НАВЕСНІ 1946 РОКУ ДО РІДНИХ ДОМІВОК ПОВЕРТАЛИСЯ З ВІЙНИ ЗМУЧЕНІ, ТРАВМОВАНІ, АЛЕ ЖИВІ СОЛДАТИ. ПРОТЕ В СЕЛІ ВІЙНА ЩЕ ТРИВАЛА. ВОЇНИ УПА НЕ МОГЛИ ЗМИРИТИСЯ З ТИМ, ЩО УКРАЇНА ЗНОВУ НЕ САМОСТІЙНА І ЇЇ ТОПТАТИМЕ ЧОБІТ МОСКАЛЯ.
До села потягнулися і переселенці, яких із рідних обійсть виганяли поляки. Сталін віддав їхні землі Польщі, а людей виселяв у Галичину. Пилип Дуда переїжджав із сім’єю у складі семи осіб. Дружину поховав там, на рідній землі, а десятимісячного сина Петруся віз із собою. Дочки Кася, Ганя і Марія вже були дорослими, тож піклувалися про братика.
Поселили їх зі ще однією сім’єю в будинку, який вони дружно ділили і ніколи не сварилися. Місцеві спершу ставилися до переселенців насторожено, з острахом і цікавістю, вслухалися в їхню мову, що різнилася від нашої.
Найстарший син Пилипа Михайло воював і залишився жити в Москві. Старші дівчата почали господарювати, наводити лад у хаті. Молодші Юля та Іван бавили маленького Петруся. Господар узявся до чоловічої роботи. Її накопичилося чимало, бо багато чоловіків склали голови у цій кривавій бійні. Жінки залишилися вдовами, та ще й із дрібними дітьми. В однієї піч повалилася, другій сарай потрібно було підмурувати, ще іншій — косу поклепати… Усе це Пилип умів робити. Почав майструвати, мурувати, а вечорами — кушнірувати.
Прижився в чужому селі, адже був чуйним до людей, допомагав їм, своїй господарці давав раду й навіть до колгоспу на різні роботи поспішав. Згодом став незамінним чоловіком у селі. Його любили й поважали, бо знали, що завжди відгукнеться на чужу біду.
Іванко і Юля пішли до школи. Іван добре вчився, ловив кожне слово вчителя, а вдома допомагав сестрам. Діти були слухняними, терплячими, виваженими.
Згодом Іван закінчив технікум, інститут і працював у конторі колгоспу. Згадує, що 1947 рік був неврожайним. Люди жили впроголодь. Якось увечері до них прийшов незнайомий чоловік і попросив поїсти й переночувати. Хоч сім’я була великою, та розділила з ним свою скромну вечерю. А вранці подорожній почав збирати в свою торбинку картопляне лушпиння, бо не мав що їсти. Найстарша Кася це побачила і вділила йому картоплі та окраєць хліба. Чоловік зрадів такому гостинцю, подякував і тепло попрощався із сім’єю Дудів.
Гостинність і щедрість були характерними рисами цієї родини. Ділилася вона не тільки шматком хліба, а й не шкодувала нікому добрих слів і безкорисливої допомоги.
Спочатку Пилип прийняв у дім зятя, але той не прижився і втік, залишивши Касю з маленькою донечкою Даринкою. Через рік вийшла заміж і пішла в невістки Марія. Батько допоміг їй із чоловіком збудувати хату і навчив зятя всіх ремесел, якими сам володів. Зять був дуже вдячний тестеві за науку і завжди працював разом із ним, бо рідного батька не мав.
Люди кликали їх на будову хат, клунь, бо ж знали, що вони все зроблять добротно, на совість. Руки Пилипа ніколи не знали спочинку, а добре серце завжди відгукувалося на чужу біду.
Роки збігали. Уже й Іван одружився. І йому батько збудував хату. Потім Юля вийшла заміж — і знову Пилип узявся до будови. Прагнув, аби всі діти мали свої обійстя і жили дружно, в злагоді. Згодом і найменший Петрусь одружився та осів у Львові.
Усі Пилипові діти виросли й розбіглися. У родинному домі залишилися тільки старий батько з Касею. Та у свята їхня хата перетворювалася на вулик, бо ж приходили-приїжджали діти, внуки і правнуки. …У 1990 році на відкритті в селі стрілецької могили люди вперше почули, що дідусь Пилип був іще й січовим стрільцем. Він почав воювати в 1916 році. Побував в Італії, в горах Чорногорії в складі Українського корпусу австрійської армії.
У 1918—1919 роках у складі куреня січових стрільців під проводом Мирона Тарнавського пройшов складними фронтовими дорогами Прикарпаття, Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини. Часто недостатньо обмундировані й малоозброєні, з п’ятьма патронами в кишені йшли січові стрільці на кулемети і гармати польських легіонів, які тоді до зубів озброїла Франція. Металися між фронтами зі сходу і заходу. Ворожі кулі й тиф устеляли трупами поля України.
У Борщеві Пилип захворів на тиф і потрапив до польського полону. В таборі села Пікуліці, що під Перемишлем, тоді щодня закопували по 70—80 тіл хлопців зі Львова, Одеси, Тернополя, Полтави, ІваноФранківська, Миколаєва та інших міст України. Іван Пилипович пригадує, що і його батько власноруч викопав чотири братські могили. А їх були сотні…
Пилип Дуда вижив дивом. Вирвався з полону. Пережив Другу сві- тову війну, нелегкі роки колективізації, часи застою. Любов до України гріла його серце все життя. Все життя він любив ходити до церкви. Бог і Україна були в нього на першому місці. Про все це він розповідав дітям і внукам, котрі з глибокою повагою ставилися до дідуся.
На 89-му році дідусь Пилип, останній січовий стрілець нашого села, відійшов у вічність. Пам’ять про нього завжди житиме не тільки серед його дітей, внуків і правнуків, а й серед односельців, котрі ще донин і випікають духмяний хліб у печах, які вимурував Пилип Дуда.
Зі спогадів Івана Пилиповича ДУДИ записала Ганна НІЗДРОПА.
