Уперше Заза Буадзе відвідав Тернопіль зі своїм фільмом «Червоний». Це було відкриттям для всіх нас — і кінорежисера, і його підходу до української минувшини як історії героїв і переможців: у стрічці вояк УПА перемагає сталінський ГУЛАГ. Потім Заза три місяці в нашому краї знімав передісторію «Червоного» — і закохався в Тернопілля. А нещодавно представляв на допрем’єрному показі в нашому місті нову свою роботу — військовий детектив «Позивний «Бандерас», головного персонажа якого уже назвали сучасним українським героєм. Ще йшли титри на екрані, ще не засвітилося світло, а переповнений зал піднявся і довго аплодував. «Це вже вдруге в нашому залі так приймають український фільм, — сказала директор Cinema-сіті Тетяна Басалига, — і обидва рази на ваших роботах».

Хто ж він, цей грузин, що так тонко відчуває і українську історію, і наше сьогодення, і українську душу? Заза Буадзе народився 1962 року в Кутаїсі. Навчався у Тбілісі, Москві та  Берліні. З 2008 року постійно працює в Україні. У його доробку — низка телесеріалів, короткометражних і документальних фільмів. Про себе якось сказав: «Мені вже 56 років, і життя в мене було досить цікаве, навіть бурхливе. І мені всього вистачає: і драм, і комедій. У кіно прагну лише одного: щоб рівень постановок постійно зростав».

Про інші аспекти творчої і життєвої долі грузина, що став українським кінорежисером, у цьому інтерв’ю.

— В українському кінематографі грузини залишили доволі помітний слід. Досить згадати роботи Кавалерідзе, Параджанова, а тепер ось ваші. Скажіть, за що так грузини люблять Україну?

— До цього переліку додав би ще одного грузина, якого рідко нині згадують, але який створив дивовижний образ Мольфара в легендарному фільмі Параджанова «Тіні забутих предків» — артиста Спартака Багашвілі. Він був великим актором, який залишив глибокий слід і в грузинському кінематографі.

А щодо любові, то це прекрасно, що грузини й українці люблять одні одних, незважаючи на те, що етнічно між нами немає нічого спільного. Зате багато спільного в духовній сфері, в темпераменті, у ставленні до життя, до світу — і нашого місця в ньому. Навіть у тому, що грузини й українці ніколи не захоплювали чужих територій. Дуже мало націй, народів, країн, які в своїй історії не завойовували чужих земель, не проявляли агресії до сусідів. Ні в українців, ні в грузинів цього не було. Навпаки, ми завжди захищалися. Нас завжди оточували вороги, і ми змушені були боронити себе, доводити, що ми гідні того, аби бути, що в нас самобутня культура, що ми розуміємо своє місце в світі і можемо бути добрими сусідами, гідними членами європейського та світового співтовариства.

Напевно, все це разом, а ще поетична душа, гостинність, дуже потужне творче начало в національному характері, співучість, ставлення до життя як до свята так ваблять нас одні до одних.

— Наскільки знаю, ви залишаєтесь громадянином Грузії.

— Так, я громадянин Грузії, але резидент України. Тобто маю посвідку на постійне проживання тут. Для мене це принципово, бо я грузин, гордий та щасливий бути грузином і помру грузином. Водночас цілком щиро вважаю себе українським режисером. Адже це вже факт: я живу в Україні й знімаю українські фільми.

Для мене справді немає кордону між Грузією та Україною. Як це не парадоксально й не трагічно звучить, але завдяки цій війні, якщо й могли бути якісь умовні кордони, вони зникли, стерлися. Тому що  це єдина війна: у 2008 році вона почалася в Грузії і триває зараз в Україні. Навіть це нас об’єднало і для мене перетворило ці дві країни в одну батьківщину. І це прекрасно. Жодного дискомфорту не відчуваю від того, що одна половина моєї сутності сповнена Грузією, а друга — Україною. Вони взаємно доповнюють одна одну — і це моє багатство.

— В Україну вас запросив відомий наш режисер Тарас Томенко.

