У кожного — своє поле бою. У «кіборга» Ярослава Гавянця, про якого розповідала минулої середи, це були бої на сході України, зокрема захист Донецького аеропорту в найтрагічніший останній тиждень його оборони, а відтак полон, в якому треба було вистояти і вижити. в отця Олексія Філюка із Шушківців, що на Лановеччині, це поле бою мирне, але теж дуже відповідальне та важливе. І це визнають навіть ті, хто пройшов війну. З проханням визнати його людиною року-2018 до оргкомітету найпопулярнішого в краї конкурсу звернулась громадська організація «Воїни АТО Лановеччини».

В їхньому поданні, зокрема, зазначається: «Отець Олексій — герой сотень публікацій у ЗМІ та десятків сюжетів на телебаченні. Збудував у рідному селі каплицю Божої Матері та каплицю для освячення води в річці. Він чи не щодня буває в Білозірській школі, сіє в юні серця слово Боже, залучає учнів до різних проектів… Він — волонтер, постійно організовує збір продуктів та необхідних речей для бійців, котрі захищають східні кордони України. Працює менеджером агрохолдингу «Кернел», реалізує багато соціальних проектів. Священик… адмініструє у Фейсбуці спільноту «Моя Лановеччина», що стала платформою для спілкування всіх, хто вірить у Господа і любить ближніх. Крім того, отець Олексій — садівник, пасічник, приймає вдома паломників, власноруч готує для них обіди. Розвиває в рідному селі зелений туризм…»

До зустрічі з отцем Олексієм я вже багато про нього знала. Але в розмові він розкрився не лише з оптимістичного, а й з несподіваного боку — не парадного, навіть дещо сумного.

— Найперше розкажіть, отче, як ви стали священиком: хто кого вибрав — ви Господа чи Він вас?

— Відколи себе пам’ятаю, з років п’яти, напевно, я зі своїми, такими ж маленькими друзями грався не у війну, як інші хлопчики, а проводив різні відправи: «хрестив», «вінчав», «хоронив»… Брав у руки бабусин молитовник, на шию шалик — і ставав «священиком». Друзі мого дитинства називали мене не інакше як «Альоша-батюшка». Не знаю, звідки це в мене. У родині священика не було, та й у селі його не було, доїжджав із сусідньої Білозірки. Але десь підсвідомо я хотів бути священиком. З десяти років уже був послушником у храмі. А коли закінчив школу в Білозірці, не мав проблеми, куди піти вчитися.

— Отже, це Бог вас вибрав, а не ви Його.

— Очевидно, що так. Нас у духовній семінарії навчалось більше семидесяти хлопців, і якщо десять з них стали священиками, то це благодать Божа. Як кажуть: багато покликаних, але мало вибраних.

— І після її закінчення ви одразу повернулись у рідне село?

— Так. Старший священик, що доїжджав до нашого села, уступив мені парафію. Люди поїхали до владики, нині покійного Іова, який висвячував мене у священики, і 25 травня 2005 року він призначив мене на парафію в Шушківці, де і служу вже чотирнадцятий рік.

— Білозірська парафія перейшла до вас згодом?

— Рік тому помер її парох отець Стефан, мій духівник, і тамтешні люди поїхали до владики, щоб благословив мене на служіння і в їхній церкві Архістратига Михаїла. Гарні люди, гарна велика парафія.

— Представляючи вас учасникам пошанування лауреатів конкурсу «Людина року-2018», архієпископ Тернопільський і Кременецький Нестор зазначив, що ви нестандартний священик, так би мовити, неформат. Справді, вважається, що священик служить у церкві, виголошує проповіді, виконує треби, але мало хто бере на себе так багато людського, як ви.

