Мого відкрите вольове обличчя із золотою сережкою-тризубом у вусі — знахідка для скульптора чи художника, котрі творять образи воїна-захисника рідної землі. Його доля могла б зацікавити письменника чи сценариста: самодостатній чоловік, який успішно бізнесував, і світа побачив, у якого закохувались жінки та який жив у своє задоволення, в один момент кидає все і йде на війну, під кулі. І не куди-небудь, а в Донецький аеропорт у трагічні дні завершення його оборони. Це «кіборг» Віталій Зварич із Заліщиків, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня, людина року-2019 на Тернопіллі. Наша розмова з ним тривала кілька годин. Віталій детально переповідав усі перипетії свого мирного та воєнного життя, відчутно хвилювався, наче заново переживав усе. Пропоную увазі наших читачів декілька фрагментів цієї довгої і нелегкої розповіді.

«Принц на білому коні»

— Учасники АТО, як правило, ділять своє життя на «до» і «після» війни. Яким було ваше «до» війни?

— Як відслужив армію, спробував влаштуватися працювати в міліцію. Мав серйозні рекомендації, хотіли навіть у «Беркут» взяти. Але медики виявили високий тиск… Повернувся додому, рано одружився. Народився син. Треба було дбати про сім’ю. Почав возити товар із Польщі й торгувати. Такі були часи, на цьому можна було спокійно заробляти. Потім ця «лавочка» закрилася. Ми — помідорові краї, тож у тестя взявся вирощувати помідори. Сезон закінчувався — їхав у Чехію, де працювали тато з мамою. Потім повертався і знову брався за помідори. Згодом зійшовся з одним товаришем, який навчив робити євроремонти. Зайнявся цією справою. Спочатку в Росії, а перед самою війною — в Казахстані. Заробітки були непогані, тож сім’я не бідувала.

— А що стало поштовхом так різко змінити своє життя і піти на війну?

— Коли почався Майдан, приїхав у відпустку. Ми виходили, стояли на барикадах. Як «беркути» почали роз-стрілювати людей, записався в самооборону Майдану. Згадав Росію, як тамтешня поліція дуже збила хлопчика. А в мене діти. Не захотів їм такої долі.

Мій старший син Роман від першої дружини, з якою дуже рано одружився. З другою дружиною ми десять років жили в цивільному шлюбі. У 2012-му приїхав із Казахстану принц на білому коні. Ми розписалися і почали жити з нуля. Але не склалося. Я не встиг дати батьківство нашому синові Віталію.

Коли був уже на війні, мене в «Однокласниках» дуже підтримувала землячка Наталя Золота. Бажала щасливого дня, ставила лайки. Коли приїхав у відпустку, зустрілися. У неї є син Роман. Я його згодом усиновив. Також дав батьківство Віталику, який був на маминому прізвищі, нині він теж Зварич. Тепер живемо усі четверо: ми з Наталею і наші сини — Віталик і Роман-молодший. А старший син Роман навчається вже в Чернівецькому університеті імені Федьковича. Він постійно приходить до нас.

Коли крокував Хрещатиком парад

— Ви пішли на фронт добровольцем попри те, що на той час уже мали двох синів?

— Так. Було 24 серпня 2014-го. Я йшов з рідним братом Анатолієм на роботу, ми тоді працювали в потужній фірмі, а з гучномовців закликали записуватися на схід. Я й кажу братові: «Дивись, що робиться, «сєпари» майже тут. У мене двоє синів, у тебе син. Треба щось робити, не чекати, щоб їх потім не відправляти на війну». Брат радить: «Давай закінчимо цю роботу і поїдемо на схід». А Хрещатиком саме крокував парад. І такий дух патріотичний був. Звучало вітання «Слава Україні!», аж мурашки по шкірі пробігали. Мене це так пройняло, що кажу братові: не чекатиму закінчення роботи, піду вже зараз.

І пішов по штабах записуватися у «Правий сектор». Запитали, де служив. Сказав, що в Нацгвардії. Кажуть, що їм не підходжу. В іншому штабі порадили їхати додому, війна, мовляв, закінчується. З «Правим сектором» навіть посварився і грюкнув дверима. Тоді наздоганяє мене один чоловік і запитує: «Ти справді так хочеш на війну?» Так, кажу. І він дає мені телефон «Сєдого», там якраз формували батальйон на фронт. Зібралось нас чоловік двадцять. Привозять у Житомирський військкомат і мобілізовують. Я кажу, що хочу бути добровольцем, а мене запевняють, що так буде краще. Мовляв, якщо
уб’ють, то сім’я за мене хоч щось отримає, а коли піду добровольцем — не отримає нічого. До речі, в мене не було військового квитка, його рідні сховали, щоб не пішов на війну. За ніч виписали новий.

— А військову професію снайпера самі вибирали?