— Як драматург я ставлюся і до життя, як до драматургії, як до якоїсь божественної драматургії, в якій я один з персонажів. Моє життя, моя драматургія також прописані. Нема випадковостей. Випадковості насправді не випадкові. Кожна з подій нашого життя пов’язана з іншими подіями, одна витікає з іншої.

Я був тоді в Берліні, отримав стипендію від Міністерства культури Німеччини. Там і познайомився з Тарасом. Ми подружилися й досі є близькими друзями. Ще в Берліні ми почали писати спільний сценарій. Якось він попросив приїхати в Київ, щоб завершити його. Я приїхав і отримав пропозицію зняти телевізійний фільм. Це було ще до відродження українського кіно. Потім був ще один фільм і ще один — і так уже одинадцятий рік.

— Я дуже люблю історичне кіно, і мені імпонує, що ваші художні фільми присвячені маловідомим сторінкам української історії, до яких ще не дійшли руки навіть етнічних українських режисерів. Скажімо, той же «Червоний», який розкриває подвиг українців у сталінських ГУЛАГах. Ваша тяга до історичного кіно — це данина часу чи  внутрішня потреба?

— І те, й інше. Ще раз повторюся: немає нічого випадкового і всьому свій час, напевно. Тепер, особливо після Майдану і під час війни, дуже багато переосмислюється, дуже багато відкривається забороненого раніше, забуте повертається і по-новому розкривається. Звичайно, було б добре, якби не було цих закритих кімнат у нашій національній пам’яті, але вони є, бо так склалася важка, складна, суперечлива історія як України, так і Грузії, в чому ми теж подібні.

Отож, тепер настав час відкривати ці зачинені двері, заглядати в ці кімнати й піднімати пласти національної пам’яті. І ви маєте рацію: коли ми рік тому їздили Україною з «Червоним» (об’їхали 25 міст), дивно було чути, що більшість глядачів про це нічого не знала. Якщо про ГУЛАГ хтось десь щось і чув, то ця героїчна історія про повстання в’язнів-українців мало кому була відома.

Таких сторінок ще дуже багато, й коли ти вступаєш у цю річку, то розумієш, яка вона глибока, скільки ще таких пластів треба підняти і яка на тебе лягає відповідальність. Я до чого це кажу. Тепер у співпраці з тернопільською кінокомісією працюємо над фільмом, дві третини якого вже знято, — це перша частина «Червоного». Ми знімали в Кременці, Бережанах. Це відрізок часу з 1937-го по вересень 1939 року. Знову ж таки — цілком невідома історія, але така цікава епоха, в якій проглядаються витоки багатьох сьогоднішніх явищ. І коли ти ставиш нині поруч ті події й теперішню нашу історію, то розумієш, що ми втратили, з одного боку, а з іншого, як багато ще зберегли. І це дуже цікаво.

— Уже знаєте, яким буде ваш наступний історичний фільм?

— Практично готовий проект фільму про вбивцю Степана Бандери Сташинського. Але ми свідомо його відклали. Його час ще має прийти. Це історія про гріх і розкаяння, а не про виправдання чи засудження когось. Це глибока драматична і трагічна історія як людини, так і жорен історії. Думаю, прийде час і на такий фільм.

У процесі розробки ще кілька проектів — дуже різних. З історичних — це історія ще менш відома, ніж ГУЛАГи і довоєнний період у Галичині. Це теж тридцяті роки минулого століття. Йдеться про «одноденну республіку» Карпатську Україну. Проект складний, проте дуже цікавий. Я всю письменницьку роботу звалив на мого друга видатного українського письменника Тараса Прохаська, який пише не сценарій, а роман. Він вже майже готовий, вийде друком до кінця року, а вже потім роман стане сценарієм. Це майже шекспірівська історія, побачена очима іноземця, британського журналіста, кореспондента «Ройтерс», який спочатку споглядає за розвитком подій, а потім стає їх учасником. Певною мірою, це історія лорда Байрона, тільки замість Греції — Закарпаття.

