ПЕРШИЙ РОБОЧИЙ ДЕНЬ СВІТЛАНИ В ЛІКАРНІ ЧУЖОГО МІСТА РОЗПОЧАВСЯ З НАСТАНОВИ ЗАВІДУВАЧКИ ВІДДІЛЕННЯ ЛІ- ДІЇ АРСЕНІВНИ:
— ГОЛОВНЕ — ЗАРЕКОМЕНДУЙТЕ СЕБЕ ДОБРИМ ФАХІВЦЕМ, ПРОЯВЛЯЙТЕ ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ, БУДЬТЕ ВІДПОВІДАЛЬНОЮ. І ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН ЗАЛИШАЙТЕСЯ ГУМАННОЮ, ВВІЧЛИВОЮ З ПАЦІЄНТАМИ.
Світлана кивала головою на знак згоди. Але раптом до кабінету ввійшов юнак із великим пакунком:
— Доброго здоров’ячка, Лідіє Арсенівно. Не знаєте, де мій батько? Мама йому обід передала.
— Павло Сергійович у шістнадцятій палаті, — відповіла лікарка. — Але поспіши, бо менше ніж за годину в нього розпочинається операція.
— Спасибі, — подякував хлопець і на прощання підморгнув Світлані.
Дівчина зніяковіла — і це помітила її старша колега.
— Ну чистий батько! — махнула головою і пояснила: — Це Сергій, син головного лікаря. Красивий, проте легковажний.
…Лідія Арсенівна продовжувала давати Світлані настанови. Та уважно слухала й не ставила жодних запитань. Вона була спокійною, відповідальною, працелюбною, тож знала, що їй усе вдасться. У дитинстві, щоправда, мріяла стати психологом, але батько сказав: «Нічого тобі в головах людей копирсатися». Коли Світлана отримала диплом, то відповіла йому: «Краще бути хірургом і копирсатися у внутрішніх органах людей».
…Щойно Світлана увійшла до ординаторської, у двері постукали, а за мить туди зазирнув Сергій:
— Ви не проти, якщо я трошки з вами посиджу? Тато просив почекати його тут.
Світлана не встигла відкрити рот, аби запросити гостя, як він запропонував познайомитися. А вже за кілька хвилин вони обмінювалися номерами телефонів і домовилися погуляти разом після закінчення робочого дня. Невдовзі Сергій запропонував Світлані зустрічатися. А через три місяці — переїхати із квартири, яку винаймала, в його будинок.
— Може, не варто поспішати? — вагалася дівчина. — Ми ще недостатньо добре знаємо одне одного. Я швидко прив’язуюся до людей, тому… якщо в нас щось піде не так…
Але Сергій зупинив Світлану поцілунком.
— Усе буде добре, — заспокоїв. — Не думай про погане…
А вже того ж вечора закохана пара дивилася в обнімку фільм про любов у помешканні Сергія. Уранці Світлана прокинулася першою і навшпиньки пішла на кухню, щоби приготувати коханому його улюблені млинці із шоколадно-горіховою начинкою… Усе було так романтично і прекрасно. Світлана почувалася захищеною і коханою.
…Якось молоді люди збиралися на вечірку до Сергієвого товариша.
— Коханий, мені одягнути червону сукню з блискітками чи коричневу, ту, що з мереживом? — поцікавилася Світлана, стоячи перед дзеркалом і прикладаючи до себе то одну, то другу сукню.
— Тобі личать обидві, але червона дуже яскрава, наче виклик. Одягни краще другу, — порадив Сергій.
— Ти що, ревнуватимеш мене? — здивувалася дівчина.
— Просто не хочу, щоб на тебе задивлялися інші хлопці…
…На вечірці було дуже гамірно. Світлана почувалася незатишно, тому сиділа збоку й спостерігала, як танцюють і розважаються інші. Раптом її Сергій запросив до танцю якусь струнку блондинку в яскраво блакитній сукні з глибоким декольте й так витинав у парі з нею, що Світлана миттю підвелася і вийшла на танцмайданчик. Проте коханий мовби не бачив її і продовжував свій «танок павича». Зі слізьми на очах Світлана вибігла на вулицю, а там викликала таксі й поїхала додому. Сергій ночувати не прийшов. Уранці Світлана вимагала в нього пояснень, проте той відповів:
— Красива дівчина — нічого не зробиш…
Відтоді Сергій не ночував удома. Повертався на світанку, уникаючи з’ясовувань стосунків. Коли Світлані урвався терпець і вона почала збирати речі, байдуже кинув:
— Мій дім — мої правила. Не подобається — можеш іти. Я тебе не тримаю.