— Ні. Це було рішення командування. У бригаді сказали, що ми потрапляємо в ударну групу, яка має відбити Горлівку в «Бєса». І наших 20 чоловік призначили снайперами, окремим взводом. Отож, 24 серпня я прийшов у штаб, 27 серпня був зачислений у снайперський підрозділ, а 29-го ми вже були на полігоні «Перлявка»: з нас сформували 90-й батальйон 95-ї (пізніше — 81-ї) бригади. Четвертого листопада поїхали на схід. Поїздом. Дві доби в дорозі. Техніка поїхала вперед, ми — за нею. Розвантажуємось у Чугуєві. Звідти машинами розвозять новачків на місця дислокації.

Потрапляємо в Костянтинівку. Обживаємось. Облаштовуємо житло, копаємо окопи. Бойові дії почалися 19 грудня. Нас розділили на три групи, які почергово мали заступати в аеропорт. Я потрапив у третю. Хлопці бігають, просяться: відправляйте швидше, ми вже із серпня призвані, а ще не воювали. Їх заспокоювали: прийде і ваш час. І в Костянтинівці треба комусь бути. Там наша база, зброя. Через день ходили на бойове чергування. Все було на наших плечах.

На Різдво ще поїхав у відпустку. Ту саму, під час якої познайомився з Наталею. Мене запрошують на інтерв’ю, журналісти розпитують, де довелось воювати. Розповісти їм чогось особливого не міг, адже воювати  ще не довелось. А 16 січня дзвінок: «Рексе», приїжджай, їдемо на виїзд. Устигнеш, поїдеш із нами, не встигнеш, будеш у Костянтинівці за старшого». Того ж дня вирушив у дорогу.

Бойове хрещення

— У вас такий несподіваний позивний. Мабуть, його вибір якось пов’язаний із дитинством?

— Так. Коли були на «Перлявці», нам казали: «Ваш батальйон має бути найкрутішим, забудьте свої прізвища та обирайте позивні, бажано короткі. А в мене в дитинстві був друг, собака Рекс, якого я дуже любив, от і взяв собі його ім’я.

— І яким було ваше «знайом-ство» з Донецьким аеропортом?

— Бойовим. Нашим завданням було — прорватися до пожежного депо. Щоб ви розуміли: аеропорт — це не тільки термінал, а й метеовежа, а за нею — пожежне депо, де засіли «сєпари». Пробираємось до нього перед світанням, у густому тумані. Метеовежа вже впала, її підбили 13 січня. Під кулями і «градами» заїжджаємо в пожежне депо. Це просторий гараж, з обох боків якого великі ворота. Прострілюється наскрізь, голови не підняти, бо одразу ж знесе. Шукаємо куток, де можна було б зупинитися. А тут «сєпари» пішли на нас штурмом. Ми отримали наказ розстріляти два вікна терміналу і відсікти їх. Кулеметники почали обстрілювати вікна, а «сєпари» відкрили вогонь по нас. Лупили немилосердно. Перша моя контузія сталася саме тоді. Ми з побратимом пробиралися на позицію, і на нас падає стіна. Це було 18 чи 19 січня. Хлопці кинулись нас розгрібати. Та стіна мала бути нашою позицією, але противник розбив її з танка.

Під час мирних переговорів «сєпари» «виторгували» для себе дуже вигідні позиції. Вони окопалися, поробили тунелі, пригнали машини, що ліхтарі чіпляють, і з них обстрілювали нас. Ми мали прикривати відхід наших із летовища. Це були останні дні боїв у ньому. «Сєпари» били по нас із усього, що мали. Намагалися розбити нас снарядами з танків. Працювали снайпери. Труїли нас газом. Ми майже нічого не їли. Розігрівати пайки не було як. Чай, каву могли випити лише вночі, аби нас не засікли. Генератори, рації намагалися зарядити за дня, щоб постійно бути в бойовій готовності.

Розстріляли б і за одне, і за інше

— Розкажіть детальніше ту легендарну історію, коли закопували під розтяжкою паспорт і військовий квиток.

— Це було невдовзі після заходу в аеропорт. Я так поспішав на передову після відпустки, що не залишив документи на базі. Щойно колядував, веселився, бо ж було Різдво, а тут «гради» літають, усе вибухає, земля шматками розлітається — ти ніби на іншу планету потрапив. Оте бамкання від танків так діяло на психіку, думав, що голова розколеться. Таким було бойове хрещення. Я втратив трохи слух, а гул у голові так і залишився.