— Я людина, яка знала в житті і біду, і втрати, і переживання, і смуток, і радість. Тому співчуваю людям і чим можу, їх підтримую. Водночас, бачучи, скільки в світі негативу, злості, ненависті, а тепер і війни, стараюся нести їм трошки світла. Сам при тому згоряю, мені важко, але намагаюся і в храмі, і поза храмом, і в школі, і на «санних прокатушках», і на днях села, і на вечорах «Для тих, кому за 50» постійно щось робити для людей. Хоч не всі це сприймають.

— Але ж, на моє розуміння, це правильно, бо служити Богу — це і людям служити. Сказав же Господь: що зробите моєму найменшому, те зробите Мені.

— Не розділяю служіння Богу і людям, для мене це одне служіння. Шушківці — маленьке село. Нині в ньому немає жодної державної структури: ні пошти, ні школи, ні садочка, ні аптеки. Навіть крамниці немає. Єдине, що ще є — це храм, де ми у свята і в неділю зустрічаємося з людьми. Я не тільки несу їм слово Боже, але в церкві і поза нею говоримо про їхні проблеми. Хтось потребує інвалідного візка — звертаюся в благодійний фонд, комусь ходульки потрібні — шукаю, комусь необхідно раніше виплатити орендну плату, бо треба грошей на лікування — допомагаю. Живу проблемами села та його людей щодня. На розрив.

Було таке: померла бабуся, а її нікому в домовину покласти. Беру наперед себе, кладу в труну, а потім чекаємо родину, щоб відправити панахиду. Я тут і ритуальна служба, бо не раз ту домовину і сам привожу, і священик, і дяк, і співак, і допомога, і підтримка. Не хизуюсь, такі нині реалії життя. Шушківці вимирають. Коли прийшов на парафію, тут було 250 жителів. Тепер менше сотні. Щороку дев’ять-десять похоронів, а в останні літа — жодних хрестин. Якщо так далі піде, то за десять років села не стане, залишиться кілька хат. Це і мій біль. Може, і тому намагаюсь допомагати своїм людям, подарувати їм хоч трохи радості.

— Зокрема, організували для них кінотеатр просто неба. Про цю вашу ініціативу центральні телеканали розповіли всій Україні.

— Так, він працює в літньо-осінню пору. Чіпляємо на бус екран, маємо кінопроектор, запускаємо генератор чи підключаємось до електромережі і у вихідні переглядаємо фільми. Беру їх із інтернету, здебільшого ретрострічки або на релігійну тематику. Людям подобаються фільми про сімейні цінності, про збереження сім’ї.

— Пройшла інформація, що ви й оркестр організували.

— Швидше ансамбль. Оркестр вже ні з кого збирати, усе розвалено. Але обдаровані люди ще залишилися. Такі, як В’ячеслав Самійлович Криса та його син. Маємо вже чотири хлопці, ще двох плануємо залучити — і буде невеличкий сільський ансамбль народних інструментів. Баян, гармошка, барабан і труба — це те, що треба для вечорів української пісні і для танців. Тобто з нічого збираємо, ліпимо — і робимо щось.

— Та й на вечорах «Для тих, кому за 50» тепер буде ще більша розрада.

— Дуже цікаво спостерігати, як ціла вулиця бабусь, яким за 75, йдуть на танці. Не раз після служби питають: «Отче, а коли в нас знову танці будуть?» Вони приходять до церкви, моляться, дякують Богу за прожитий день. Але так само хочуть десь зустрітися в неформальній обстановці, поспілкуватися, згадати молодість. Ці вечори таку можливість дають. Люди приходять, танцюють, співають, отримують задоволення від життя. А потім кажуть: «Ви нам відкрили друге дихання».

— Знаю, що є у вас традиція і Новий рік разом зустрічати.

— Уже дванадцять років поспіль збираємось у Шушківцях і не лише з місцевими жителями, а із ширшою громадою — приходять люди з Білозірки, Іванківців, приїжджають із Ланівців, Збаража, Тернополя — і зустрічаємо Новий рік у храмі. Накриваємо у притворі стіл, люди викладають печиво, пиріжки, син приносить чай, каву — і пригощаємось. Усе відбувається гарно, тепло. Дякуємо Богу за прожитий рік і просимо благословення на прийдешній. Такий Новий рік з Богом надихає усіх.