Так і зробила, хоч іще довго не вірилося, що коханий Сергій міг із нею так вчинити, зарізати без ножа. Замкнулася в собі, ні з ким не спілкувалася, а вечорами давала волю сльозам.
Уже за пів року почула, що Сергій одружується з донькою місцевого бізнесмена, тобто цією самою блондинкою, з котрою познайомився в товариша на вечірці. Ця звістка остаточно «добила» Світлану. Схудла, змучена, з великими синцями попід очима на блідому обличчі, вона вичавлювала із себе останні краплі сліз. Бо сліз уже не було…
Тим часом у Сергія з Іриною тривав медовий місяць: весільна подорож, ресторани і розваги. Молодята пасували одне одному, бо обоє запальні, недалекоглядні, веселі… Але швидко з’ясувалося, що Ірина не збирається бути вірною своєму чоловікові. Вона любила розважатися сама й могла прийти додому аж під ранок. А якось привела додому свого нового бойфренда. Сергій отетерів, але дружина пояснила:
— Мій дім, тож кого хочу, того й запрошую!
Сергій не стримався і вдарив Ірину. — І як я міг проміняти свою Світланку на таку дешеву швабру?! — кричав на весь будинок. — Ти, порівняно з нею, тупа лялька! Але вас і порівнювати гріх.
— Забирайся звідси, дурний виродку! — не залишилася в боргу Ірина. — Ти ще поплатишся за свої слова й за те, що підняв на мене свою брудну лапу. Мій батько зробить із тебе котлету або й уб’є! І ці слова виявилися пророчими. Бо незадовго Сергія, котрий пізно повертався з нічного клубу, збила машина. А після цього невідомі пошматували його ножем. Хлопець впав у кому. Лікарі втратили надію на те, що зможуть його привести до тями. Батьки готувалися до найгіршого.
…Коли з операційної вийшов лікар, блідий, мов стіна, Павло Сергійович із дружиною кинулися до нього й пильно подивилися у вічі, чекаючи вироку.
— Обнадіювати вас, на превеликий жаль, не можу, — мовив хірург. — Ми зробили все, що могли. Він житиме, але… буде квадріплегіком.
— Що?! Ким буде? — не зрозуміла матір Сергія і запитальним поглядом свердлила обох — чоловіка і його колегу.
— Його кінцівки — руки й ноги — будуть паралізовані, — пояснив хірург і додав: — Прийміть мої співчуття…
…Коли Світлана довідалася, що трапилося із Сергієм, то, не гаючи ні хвилини, поїхала до нього в лікарню. Павло Сергійович не хотів пускати дівчину до палати, але вона наполягла.
— Сергійку, коханий, це я… — прошепотіла, нахилившись над хворим. Сльози струменіли її обличчям, серце рвалося на шматки. Не йняла віри очам. Замість дужого, здорового, веселого хлопця перед нею лежав покалічений, нерухомий, змарнілий чоловік.
— Іди геть! — мовив замість привітатися.
— Навіщо ти так? Я досі кохаю тебе…
— Значить, забудь. Тобі потрібен здоровий чоловік, а не каліка.
— Ти думаєш, що я не намагалася тебе забути, розлюбити? Але мені не вдалося. Тому дозволь бути з тобою… Тепер і по щоках Сергія заструменіли сльози.
— Поцілуй мене, — сказав несподівано. — Кохатиму тебе до останнього подиху. Пробач за все. І… за сивину теж.
— За яку сивину? — не зрозуміла Світлана і, припавши поцілунком до рідних вуст, прошепотіла: — Спасибі, що дозволив кохати…
Соломія СТРИЖИБОВТ. с. Королівка Борщівського району.
