Із гуру (патріархом, аксакалом) українського сатиричного письменницького цеху, нашим земляком Євгеном Дударем ми час від часу передзвонюємось. Йому цікаво почути, що нового у рідному краї, як справи в редакції нашої газети, яку він здавна любить. Я ж просто втішаюся, що можу отак запросто йому зателефонувати, розпитати про життя-буття та й почути оте щире, суто дударівське: «Галю, серденько, дякую за дзвіночок. Наче вдома побував».

Отож набираю хутір Мозамбік, що загубився серед мальовничої природи десь під Києвом. Живе письменник-сатирик саме там, насолоджуючись спілкуванням з братами нашими меншими. Відповідає одразу й першим розпитує про новини, як працюється колективу в умовах карантину, як пройшла передплатна кампанія на друге півріччя. Кажу, що тираж газети ми практично зберегли і це при тому, що з відомих причин не їздили по районах, не зустрічалися зі своїми шанувальниками. Наш читач залишається вірним газеті.

— Люди засумували за живим словом, — робить висновок Євген Дудар. — Його не замінить жоден комп’ютер чи гаджет. Коли береш у руки газету, охоплює особливе відчуття. Знаю з власного досвіду, бо сам залюбки читаю періодику.

— А як живеться вам на вашому хуторі? Чи добрався до Мозамбіку коронавірус? — запитую.

— Ходжу поміж вірус. Воюю із сусідським котом. Він кашляти почав. Питаю: чи не підчепив часом віруса? Чи коти ним не хворіють? Але чую по телевізору, що таки хворіють. Тож кажу котові, щоб не ходив у гості, а краще самоізолювався.

— Щось пишеться в цю літню спеку?

— Намагаюся писати. Але тільки напишу рядок-другий, біжу на двір, беру сокиру і починаю рубати дрова. Коли стукну по пальцях, згадую, що треба кидати. Маю написати 600 сторінок за три місяці. Не розкриватиму завчасу, що то за проєкт, але пропозиція цікава.

— Скучаєте за рідним краєм?

— Ще й питаєш! Скучаю, сумую.

— Давно вже не були?

— Я до Києва раз на місяць вибираюсь. Не до поїздок тепер.

— І що, жодних новин?

— Є одна: уперше в житті постригся наголо. До того ж — сам, сів перед дзеркалом і постригся. Так, що доця не впізнала… Усе решта, як завше: комп’ютер, телевізор, гора паперів. Змушую себе працювати, бо трохи лінуюся. Це, напевно, від природи, адже Водолій завжди лінивий.

— А як там ваше птаство? Далі горобці літають за вами до села, коли йдете в магазин, на пошту, а потім всідаються на дереві і чекають, поки звільнитеся?

— Горобці, мабуть, знайшли собі нового господаря. Уже не пантрують мене так сильно. Прилітають швидше в гості, сідають перед машиною і цвірінькають на всі лади. Напевно, щось розповідають, але людина не знає їхньої мови. Зате у мене нова подружка, горлиця Маруся. Такі сальто над машиною виробляє. Солов’ї звили гніздо у винограді і вивели пташенят перед самісіньким моїм вікном. Дивлюся на них, а вони на мене — і не тікають. Знають, що не зачеплю.

— Садовина цьогоріч на Мозамбіку зародила?

— Ні. Дуже тішуся, що не буде яблук, слив, аличі. Не треба буде переробляти, заморожувати, а яблука зносити до льоху. До того ж ще маю торішні запаси, тож без вітамінів не залишуся.

— Подаруєте кілька нових дударизмів нашим читачам?

— Звичайно. Передавай мої найщиріші вітання усім працівникам редакції і насамперед моїм давнім та добрим друзям Петрові Федоришину та Василеві Бурмі.

— Ви з Бурмою як браття…

— Ми ж майже тезки: я Євгеній, а він — геній. Його книжка про замки — справжній шедевр. Та й усім землякам, усім читачам «Вільного життя плюс» по всій Україні бажаю здоров’я, здоров’я і ще раз здоров’я! Щоб поміж вірусом пройшлися — і він їх не зачепив.

Телефонувала Галина САДОВСЬКА.

Фото з архіву Євгена Дудара

Дударизми від Євгена Дудара

Коли в суспільстві негода, на поверхню виповзає усе,
що ховалося від сонця.

Патріотизм треба пропагувати не горлянкою,
а своєю поведінкою, своїм життям.

Народ, у якого «перевиробництво» вождів,
легко піддається «соблазну» блазнів.

Якщо недотягує голова — не витягне й президентська булава.

Україна буде сильною тоді, коли ми будемо готові не лише одне за одного померти, а й одне з одним жити.

Стривожені орли злітають у небо. Аби з висот кинутися на голови своїх кривдників. Стривожені жаби стрибають у болото.
Аби спокійно пересидіти неспокій.

Найжлободенніша проблема сучасності в Україні —
українські жлоби проти рідної мови.

Остання психотропна зброя московського шовінізму —
«русское православие».

Еліта — це сукупність розуму, таланту, честі, совісті і національної гідності. А не сережка в пупі й тату на дупі.

Возсідаючи у будь-яке крісло — гостьове, ресторанне, керівне, — не забувай ту межу, якою закінчується людина, а починається свиня.

Хутір «Мозамбік», що в джунглях Європи.