсотків молокозаводів у країнах Євросоюзу та Північної Америки кооперативні. Через кооперативи фермери продають понад 60% оливкової олії в Іспанії та Греції, 69% м’яса у Фінляндії, 72% фруктів та овочів у Бельгії, 95% квітів у Нідерландах. Понад 50% зерна у Франції та Австрії зберігається на кооперативних елеваторах сільгоспвиробників.

— В Україні діє програма розвитку сільськогосподарських кооперативів на 2013—2020 роки. Чому досі нема результату?

— Бо їх створення та діяльність протягом 26 років відбувається стрибками. Скорочення їх кількості тісно пов’язане із непрогнозованістю державної політики. Розбудова сільськогосподарської обслуговуючої кооперації на місцях іще не стала загальнодержавною справою. Передусім це пов’язано з нерозумінням основних принципів і засад функціонування кооперативів, вигоди від них власникам особистих селянських і фермерських господарств, сільськогосподарським товаровиробникам, керівникам кооперативних структур; недосконалістю законодавства, передусім щодо подвійного оподаткування кооперативів, їх неприбуткового статусу та державної підтримки.

Відсутність цілеспрямованої роботи місцевих органів влади із ініціативними людьми на селі щодо початку власної справи, навчання людей основ кооперації є не менш важливою проблемою, ніж недосконалість законодавства та складнощі з фінансуванням.

У нашій області й у кожному районі затверджено програму розвитку сільського господарства. Там окремим розділом є напрямок підтримки кооперативів. Вони повинні стати прибутковими підприємствами з постійною державною підтримкою.

— Але для цього потрібні фахівці. Де їх узяти на селі?

— Перекваліфіковувати людей мали б центри зайнятості. Їм треба рішучіше вивчати професії, які необхідні певному регіону.

Наш інститут, до прикладу, поряд з основною діяльністю здійснює підготовку фахівців з 14 робітничих професій, більшість із яких сьогодні затребувані як у селі, так і в місті. Але від центру зайнятості заявок на здобуття цих спеціальностей практично немає. Якби центри відстежували попит і профінансовували підготовку не лише операторів комп’ютерного набору, а й інших потрібних спеціалістів, ситуація змінилася б.

— Не таємниця, що багато людей, котрі стоять на обліку в центрах зайнятості, працюють нелегально.

— Це тимчасове явище. Через високі податки підприємці ризикують і не узаконюють трудових відносин із працівниками. А легальні зарплати в людей такі, що коли заплатиш до 42 відсотків за комунпослуги, то нема на що прожити. Незалежно від того, ким людина працює, вона повинна утримувати на зарплату сім’ю, мати житло, автомобіль, можливість раз на рік поїхати на відпочинок. На державному рівні мала б бути відрегульована кредитна система, щоб молоді люди не боялися брати житло в кредит. Щоби знали, що зможуть заробити і виплачувати його.

— Безвіз у нашій ситуації — зло чи добро?

— Ми вже були невиїзними й згодом побачили, наскільки відстали від інших країн. Тому безвіз має бути. Є багато транснаціональних компаній, які за наявності нормальних законів відкриють в Україні філії і дадуть нам робочі місця, студентам — можливість стажування. Хай українці бачать умови праці за кордоном, тамтешні зарплати, рівень життя, ставлення роботодавців до працівників… Безвіз не впливає на ситуацію з трудовими ресурсами — на неї впливає загальна ситуація в країні, відсутність нормативно-правової бази, нових технологій, відповідно й конкурентоздатної продукції.

— З чим у нас більша проблема: з нестачею кадрів чи з їхньою фаховою підготовкою?

— І з підготовкою теж. Майбутні спеціалісти повинні проходити виробничі практики, стажування, а в нас недостатньо для цього баз. Якщо ми знаходимо можливість забезпечити студентам стажування за кордоном, то вони через нашу бідність намагаються більше приділити увагу заробітку.

Добрі фахівці в Україні ще є, проте вони хочуть гідної зарплати і шукають її. Тільки за період незалежності державу покинули понад 60 тисяч найкращих науковців.

— Те, що держава не фінансує науку — одна з найбільших її помилок.

— Це правда. Якщо від загального ВВП виділяти 0,4 відсотка на інновації, то вони будуть на рівні. Якщо менше, почнуть падати. У нас держава на це виділяє значно менше. Ми в цьому плані деградуємо. Навіть такої суми шкода, бо вона витрачена марно. Наука породжує нові технології, вони дають конкурентоспроможну продукцію, вона реалізується, з виручених коштів щось витрачається на матерільні блага, а решта має вкладатися в науку. Лише такий процес забезпечить економічний розвиток країни.

— Ви можете спрогнозувати ситуацію щодо кадрової кризи на найближчий час?

— Вона залежатиме від того, як ми будемо виховувати молодь. Тут головне — патріотичне виховання. Друге: відповідальність, культура праці. Молода людина має знати: якщо вона буде добре вчитися і стане добрим спеціалістом, то матиме роботу і гідний заробіток. Я бачу в кінці тунелю світло, якщо ми будемо виховувати дітей відповідальними патріотами. Молодь повинна відвідувати тренінги від роботодавців, успішних підприємців. Це дасть їй мотивацію до навчання.

— Чому влада не розв’язує проблеми з трудовими ресурсами: не хоче, не може чи з якихось інших причин?

— У мене створюється враження, що в нашій країні немає вищої політичної волі на розв’язання багатьох проблем, у тому числі з кадровим потенціалом, із підготовкою спеціалістів. Бо на державному рівні головне — нормативно-правова база. Без неї важко піднятися будь-якій країні, а тим паче такій великій, як Україна. До нас мусять прийти інвестиції. А це відбудеться лише тоді, коли будуть нормальні закони, гарантії для інвесторів.

Ліля КОСТИШИН.

Фото авторки