— Ваші дружина і син — актори. Ви їх не запрошуєте в українське кіно?

— Син, окрім того, що актор, ще й режисер і сценарист. Він пише сценарії і закінчує тепер короткометражний фільм за своїм сценарієм. Тобто в нього своє творче життя. Вони з дружиною живуть у Тбілісі. У мене вже внук є, він частково живе в Німеччині. Тобто вся сім’я розкидана.

— Але, дякувати Богу, літаки літають. А що стримує вашу дружину від переїзду до Києва?

— Вона продовжує зніматися в грузинських фільмах і займається тим, що дуже любить, педагогічною діяльністю: викладає сценічну майстерність, сценічну мову. Це спілкування з дітьми, з молоддю. Я щасливий, що вона має насолоду від своєї роботи.

— З огляду на ваші фільми, ви щасливі і від того, що причетні до відродження українського кіно. Як оцінюєте його нинішній стан?

— Усі великі справи — складні, вони з неба не падають, за ними великі людські зусилля. Але абсолютно щиро можу сказати одне: ситуація, яку маємо нині з українським кіно, ще два-три роки тому здавалася недосяжною, про це і мріяти боялись, а чотири роки тому — тим більше, бо була пустеля. Вихід українського фільму раз на рік видавався чимось екзотичним. Нині, коли практично кожного тижня виходить український фільм, хай не весь рік, а лише в осінньо-зимовий період, все одно я вважаю, що це фантастика. Головне, щоб все це не зупинялося, щоб воно продовжувалось — і не гірше, а ще краще. Відрадно, що вже другий сезон ми спостерігаємо багатожанровість: на екрани виходять комедії, історичні фільми, фантастика. Це означає, що кіноіндустрія запрацювала.

— А що скажете про свій новий фільм «Позивний «Бандерас», який привезли в Тернопіль.

— Уже на другий день після київської прем’єри соцмережі рясніли відгуками, що фільм нікого не залишає байдужим. Це жанрове кіно. Ми не приховували, ми чесно казали і чесно зробили жанрове кіно. Не публіцистику. А оскільки жанрове кіно, так званий мейнстрім, — хребет кіноіндустрії, то я намагався, щоб цей хребет був міцним. Мені дуже сподобався відгук однієї пані у Фейсбуці. Вона написала: окрім того, що це правдива історія про війну, що у фільмі є інтригуюча детективна складова, яка не відпускає, дивно те, що в такому фільмі залишилося ще місце для поезії. У цей фільм ми справді вклали нашу надію, наш біль і нашу любов.

— Ваш улюблений жанр у кіно?

— Усі. Головне, щоб це була цікава, захоплююча, емоційна історія, яка не залишить глядача байдужим. А жанр може бути будь-який.

— Чому любите повторювати, що ви оповідач?

— Бо саме так сприймаю суть своєї професії — не фіксувати своє его, а просто розповідати цікаві історії мовою кіно, які здатні дві години утримувати увагу глядача. У добре розказаній історії є все: і зміст, і емоції, і навіть Бог. Тому переконаний: поки буде люд–ство, йому будуть потрібні оповідачі.

— Що побажали б глядачам?

— Полюбити українське кіно. Воно вже є, воно розвивається, росте. Давайте рости разом. Хоча б раз на тиждень подивіться український фільм. Спочатку, може, й заради того, що це наше кіно, частина нашого життя, можливо, й краща. Потім це стане потребою, ви відчуєте його смак, енергетику. Якщо ж ви не будете ходити в кіно, то вся наша праця буде марною. Не можна допустити, щоб українські фільми, які тепер знімають, лягли мертвим вантажем на полиці. Треба, щоб вони передавали людям свою енергетику й глядач звикав до того, що  вже є нове якісне українське кіно.

— Дай-то Боже, щоб так і було. Дякую за інтерв’ю. І нових яскравих вам фільмів.

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.

На фото: Галина САДОВСЬКА і Заза БУАДЗЕ.

Фото Миколи ШОТА