— Ви справді ламаєте усі стереотипи щодо ролі і покликання священика.

— Вважаю застарілим твердження, що ми маємо лишень молитися, хрестити, вінчати, хоронити. Церква нині не та, що була дві тисячі років тому. Вона йде в ногу із часом. Треба працювати з молоддю і зі старшими людьми. Не потрібно чекати людей у храмі, треба йти до них із відкритим серцем. Якщо цього не робити, храми будуть пусті. Що й спостерігається у багатьох глухих селах. А в нас вони нині є і в храмі, і в клубі.

Тобто я постійно й нерозривно з людьми. Сію добро. В когось воно зійде, в когось не зійде. У когось полежить і з часом зійде. Я ж сію. Бо сказав Христос: по тому впізнають, що ви учні Мої, коли буде любов між вами. Я люблю людей і стараюсь робити для них усе, що в моїх силах.

— А як сприймають це ваші колеги-священики?

— Якщо відверто, однодумців мало. Мене багато хто не розуміє, дехто вважає, що все це роблю для власного піару. Але ж я не йду ні в депутати, ні у владу. Я простий сільський священик — і ним залишаюся. Своє життя, можливо, трохи й показую, бо працюю в соцмережах, де в день мою сторінку переглядають більше сотні тисяч людей, а часом і 150000. Відгукуються з усіх куточків України. І це теж можливість поговорити з ними про важливість прийняти в своє серце Бога, жити за Божими заповідями.

Мені дехто каже: не священика це справа — сидіти в інтернеті. Але згадайте, як працювали священики за Польщі: були вони і в «Просвіті», і вчителями, і диригентами хорів, і кооперативи організовували. Тож я нічого нового не вигадую, просто продовжую цю традицію в нових умовах і сучасними засобами.

— Я не відкрию секрету, про це усі знають: ви взяли на виховання хлопчика з інтернату. Як складаються ваші стосунки із сином? На врученні нагороди ми бачили, як він горнеться до вас.

— Тішуся, що Віктор мені не тільки син, а й довіряє як другові та батькові, ділиться своїми переживаннями, радиться: «Татусю, а чи я правильно вчинив?» Радію, що є дитина, крута дитина, і що вона мені довіряє.

— Окрім звичних уже турбот, чим ще переймаєтеся тепер?

— На цей рік є план зробити краєзнавчий музей в Білозірці, якщо вдасться, звичайно, бо це багато і затрат, і праці. Це глобальна робота, фактично районного масштабу, бо в Ланівцях немає краєзнавчого музею, є тільки музей «Молотківська трагедія». Частину експонатів я сам уже зібрав. Улітку є намір організувати табір для молоді. А далі — ремонт храму в Білозірці, завершення будівництва каплички при в’їзді в це село.

— Хай допомагає Господь в усіх ваших справах. І дякую за інтерв’ю.

Після цієї розмови мене не залишало дві думки. З одного боку, як добре, що з’являються ось такі молоді священики, які власним прикладом засвідчують, якою мала б бути сучасна церква — відкрита до Бога і людей. А з іншого… Вимирає маленьке волинське село, доживає, можливо, своє останнє десятиліття. Отець Олексій не в змозі цьому зарадити, зупинити трагічний процес зникнення українського села — це проблема всієї України. Але він робить те, що може: залишається зі своїми людьми, намагається скрасити їхнє щоденне нелегке життя, допомагати в повсякденних потребах, дарувати якісь хвилини радості, такого необхідного нині просто людського спілкування. І це, на мій погляд, теж подвиг, хоч молодий священик з такою оцінкою не погоджується. Каже, що робить це для Бога та в Ім’я Його. Таки справді, в кожного своє поле бою. Особливо, коли з нього не тікаєш…

Галина САДОВСЬКА.

Фото Василя БУРМИ