Я стою на горішньому оглядовому майданчикові бучацької ратуші. Тут тихо, прохолодно, попри доволі теплий день. Це своєрідне місце в собі. Маленьке місце — кілька кроків і впираєшся у стіни. Вони викладені з великих каменів, холодних, фактурних, після доторку на пальцях лишаються сліди. З вікон, котрі розташовані на кожній стіні, відкривається запаморочливий вигляд на місто.

— Звідси на Бучач дивились Бернард Меретин й Іоанн-Георг Пінзель. З тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року, думаю, тут нічого не змінилось. Я часто приходжу сюди. Навколо може вирувати життя, а тут лишаєшся один на один із часом. Вікно часу — це якраз про це місце, — каже голова громадської організації «Бучач-арт», активіст зі збереження культурної спадщини міста Віктор Гребеньовський.

Це зараз ми стоїмо та спокійно оглядаємось навколо, а передувало тому сходження, місцями дещо нервове. Спершу підіймались новими дерев’яними гвинтовими сходами на другий поверх — він тепер відремонтований, там міститься експозиція картин. І це було дещо нудно. Проте все лише починалось. До наступного оглядового майданчика нас допровадили металеві гвинтові сходи. Ступати треба було поодинці, коли перший  сягав наступного поверху, то гукав, що можна йти, іншому. Відчуття було таке, наче у мандрівці горами.

Але трохи інше, із відчуттям торкання до сутності міста, його тремтливого осереддя. Бо це накручування кіл навколо власної осі (та навколо ратуші), коли підіймаєшся сходами, в поєднанні з легким адреналіном (бо ж сходи помірно, проте рухались від ходи) створювало неперевершене враження. Якщо ми говоримо про можливість занурення в серцевину міста, то, очевидно, саме такий воно повинно мати вигляд — емоційно забарвлений, укупі з фізичним досвідом, як ось ступання хиткими поверхнями, тримання за холодні металеві поручні, нанизування на руки й одяг пилу, вдихання того пилу, а ще запаху, котрий лишили по собі покоління голубів, що тут народжувались, і таки-так, помирали.

Ми виходимо на один з оглядових майданчиків. Тут можна пройтись, огледівши фасад зблизька й те, що залишилось від скульптур Іоанна-Георга Пінзеля. Всього їх було 14, за іншими даними — більше. Всі — на міфологічні та біблійні сюжети. До нашого часу дійшли фрагменти дев’яти. Частину знищили пожежі 1811 та 1865 років, іншу — в 1950-х. Донині збереглась тільки «Геракл убиває лернейську гідру».

— Реставрація ратуші розпочалась у дві тисячі четвертому році. Майстри проводили ремонтні роботи фасаду, але скульптури не зафіксували й не закріпили — так статуя Феміди якогось дня просто впала й розбилася… Залишилась тільки «Геракл убиває лернейську гідру». Нині вона у критичному стані, проте її все ще можна врятувати. Я вже давно намагаюсь вирішити це питання, але безрезультатно. Його просто забалакують. Ми знайшли скульптора, назбирали грошей на відновлення скульптури, але нічого не можемо зробити, бо нам не видають дозволів на проведення робіт. Комусь вигідно, щоби все остаточно було знищено, а потім просто зробити «авторські варіанти» скульптур, — розповідає пан Віктор.

Ми піднімаємось на наступний оглядовий майданчик — тут теж можна пройтись по колу, але прохід дуже вузький, десь черкаєш об стіну, але ступати тут геть особливо — це ж майже маківка будівлі. Все здається нереальним — ось ти на ратуші, в місці, де рідко ходять люди, у точці, котру більшість спостерігає із землі.

Знову піднімаємось. «Далі, — каже Віктор Гребеньовський, — робіть, як я кажу». Я стою перед металевою драбиною, що вертикально приставлена до стіни. Думаю, що пригод з мене досить. Але потім вирішую, що треба йти далі. Пан Віктор показує, як зручніше видертись нагору. Повторюю. І ось я на горішньому майданчику, звідки почала цю розповідь, над нами тільки майданчик із годинником.

Тут варто перепочити й пригадати історію ратуші. Її спорудили 1751 року видатний архітектор Бернард Меретин і не менш видатний та легендарний скульптор Іоанн-Георг Пінзель. Фундатор — Миколай Потоцький. За особливе скульптурне оздоблення та органічний синтез мистецтв бучацьку ратушу називають унікальною серед української архітектури XVIII століття. Неприємності почалися, коли влітку 1865 року в місті сталася пожежа. Вона почалась десь тут, на ринку, недалеко від ратуші, відтак, оскільки переважна більшість будинків була дерев’яною, швидко перекинулась на сусідні території та дійшла аж на інший берег — до монастиря отців василіан, за свідченнями, там згоріла бібліотека, а на дзвіниці плавились дзвони. Ратушу відновили, за різними даними, 1895 року або 1900-го. Відтоді, констатує Віктор Гребеньовський, будівлю постійно ремонтують і реставрують. Нині вона відреставрована практично повністю, крім західного фасаду. Проблемою залишається те, що з підвалів роками не можуть відвести воду — вони затоплені. Крім того, зазначає пан Віктор, потрібно зробити археологічні дослідження — є припущення, що до ратуші вели зовнішні сходи. Але найбільшою проблемою залишається порятунок останньої скульптури Іоанна-Георга Пінзеля.

Ми внизу. Заходимо в підвал, аби там по дерев’яній кладці пройти трохи вперед і побачити воду й муровані склепінчасті стелі. Я обходжу ратушу й фотографую її. Прощаюсь із паном Віктором. На сьогодні моє знайомство з ратушею завершене.

Анна ЗОЛОТНЮК.

Фото авторки