Коли приїхали в депо, пропав зв’язок, тож зв’язатися із батальйоном не було змоги. А тут снайпери обстрілюють, нас пробують штурмувати. Починаємо розпаковувати гранати, розставляти «мухи». Підходить командир і попереджає: завтра може бути штурм. А я кажу йому: при мені військовий квиток, у якому записано, що я командир відділення снайперського взводу, і паспорт з домашньою адресою в Заліщиках — вулиця Степана Бандери… «Ти б ще маму з татом сюди привіз», — відповів cпересердя командир. Я кажу, що все розумію, але ж якщо поранять чи потраплю в полон, то мене розстріляють і за снайпера, і за Степана Бандеру. Вирішив документи закопати. Під розтяжкою, яку поставив напарник, вирив ямку, поклав їх туди і засипав. Зробити це було неважко, бо там пісок, штукатурка — усе змішалося. І такий жаль узяв. Адже вже було відчуття, що ми ось-ось у Донецьк увійдемо, і як усе обернулося.

А тут «сєпари» ідуть в чергову атаку. Закидали нас гранатами, бомбами, намагалися зайти з протилежного боку. Командир зібрав нас, розбив на групи, і ми зайняли оборону. Цей штурм відбили. На ранок на нас пішли танки. Воріт уже немає із жодного боку. Мій товариш із позивним «Абдула», той, що розтяжки встановив, каже: «Ховайся не ховайся — усе марно. Як бабахне, вилетимо на термінал». У голові думка думку наздоганяє: ну все, кінець, тобі вже не жити, і сини твої — сироти. І тут танк розвертає башту, а на ній — синьо-жовтий прапор. Звідкіля він узявся? Чи заблукав у тумані, чи їхав на завдання і вирішив нас підтримати, не знаю.

Я дуже хотів жити, бо мав місію — обіцяв Віталику приїхати, не міг його обманути. Він часто мені дзвонив, просив забрати його зі школи, плакав, що сумує. І раптом цей танк. «Слава Богу, наш», — зітхнув полегшено. А танк проїхав повз депо і зник у тумані. Пів дня «сєпари» нас не чіпали, думали, напевно, що наші пішли в наступ. Коли аеропорт упав, ми ще два дні прикривали наших, що виходили з летовища.

— А як віднайшли свої документи?

— Як виходила «вежа», хлопці запитували, чи ми виходимо з ними, чи залишаємось. Командир наш, легендарний «Адам», каже: «Хочу, щоб ви усі залишилися живими. Хто хоче, може вийти, не вважатиму це дезертирством. Я ж залишаюся до отримання наказу про відхід». Ми всі сказали, що залишаємося з ним до кінця, чи житимемо, чи загинемо. Проте кажу «Адамові», що не можу загинути. Зірки мусять скластися так, щоб я вижив, бо дав обіцянку синові.

Ми не плакали там, не впадали у відчай, думали про життя, згадували рідних. Навіть жартували. Я твердив: якщо виживу, обов’язково зміню свій імідж. У житті стільки нагрішив, що пора за розум братися. Обов’язково одружуся. А командир сміється: «То що, мені розлучитися, пацани?»

Ми ще добу чи дві відбивали атаки, давали коректування нашим. Коли «сєпари» зачищали летовище, не давали їм просунутися далі за депо. І ось вночі дзвінок до «Адама»: «Хлопці, ви залишилися крайніми. Важку зброю знищуйте. Все, що легше, забирайте і виходьте». А в мене думка: а де ж мої документи?! Всі упаковують наплічники, а я шукаю те місце, де їх заховав. Ніч, темно, страшно ходити, бо «Абдула» повсюди наставив розтяжок. Підсвічую мобільником і таки знаходжу потрібне місце. Швидше за інтуїцією, яка на війні була в мене дуже розвинута і не раз рятувала життя.

Неймовірна історія зі щасливим кінцем

— Можете згадати якусь особливу історію, що вразила вас на війні?

— Була така. Летовище покидали останні його захисники. Заходять наші, а з ними троє бійців. Один з них — «Рахман», легендарний «кіборг». Коли термінал упав, він провалився, вибрався, добрався до метеовежі, зібрав добровольців і поїхав з ними за пораненими. Одну машину «сєпари» підбили, друга перекинулася, а «Рахман» із першим екіпажем вискочив на термінал і… впав униз із тринадцятиметрової висоти. Двоє бійців загинули. «Рахман» знову уцілів. Його несли майже на руках, був весь у крові, в осколках. Каже до нас: «Ребята, посмотрите, я обгорел сильно, я уродина?» Його обличчя справді було страшним, але то кров на ньому запеклася. Кажу йому: не переживай, змиєш кров і будеш красенем.

Перебігаю на ту позицію, де їхню машину обстріляли, і чую голос: «Помогите…» Доповідаю командиру: хтось допомоги просить. «Рахман» переконує: «Наших там уже нікого немає. Ми оглянули — всі мертві». А я знову чую: «Помогите, я живой». Думаю: може, здається? Але той голос чую вже не тільки я. Один з бійців кидається на допомогу, але його хапають за руку: може, це «сєпари» нас виманюють, вони не раз до різних провокацій вдавалися.

Коли повернувся додому, постійно снився той голос «Помогите, я живой». Як поїхав на реабілітацію в Аджарію, навіть запив, щоб сховатися від нього. З нами там працював нарколог. Він і порадив: якщо щось мучить, поділіться цим з іншими — стане легше. Я довго не наважувався, а потім розповів свою історію у фейсбуці. І раптом запитання: «А когда это было?» Я відповів і додав, що цей голос не дає мені спати. «Спи спокойно, я выжил», — читаю відповідь. І тут вже інші емоції: чи той це боєць, голос якого чую щоночі, чи хтось просто мене заспокоює?

— А ви не пробували із цим чоловіком зустрітися?

— Він наступного дня вже був у мене в Заліщиках, приїхав із Житомирщини. Просив розповісти усе, як було. Звати його Станіслав Паплінський. Сказав йому про «Рахмана», він відходив останнім з летовища і твердив, що живих наших за ним не було. Станіслав пояснив, що вони з побратимом сховалися в каналізаційній трубі, де їх і знайшли «сєпари». Так потрапив у полон, був серед тих, кого вони водили парадом по Донецьку. У полоні почав писати вірші, багато з яких потім стали піснями. Чи не найвідоміша з них «Зачем ты на моя земля пришёл?» У полоні до нього бурят приходив, тож ця пісня — відповідь йому і таким, як він.

Війна, що не закінчується

— Де і коли закінчилась ваша війна?

— За великим рахунком вона для мене не закінчилась ще й досі. А зону бойових дій залишив у середині березня. Після виходу з депо ми виконували ще бойові завдання навколо Донецького аеропорту. 25 лютого «сєпари» полізли на наші секрети й закидали їх гранатами. Хлопці, що там чергували, викликають допомогу. Посилають нас, дев’ять чоловік. Добираємось туди і потрапляємо під нищівний вогонь. Підняти голову неможливо. Перебіжками добираємось до третього поста, потім до другого. Я з автоматом займаю бойову позицію. Поруч двоє побратимів, підбігає третій. І тут — вибух. Душа ніби вилітає з тіла, все оніміло, і я знову бачу тунель, а в кінці його — світло. На мене хтось падає. Коли приходжу до тями, нічого не чую. А троє моїх побратимів мертві. Підбігає командир з бійцями. Виводять мене і виносять загиблих. Треба сказати, що наш взвод був не тільки дружнім, а й багатофункціональним. Ми були не тільки снайперами, а й виконували усі функції: штурмові, розвідувальні, мінувальні. Якесь нагальне завдання — посилали «Адама» та його хлопців.

Попри сильну контузію, в госпіталь я не пішов, відходив на базі, де перебував до 16 березня. А коли загинув «Макс», мене відправили супроводжувати його домовину в Коцюбинськ і дали направлення в госпіталь. Медики й комісували, хоч я ще рвався на передову. Особливо, як побачив мирне життя, привільне, безтурботне, ніби й війни немає. Але, окрім моїх контузій, глухоти, важкого запалення обох вух, знайшли ще гепатит С. Із таким «букетом» про АТО довелося забути. Почались мої митарства по лікарнях, госпіталях, реабілітаційних центрах, які тривають ще й досі.

— Чи виконали обіцянку стати святим, якщо виживете?

— З Наталею ми одружилися. Вона мій земний ангел-охоронець: і дружина, і порадниця, і захисниця. Це Наталя оббігала волонтерів, державних мужів і таки знайшла 150 тисяч гривень на лікування мого гепатиту. Я став домашнім: не п’ю, не курю, ніде не вештаюсь, тримаю господарку.

— А як склалася доля вашого брата?

— Анатолій теж пішов на фронт. Добровольцем. Півтора року був на передовій без жодної відпустки. Попри те, що мав на хребті грижі. Стрибнув із бетеера — і вони всі вилізли. Позначилось і те, що весь час був у бронежилеті. Коли повернувся з АТО, мав кілька операцій. На жаль, цей двобій він програв, і нині уже в кращих світах. Був гарним художником. Залишив віщу картину, на якій два лелеки: один летить вище, а другий за ним. Я бачу в тих птахах нас із Анатолієм.

— Не жалкуєте за оте своє рішення під впливом параду на Хрещатику?

— Якщо за чимось і жалкую, то це за загиблими побратимами. Якими інтелігентними, цивілізованими і світлими людьми вони були! А ще болить душа, що нині їхній подвиг та їхню жертовність намагаються применшити, знецінити. Цього не можна допустити.

— Дякую за інтерв’ю. І хай оберігає Господь вас і вашу родину.

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.

На фото Василя БУРМИ: Віталій ЗВАРИЧ із дружиною Наталею.